Гортаючи Честертона
Колись Йосип Бродський у своїй нобелівській лекції висловив цікаву думку, що серед найтяжчих злочинів стосовно літератури він назвав би не цензуру і навіть не знищення книг вогнем, а їх не-читання.
Досвід читання хорошої літератури виховує естетичний смак і формує світобачення. «Отрок» укотре пропонує замислитися над тим, що саме та як ми читаємо й чим ризикуємо, коли відмовляємося від зустрічі з літературою.
Довгий час я утримувався від відвідин букіністичних магазинів. З різних причин: від банальних лінощів до гидливого небажання копирсатися в чужих речах. Крім того, значну частину цікавої для мене літератури я давно вже читаю в електронному вигляді... Але нещодавно — сталося! Неквапливо блукаючи поміж заставлених стелажів, я вдихав запах пилу вікового літературного процесу й запитував себе: чого книгоманській душі для щастя бракує? Коли я назвав продавцеві кілька дорогих моєму читацькому серцю імен: К. С. Льюїс, Г. К. Честертон, Т. Геєрдал... — за хвилину переді мною вже лежала пристойна купка. Погортав. Відібрав. Купив! Додому ніс покупки з тим же почуттям, з яким школяр несе солодкий пахучий пакунок із шоколадними гостинцями. Ще б пак, мені вдалося відшукати кілька дуже рідкісних — на мій погляд — творів, які ще не знайшли друге життя в оцифрованому вигляді. В усякому разі, знайти їх раніше у всесвітній павутині мені не вдавалося.
Почати розумову трапезу вирішив зі збірки есе Г. К. Честертона й філіжанки міцного чаю по-англійськи, з молоком. Честертонівські романи, релігійні трактати й детективні оповідання пречудові, та його есе мені особливо близькі: це плід довгих роздумів, концентрована думка, викладена стисло, образно й неначе спеціально створена для передачі накопиченої мудрості від одного розуму до іншого. І все це щедро приправлене добротним гумором.
Аби читач повірив оповідачеві, варто було б навести цитату... Але як її вибрати з багатьох сотень? Погортавши, знайшов цілком сучасну думку — наче й не минуло більше ста років з моменту її народження: «...Форменим прокляттям нашого часу є перш за все заяложені й утерті псевдонаукові істини. Наукові факти часто-густо підмінюються пишною і пустопорожньою псевдонауковою мовою, в якій прийнято знаходити виправдання найбезглуздішим і зловмисним учинкам. Непристойні й пихаті розмірковування про фізіологічні відправлення організму сприймаються часом як одкровення, варті всілякої уваги та підтримки....Наукова хвороба поєднується в наш час з надзвичайною недовірливістю й безпросвітною самотністю людини. ... На відміну від Діогена, який усамітнився в діжці, або святого Ієремії, який сховався від людей у печері, сучасний самітник ховається від світу у власному шлунку; він уважає за благо відсиджуватися у себе в животі, немов у погребі, причому в порожньому погребі» («Про спотворення істини»).
Загалом, я не просто насолоджувався читанням як таким — я жадібно всотував висновки, узагальнення, паралелі, факти, закономірності, спостережені допитливим розумом автора та проведені крізь горнило його світосприйняття й житейського досвіду. Так, мабуть, раділи будь-якій корисній знахідці закинуті до пустельної глушини колоністи або викинуті на безлюдні острови Робінзони, передчуваючи наперед користь від знайденої сокири, кресала або рушниці. Звісно, кожний з нас має певний багаж знань, досвіду, сформованих поглядів і точок зору. Але у випадку знайомства з хорошою книгою цінна інформація дається даром, без необхідності самому розбивати лоба або проводити довгі вечори в напружених роздумах. Бери, засвоюй, застосовуй. Часом ловиш себе на тому, що й запитання такого в тебе поки що не виникало, а вже автор поставив його перед собою і виклав своє бачення. Знай собі читай і заповнюй порожні комірки розумової картотеки. Зовсім інший коефіцієнт корисної дії.
