Душа епохи

Спогади про Дмитра Шостаковича

Навесні 1926 року короткозорий худорлявий студент Ленінградської консерваторії Митя Шостакович, якому не виповнилося ще й двадцяти років, подав на суд комісії свою дипломну роботу — Симфонію фа мінор. Після прослуховування твору ректор консерваторії Олександр Глазунов промовив: «Йому належить майбутнє». Так почалася нова епоха в історії музики двадцятого століття.

Не минуло й року, як за право виконувати дипломний опус радянського композитора змагалися найкращі диригенти Європи. Так без перебільшення можна сказати, що Шостакович став композитором, котрий визначив напрямок у розвитку музики, його наслідував багато хто з талановитих колег, опинитися поза впливом його творчості було неможливо. Якими тільки епітетами не нагороджувала публіка та музична преса Дмитра Шостаковича: «Видатний романтик двадцятого століття», «Бетховен наших днів», «Майстер соціалістичного реалізму». Та, либонь, унікальність Шостаковича в тому, що він став справді народним композитором. Складно відшукати іншого музиканта, який би так постраждав за свою творчість, як Шостакович.

Про Дмитра Дмитровича написано тисячі книг, серед них — чимало спогадів друзів та колег, та особливо цінними є спогади його дітей — Максима й Галини Шостаковичів. «Отрок» пропонує увазі читачів фрагменти з книги Михайла Ардова «Велика душа».

Композитор Арам Хачатурян про Восьму симфонію Шостаковича:

Пам’ятаю, що він працював над цим твором у невеликому сарайчику, куди увібгали піаніно. Цікаво, що, поки він не закінчив партитуру, ніхто ніколи не чув з його «кабінету» жодного звуку. Він писав її за маленьким столиком, прибитим до стіни, майже не торкаючись інструмента.

Максим Шостакович:

Оркестр замовк, і диригент повернувся до нас.

— Дуже добре, дуже добре, — каже батько своєю звичною скоромовкою.

І репетиція Восьмої симфонії триває.

Це було в Ленінграді навесні 1946 року. Я був іще маленьким, але батько взяв мене на одну з репетицій, і я запам’ятав це на все життя. За пультом стояв Євген Олександрович Мравінський, і я із захватом дивився на нього, на те, як він дає раду оркестру... І ось тоді, саме тоді я твердо вирішив: коли виросту, буду диригентом.

Я часто був присутній на репетиціях, куди запрошували мого батька. Він робив дуже мало зауважень. Зазвичай це було лише чотири слова: «гучніше», «тихіше», «повільніше», «швидше». Іноді він міг сказати і щось більше, та лише тим музикантам, яким він довіряв, у чиїй майстерності й таланті не мав сумнівів. Коли ж виконавець йому був не до душі, він міг відбутися такими словами:

— Давайте далі, далі...

Диригент Олександр Гаук:

На репетиціях Дмитро Дмитрович завжди спокійно (це, звісно, було зовнішнім спокоєм) сидів у залі. Він не дозволяв собі жодних викриків чи нервування, добре розуміючи, що репетиції слугують для того, щоб розучити новий твір, і вони аж ніяк не показові. Усі свої зауваження він робив у антракті й у найделікатнішому тоні. Лише в тому випадку, коли він знаходив помилку в записі (нотному), він дозволяв собі підходити до пульта, терпляче чекаючи найближчої зупинки, і тихесенько показував помилку. Він завжди був гранично скромний. Багато чого могли б у цьому плані в нього повчитися інші композитори, які вимагають, щоб оркестр і диригент одразу ж на першій репетиції виконували твір, як на концерті.

Максим Шостакович

Біля нашої дачі на лавці сидить чоловік у зношеній та запраній військовій формі. Вигляд у нього жалюгідний, він роззирається і жадібно їсть кусень хліба, тримаючи його обома руками... А я позираю на нього з цікавістю і притлумленим страхом, адже він — німець, фашист, полонений солдат германської армії.

Це — один із найперших моїх спогадів про Комаров. У ті часи йшло будівництво Приморського шосе, і на цих роботах були задіяні полонені німці. Один із них іноді підходив до нашої дачі і, жахливо соромлячись, жебрав.

І ось якось, коли я дивився на нього  він сидів на нашій лавці,  до мене наблизився батько. Він погладив мене по голові й став говорити тихим голосом:

— Не бійся, ти його не бійся... Він — жертва війни. Війна робить нещасними мільйони людей. Адже він не винен, що його забрали в армію і погнали воювати на російський фронт, у м’ясорубку. Йому ще пощастило, він залишився живий і потрапив у полон. А там, у Німеччині, на нього чекає дружина. І, мабуть, у них є діти, такі ж, як ви з Галею...

