Людина створила культуру, соціум, державу. Найчастіше саме в цих творіннях рук своїх вона вбачає єдине джерело благ. Ще Конфуцій зауважив, що найкраще, що змогла створити у цьому світі людина, це держава. Богу ж у цій моделі відводили лише роль деякої запоруки добробуту й соціальної захищеності.
Спробу спроектувати ідеальну державу, побудувати рай на землі робив і Платон. Його задуми зазнали краху, і філософ став вигнанцем, але ідея про щастя без Бога жива й досі. Мрія про безтурботний добробут увійшла в нашу плоть і кров. І Господу треба було стати Плоттю і Кров’ю, щоби подарувати іншу перспективу щастя.
«Трагедія людини, ― писав святий Максим Сповідник, ― полягає в тому, що спосіб її існування перебуває у протиріччі з її природою». Кожна людина певною мірою є «продуктом» свого часу. Ми прагнемо вмістити у своє життя все те, що пропонує сучасна цивілізація як образ повноти щастя. І якщо «позавчора» цим образом був Вавилон, «учора» Рим, то сьогодні це Америка.
Так де ж джерело духовної кризи у всесвіті? Дуже популярною нині стала ідея про геополітичні махінації світової закуліси, про спроби нав’язати нам американські цінності й через них підкорити весь світ. Але постійно озираючись на Америку в очікуванні чергової порції гріха, ми не помічаємо, як починаємо любити те, що намагаємося ненавидіти. Проблема «американщини» не зовні, а всередині, у прагненні людського серця до задоволень і насолоди. «Ніби до деякого правила та межі спочатку пристосована була людська любов, настільки велика й настільки широка, що могла вмістити в себе лише Бога ― писав святий Николай Кавасила, ― а ті, хто володіє усіма благами світу ніякого не отримують від них насичення, ніщо не зупиняє на собі бажання, але будуть бажати ще, ніби нічого не отримали з того, що бажали».
Чудовий американський письменник Теодор Драйзер описав цей стан роздвоєності душі людини між тим, чим вона є за своєю природою, і тим, як і чим намагається себе реалізувати, у романі «Американська трагедія». Людина, намагаючись насититись кінцевим, розпалює у собі безкінечну жадібність і страждає від цієї невідповідності. «Душа зазнає тим більшої нужденності, чим більше намагається охопити», ― писав блаженний Августин.
Господь розкриває перед людиною дуже просту, але неполярну істину: Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне (Мф. 5, 3). Блаженство це не результат і не наслідок якихось досягнень, а дар. І якщо задоволення від життя це те, що від нас залежить, але дуже швидко виснажує, то радість це те, що від нас не залежить, її треба просити. Джерелом щастя для людини є живий Бог, а не мертвий стан задоволеності, респектабельності та успіху.
Світ матеріальних цінностей дуже важливий, але лише як умова, як засіб для розуміння цінностей вічних. У сучасній цивілізації ― це абсолют, до якого прагне людина. Тому присутність Божа у світі і Його доброта пізнається ще й у тому, що ми не отримуємо повністю те, що бажаємо: «Коли тварини шукають хліб як найперше і найголовніше, то їм дається, оскільки це тварина. Коли люди шукають хліб як найперше і найголовніше, то їм не дається, щоб вони зрозуміли, що вони люди, а не тварини» (святитель Николай Сербський).
Прагнення до матеріальних цінностей нічого аморального саме собою не несе. У постійному прагненні до кращого полягає сутність людини. Але зупинка на цьому шляху ― це вже падіння. Тому християнство ніколи не засуджувало прогрес, якщо він слугував моральним ідеям. Господь створив Церкву не на задвірках цивілізації, Він розчинив її як ліки у самому серці високорозвинутої, але хворої греко-римської культури. Християнство явилося у світ для того, щоб його зцілити.
У Церкві так і не прижилося намагання жити замкненим, відокремленим від решти світу життям. Церква не виродилася в секту, яка наїжачилася проти всього прекрасного у світі людської культури. З іншого боку, вона також не стала складовою частиною цієї культури. Вона завжди була сучасною саме тому, що вміла підкорювати собі моди і смаки, а не зникати в анналах історії, слідуючи їм. Церква завжди йшла тісним шляхом золотої середини. І сутність цього шляху дуже точно визначив святитель Василій Великий: «Віддалення від світу полягає не в тому, щоб тілом бути поза світом, а в тому, щоб душею відвертатися від пристрасті до тіла».
Християнство завжди засуджувало гордість, породжену неправильним користуванням матеріальними благами, а це те, що є домінантним фактором у сучасній культурі. Людина може і навіть покликана бути щасливою в Бозі й при цьому успішною у своєму різносторонньому розвитку: Кожен залишайся у тому званні, в якому призваний (1 Кор. 7, 20). Якби людина не згрішила, то, можливо, досягла б іще вищого рівня розвитку технологій. Адже прогрес ― це також Промисел Божий про людство.
Господь прийшов не для того, щоб переробити цей світ під себе і створити новий простір буття. Він прийшов не для того, щоб забрати людину зі світу культури, родини, товариства у світ мрій і фантазій про абсолютне щастя на землі. Він не створив ніякої універсальної моделі вирішення загальнолюдських проблем. Він увійшов у перероблений гріхом світ для того, щоб його змінити зсередини. «Дивно, ― розмірковує протоієрей Митрофан Серебрянський у своїх щоденниках, ― як це християни метушаться, метушаться туди-сюди й шукають відповідь на питання як жити, щоб на землі правда і щастя панували? Господь Ісус Христос так ясно і просто раз і назавжди вирішив це питання, сказавши, що Царство Небесне всередині нас. Здається ясно: займіться кожен переробкою себе, свого внутрішнього життя. Перетворися за образом Христа, а зовнішні форми життя самі собою будуть хороші». У цьому сенсі час і все, що він нам дарує, дуже дороге, як засіб для набуття Святого Духа. Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі, але як мудрі, використовуючи час, дні бо лукаві (Еф. 5, 15-16).