І раптом пригадалося прочитане в юності фантастичне оповідання про те, як наукові досягнення недалекого майбутнього дозволили людям добувати й консервувати свідомість умираючої людини, а потім додавати (або, краще сказати, підсаджувати) її до мозку будь-кого, хто бажає «додаткової» інформації. У підсумку старшокласник, який підсадив собі свідомість померлого професора, засвоює весь життєвий досвід та ерудицію вкритого сивиною старця. А оскільки особистість, воля та самосвідомість померлого «донора» не знищуються за такого пересадження, то реципієнт на додачу отримує мудрого невидимого співрозмовника, такого собі «другого пілота»: голова одна, а особистості дві. Фантастика? Безперечно.
Але ж читання — це також спосіб встановити зв’язок з нині живим або давно померлим співрозмовником, перейняти й засвоїти написане ним. Хтось ретельно вивчає історію при мерехтливому світлі скіпки, хтось формулює закони механіки, підставляючи голову під удари яблук, які летять донизу, хтось розшифровує напівзотлілі манускрипти — й усе це може стати частиною тебе самого, варто лише захотіти й пробігти очима по друкованих рядках. Комусь, може, й цілого життя не вистачить, аби дорости до тверезого зізнання: «Будь-яка мода — форма божевілля. Християнство тому й не модне, що воно здорове» (Г. К. Честертон). Або щоб самостійно усвідомити: «Є лише два типи людей — ті, хто каже Богу: „Нехай буде воля Твоя“, і ті, кому Бог говорить: „Нехай буде твоя воля“» (К. С. Льюїс). Навіть якось незручно стає від того, що надто легко даються здобуті скарби. І шкода людей, які не мають потягу й смаку до читання: вони проживають тільки одне, своє життя, зі своїми лише злетами й падіннями. А ти неначе всотуєш — у міру здібностей — інформаційний концентрат вікової бази даних.
Але я також пам’ятав і сумне закінчення вищезгаданого фантастичного оповідання, яке зразу поставило під сумнів мій читацький оптимізм. Адже якщо відбувається зустріч двох особистостей, двох життєвих позицій, двох авторитетів, то хтось може виявитися сильнішим. Герой того вищезгаданого оповідання, який «підсадив» собі свідомість рішучої та амбіційної людини, зрештою програв у сутичці двох воль і покірно зайняв місце безправного «другого пілота», утративши контроль над власним тілом.
І при читанні книг такий ризик не виключений. Ті, хто був полонений божевільними ідеями всезагальної свободи, рівності й братерства, «первісної непорочності людини», «класової боротьби та диктатури пролетаріату», залили цілі країни кров’ю революцій. Ті, хто були задурманені ідеями «надлюдства», «волі до влади», «природного відбору», «расової вищості», дуже швидко поширили принцип природного відбору в природі на соціальні та міжнаціональні відносини, а потім цілком послідовно перейшли й до вольових дій, улаштувавши страхітливу бійню ХХ століття. Спокушені ідеєю «сексуальної терпимості» сковують цілі покоління найтяжчими ланцюгами протиприродних залежностей і пристрастей. І сам автор «великої» ідеї часто-густо також виявляється зламаним і роздавленим своїм же творінням — пригадаймо хоча б надривні, з трагічним фіналом спроби Льва Толстого узгодити свій спосіб життя з тим саморобним релігійним ученням, яке він вимислив, з божевільною самовпевненістю викреслюючи все «зайве» з Євангелія.
Але саме Євангеліє було й залишається найяскравішим маяком для тих, хто шукає істину в сутінках релігійно-філософських шукань. Бачать його світло й довіряють при цьому своїм очам далеко не всі. Проте навіть для християн зберігається небезпека хибного трактування євангельських слів, адже церковна історія дуже нагадує фронтові зведення про бої з єрессю, яка виникає знову й знову. І в цих нелегких битвах православні знаходяться у більш вигідному становищі в порівнянні, скажімо, з протестантами, оскільки ми можемо звіряти наші власні домисли з творіннями святих, які складають Передання Церкви.