Наш батько ненавидів усяке насильство, а тим паче війну. Він іноді згадував старий, дореволюційний анекдот. Єврея взяли в армію і відправили на фронт. І, щойно пролунали постріли супротивника, ця людина вискочила з окопу і закричала в бік німців, що стріляли:

— Що ви робите?! Тут же живі люди!

Коли Шостакович розповідав цей анекдот, він не всміхався, не сміявся... У нього був трагічний вираз обличчя.

Шостакович не складав музику в прямому смислі цього слова, він чув її якимось своїм внутрішнім слухом і фіксував це на папері.

Коли я був маленький, я часто спостерігав, як батько пише музику. Він сидить і пише. Я брав у нього нотний папір і, уподібнюючись йому, починав зображати крапки з хвостиками... Потім я підходив до батька і промовляв: «А тепер зіграй, що я написав». Батько без нарікань сідав за рояль і намагався виконати ту музичну абракадабру, яка виходила з-під мого дитячого пера... Звісно, мені така музика не подобалася, оскільки він чесно грав те, що там було... А він мені пояснював: «Для того щоб писати справжню, хорошу музику, належить довго й наполегливо вчитися». А на моє запитання: «А як учитися?» — він незмінно казав: «Для початку напиши варіації».

Галина Шостакович:

Батько ходить по квартирі з кімнати в кімнату і безперервно курить. З мамою вони не розмовляють. Ми з Максимом також мовчимо, у такі моменти запитання ставити не заведено...

Це — зима 1948 року. Мені майже дванадцять, Максиму — десять. Ми знали, що в усіх газетах вихваляють «історичну постанову Центрального Комітету партії «Про оперу „Велика дружба“ В. Мураделі», а музику Шостаковича та інших «формалістів» шпетять на всі лади.

Максим навчався в музичній школі, а там «історична постанова» штудіювалася. Враховуючи це, батьки вирішили, що краще йому деякий час у клас не ходити. З цієї причини я йому дуже заздрила. У мене ж була звичайнісінька радянська школа, і на уроках у нашому шостому класі про постанову ЦК навіть і не згадували.

А наслідки цього «історичного документу» не забарилися: симфонічні оркестри припинили виконувати твори Шостаковича, і, щоб годувати родину, батько був змушений писати музику до кінофільмів, а цього він, слід сказати, не любив. Окрім того, його вигнали з викладацького складу консерваторії, і наша родина була позбавлена можливості користуватися урядовою поліклінікою.

Атмосфера в ті дні була дуже тривожна...

Максим Шостакович:

Коли ми були маленькими, то іноді зверталися до батька із запитанням: куди пропав такий-от наш знайомий чи такий? У нього для нас була дуже коротка відповідь: «Він хотів відновити капіталізм в Росії...» Але щойно ми трохи підросли, стали розбиратися в ситуації. Був заарештований і загинув чоловік старшої сестри батька Всеволод Фредерікс, а його дружину, нашу тітку Марію Дмитрівну, було вислано з Ленінграда. Свого часу зазнала арешту й наша бабуся з боку матері — Софія Михайлівна Варзар...

Починаючи з тридцятих років і до самої смерті Сталіна, Шостакович жив під загрозою арешту й загибелі. Від цього не могла врятувати ні лояльність до режиму, ні геніальна обдарованість — доля поета Осипа Мандельштама або режисера Всеволода Меєргольда — наочний приклад.

Як відомо, серед шанувальників Шостаковича був розстріляний за наказом Сталіна маршал Михайло Тухачевський, вони іноді з батьком спілкувалися. Композитор Веніамін Баснер розповів мені зі слів батька таку історію. Якось після того, як Шостакович побував у гостях у Тухачевського, його викликали у Великий дім, тобто до Ленінградського управління НКВС. На допиті слідчий його запитав: «Ви були у Тухачевського. Ви чули, як Тухачевський обговорював з гостями план убивства товариша Сталіна?» Батько став відмовлятися... «А ви подумайте, ви пригадайте, — каже слідчий. — Дехто з тих, хто був із вами в гостях у Тухачевського, вже дав нам свідчення». Батько продовжував стверджувати, що нічого такого не було, що він нічого не пам’ятає... «А я вам наполегливо рекомендую пригадати цю розмову, — сказав слідчий з погрозою. — Я даю мав термін до одинадцятої години ранку. Завтра прийдете до мене ще раз і ми продовжимо розмову...» Батько повернувся додому ні живий ні мертвий. Він вирішив, що свідчень проти Тухачевського не дасть, і став готуватися до арешту. Зранку він знову з’явився у Великий дім, отримав перепустку і всівся коло кабінету того самого слідчого. Минає година, друга, а його не викликають... Нарешті якийсь чекіст, який ішов коридором, звернувся до нього: «Чого ви тут сидите? Я дивлюся, ви тут уже дуже давно...» — «Чекаю, — відповідає батько. — Мене повинен викликати слідчий Н.». — «Н.? — перепитав чекіст. — Ну, його ви не дочекаєтесь. Його вчора вночі заарештували. Рушайте-но додому». Тож без перебільшення можна стверджувати, що Шостакович дивом уник арешту.

Мені запам’ятався кумедний випадок. На екзамені з марксизму головний викладач сказав Шостаковичу: «Чому ви весь час мовчите? Ставте студентам якісь запитання...» А в аудиторії, де відбувався екзамен, на стіні висів плакат, на якому було накреслено такі слова: «Мистецтво належить народу. В. І. Ленін». І прикріплено цей плакат було просто над головами екзаменаторів, що сиділи за столом. Тож Шостакович вирішив порушити свою мовчанку і заразом допомогти черговому студенту, він поставив таке запитання:

— Кому належить мистецтво? Яку думку з цього приводу висловлював Ленін?

Студент трапився безтолковий і відповісти не міг. Батько намагався його виручити і порухом голови вказував на плакат, що висів позаду. Але всі зусилля Шостаковича виявилися марними: екзаменований так і не зрозумів, що це — підказка.

Галина Шостакович:

Щоб уявити собі його епістолярний спадок, належить звернутися до книги «Листи до друга», у ній опубліковано те, що зберіг у своєму архіві Ісаак Давидович Глікман, а він був близький з Шостаковичем понад чотири десятиліття. Там разом з численними короткими записками є листи посутні, які почасти привідкривають почуття й думки автора. Я не випадково вжила слова «привідкривають», люди покоління нашого батька знали: їхнє листування проходить перлюстрацію.

Остання обставина змушувала Шостаковича вдаватися до тайносказання, натяків, і — слід віддати йому належне — робив він це віртуозно. Стиль деяких його листів близький до оповідань Михайла Зощенка, чиїм шанувальником був наш батько. І ще: листування з Глікманом дає вичерпну відповідь на запитання, яким було справжнє ставлення Шостаковича до радянської влади у всіх її жахливих і вкрай незугарних проявах.

Шостакович — Глікману:

«У Спілці радянських композиторів мало відбутися її (Восьмої симфонії. — М. А.) обговорення, яке було відкладене через мою хворобу. Тепер це обговорення відбудеться, і я не маю сумнівів, що на ньому будуть висловлені цінні критичні зауваження, які надихнуть мене на подальшу творчість, у якій я перегляну всю мою попередню творчість і замість кроку назад зроблю крок уперед».

«Цілими днями сиджу на з’їзді композиторів. Вечорами буваю на святкових прем’єрах нових видатних музичних творів. Але не завжди ці свята обертаються для мене святами».

Справи, з якими люди зверталися до «депутата Шостаковича», були двох типів: або житлові, або пов’язані з репресіями. В останніх випадках батько особливо прагнув допомогти. Наприкінці 1963 року в Ленінграді почалось переслідування поета Йосипа Бродського. Анна Ахматова запросила Шостаковича до себе, і 17 грудня він побував у будинку на Великій Ординці, де поетеса проводила свої московські місяці. Існують свідчення про те, що він узявся допомогти й говорив про «справу Бродського» з головним ленінградським начальником — В. С. Толстіковим. Але — на жаль! — користі це не принесло: поета заарештували й судили.

Я пам’ятаю, збираючись на Ординку, батько кілька разів промовив таку фразу:

— Про що ж я говоритиму з Ахматовою?

А домочадці поетеси розповідали мені, що перед його візитом вона також висловлювала вагання:

— Усе це добре, але я не знаю, про що слід говорити з Шостаковичем.

Утім, своєю розмовою вони обидва залишилися дуже задоволені.

До речі, Анна Ахматова була палкою шанувальницею нашого батька, і про це є письмове свідчення. 22 грудня 1958 року вона зробила такий напис на книзі своїх віршів:

«Дмитру Дмитровичу Шостаковичу, у чию епоху я живу на землі».

Анна Ахматова

Музыка

Д. Д. Ш<остаковичу>

В ней что-то чудотворное горит,
И на глазах её края гранятся.
Она одна со мною говорит,
Когда другие подойти боятся.