А як же бути з іншими сферами розумової діяльності людини: від суспільно-політичної до моральної та естетичної? Як не заблукати в різноманітті ідеологій, мод, учень та інтелектуальної пошесті? Як не парадоксально це може звучати, але, щоб зменшити ризик від читання, варто читати більше і — більше читати кращих! Як і варто було очікувати, Г. К. Честертон до цього додумався раніше за мене: «Головна користь від читання великих письменників не має відношення до літератури, вона не пов’язана ні з пишністю стилю, ні навіть з вихованням наших почуттів. Читати гарні книги корисно тому, що вони не дають нам стати „істинно сучасними людьми“. Стаючи „сучасними“, ми приковуємо себе до останнього пересуду; так, витративши останні гроші на модний капелюх, ми прирікаємо себе на старомодність. Шлях століть усіяний трупами „істинно сучасних людей“. А література — вічна, класична література — безупинно нагадує нам про немодні істини, які врівноважують ті нові погляди, котрим ми могли б піддатися».
Справді, щоб уберегтися від інформаційного поневолення, слід виробляти інформаційний, смаковий і світоглядний імунітет. Знайомство з тим розмаїттям ідей, що вже були під місяцем, допоможе уникнути однобічності, дасть можливість порівняння та вибору: «Єретик той, хто любить свою істину більше, ніж Істину. Він надає перевагу напівправді, яку відшукав сам, правді, котру відшукали люди, він нізащо не хоче зрозуміти, що його дорогоцінний парадокс пов’язаний з дюжинами загальних місць і тільки всі вони, разом, складають мудрість світу... Усі думають, що вони відкрили щось нове. Насправді ж новою є не сама ідея, а повна відсутність інших ідей, що урівноважують її. ... Не треба думати, що та чи інша думка не приходила великим у голову: вона приходила і знаходила там багато кращих думок, готових вибити з неї дурощі».
Так, надмірним поборникам демократії можна зробити тверезе зауваження: «Демократія означає правління неосвічених, аристократія — правління погано освічених». І навпаки, тим, хто захоплений ідеєю монархії до такої міри, що ідеалізує і навіть «канонізує» цю форму державного устрою, непогано було б нагадати слова К. С. Льюїса: «Я не думаю, що Бог створив демократичний світ. Він поставив батьків над дитиною, чоловіка — над жінкою, ученого — над невігласом, людину — над твариною. Якщо б людина не впала, патріархальне єдиновладдя було б і справді найкраще. Але ми грішні, і тому... „всяка влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно“. Ліки від цього одні — не допускати абсолютної влади, замінюючи її фікцією рівності».
Зовсім іншою могла б стати історія ХХ століття, якби в його перші десятиліття тодішні газетярі несли в маси протиотруту: «Кожний знає, що Ніцше проповідував учення, яке й сам він, і всі його послідовники вважали справжнім переворотом. Він твердив, що звична мораль альтруїзму вигадана слабкими, аби завадити сильним узяти над ними владу. ... Але відкрийте останній акт „Річарда ІІІ“, і ви знайдете не лише все ніцшеанство — ви знайдете й самі терміни Ніцше. Річард-горбань говорить вельможам:
Бо ж слово „совість“ — лиш для боягузів,
Аби на дужих наганяти ляк.
Шекспір не лише додумався до ніцшеанського права сильних — він знав йому ціну та місце. А місце йому — у вустах недоумкуватого каліки напередодні поразки. Ненавидіти слабких може тільки похмура, марнославна й дуже хвора людина — така, як Річард або Ніцше».
Зараз ми всі з болем спостерігаємо, як наше суспільство заражене вірусом ненависті, як люди, котрі ще зовсім недавно жили пліч-о-пліч у нашій країні, легко підхопили цей вірус. Але як би хотілося, щоб, зрештою, ми «прийшли до тями», як блудний син з євангельської притчі. Адже, як справедливо нагадує вже багато разів цитований мною Г. К. Честертон, «Біблія вчить нас любити ближніх, вона також вчить нас любити ворогів; можливо, тому, що це зазвичай одні й ті самі люди»!