Когда последний друг отвёл глаза,
Она была со мной в моей могиле
И пела, словно первая гроза.
Иль будто все цветы заговорили.

Максим Шостакович:

— Дмитре Дмитровичу, адже вам досить лише зняти слухавочку, — промовляє гостя облесливим голосом.

Шостакович дивиться на неї страждально.

Батько терпіти не міг цієї фрази про «трубочку», а чути це йому доводилося регулярно. Багато хто з прохачів помилково вважав, що за всієї своєї популярності Шостакович — людина всемогутня. Мовляв, досить йому попросити про щось високе начальство — і будь-яку справу буде вирішено.

Дама, про яку я зараз згадав, була вдовою композитора В. і була вкрай стурбована «увічненням» пам’яті чоловіка. На її думку, одного телефонного дзвінка Шостаковича було досить, щоб музика В. стала виконуватися у концертах і звучати по радіо. Батько наш і «слухавочку» багато разів «знімав», і листи підписував, але вдові всього цього було мало.

У якійсь черговій розмові мадам В. побідкалась:

— Чоловік помер, і нікого в мене не залишилося...

Тут Шостакович візьми та й скажи:

— Так, так... А от у Йоганна Себастьяна Баха було два десятки дітей. І всі вони просували його музику.

— От-от, — підхопила вдова. — Його досі виконують! А я ж одна, зовсім одна!..

Я пам’ятаю, як одного разу після чергової розмови з цією дамою батько звернувся до нас, домашніх:

— Будь ласка, коли я помру, не опікуйтесь моїм «безсмертям»... Не клопочіть, щоб грали мою музику...

Про себе Шостакович казав:

— Я люблю всю хорошу музику — від Баха до Оффенбаха.

До деяких відомих композиторів у нього було складне ставлення. У Чайковського, наприклад, щось йому активно не подобалося, а якісь твори він дуже любив. Стійке несприйняття Шостакович відчував лише до музики Скрябіна, я пам’ятаю його нищівний відгук про цього композитора:

— Суміш теософії з парфумерією.

З російських він особливо цінував Мусоргського і витратив дуже багато сил, аби його музика дійшла до слухачів у найближчому до авторського задуму вигляді. Шостакович заново оркестрував «Бориса Годунова», «Хованщину», «Пісні й танці смерті»... Він узагалі мав схильність доводити до досконалості чужі твори, які він уважав талановитими.

Людина, що не жила в той час, може подумати: яка ж Шостакович жертва? Депутат Верховної Ради, народний артист Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, лауреат усіх можливих премій і таке інше... Якщо дивитися під таким кутом, то й Олександр Пушкін ніяк не може вважатися гнобленим: він був обласканий царем, та й писав вірнопідданські вірші. Проте усі вважають, що видатний поет постраждав від монарха. На жаль! Шостаковичу довелося жити не в Росії часів Миколи І, а в сталінському Радянському Союзі. Бували такі періоди, коли наш батько відчував себе на волосок від загибелі. І до самої смерті своєї він був напряму залежний від неосвічених, нахабних і жорстоких чиновників, які раз у раз відверто його шантажували.

Я ніколи не забуду, як улітку 1960 року батько покликав нас із Галею у свій кабінет, сказав:

— Мене загнали в партію.

І тут він заплакав.

Я двічі в житті бачив, як він плакав, — коли померла наша мама й того лиховісного дня.

Я переконаний, що саме завдяки турботі, якою його оточила Ірина Антонівна (друга дружина композитора. — ред.), наш батько, попри свої важкі недуги, дожив майже до сімдесяти років. І при цьому не можна забувати, що Шостакович залишився творцем до останніх днів свого життя. Він завжди прищеплював своїм учням:

— Не слід писати музику, якщо ти можеш її не писати.

Сам він не міг не писати, він був одержимий творчістю все життя. Я впевнений, що найпосутніше і найточніше судження про Шостаковича було промовлене 14 серпня 1975 року над його труною. Юрій Свірідов — один із кращих та найулюбленіших його учнів — говорив: «...м’яка, поступлива, часом нерішуча у побутових справах, ця людина у головному своєму — сокровенній сутності своїй — була твердою, як камінь. Його цілеспрямованість годі було з чимось порівнювати».

У 1936 році у страшний для себе (та й для всієї країни) час, ошельмований та принижений, Шостакович промовив таку фразу:

— Якщо мені відрубають обидві руки, я візьму перо в зуби і все одно буду писати музику.

Це були не просто слова.

Опублiковано: № 6 (78) Дата публiкацiї на сайтi: 18 August 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: