Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий...
(Об'явл. 3, 15)

Люди, які мало знають про Церкву, але тягнуться до неї інтуїтивно, заходять у храми з однією метою ― «свічку поставити». Про це свічкове благочестя можна багато говорити; можна навіть справедливо обурюватися на нього, якщо віра, зі свічки розпочавшись, на одній лише свічці й закінчується. Але відзначимо одну найважливішу особливість православного світогляду. У храмі має бути живий вогонь! Не «може бути», а саме має бути. Під час здійснення літургії на престолі неодмінно повинні бути дві запалені свічки. Семисвічник може бути відсутнім (він з'явився в наших храмах досить пізно), а от без свічок на Престолі ― не можна. Свічконосець з лампадою передує Малому й Великому входу. Свічки традиційно горять у руках Архієрея (дикирій і трикирій), у руках тих, кого вінчають, і тих, кого хрестять. Не можна без вогню, без живого вогню, на тлі якого електричне світло сприймається, в кращому випадку, як щось неживе або театральне, а в гіршому – як щось блюзнірське.

Розмову цю розпочато не з метою підтримання свічкової промисловості. Ієрархія смислів у Церкві побудована так, щоб зводити свідомість віруючих людей від видимого ― до невидимого, від земного ― до небесного.

Про що нам говорить необхідність вогню живого, а не холодного й оманливого? Про те, що не можна служити Богу холодно, мляво, абияк, за подобою зимового сонця, що світить, але не гріє.

Потрібна ревність до Господа Бога, заради зігрівання якої, думаю, ми й здійснюємо щорічно пам'ять пророка Іллі. Той дбав про славу Істинного Бога і зводив вогонь на жертву для викриття брехні й напоумлення народу. Про вогонь, який Він прийшов звести на землю, говорив Христос. І як Він хотів, щоб вогонь цей уже запалав! Не даремно і Дух Святий зійшов на учнів у вигляді вогненних язиків, щоб очищати, не обпалюючи. Щоб реально зігрівати людей неземною силою. На спогад цього вогню, можна думати, і Церква не бажає здійснювати богослужіння інакше як тільки при м'якому й живому, такому, що зігріває, але водночас здатне й обпалити, світлі лампад і свічок.

Тепер подивимося на себе. Де вогонь? Де світло й тепло, які розсіюють морок і холод? Де ревність до Господа Саваофа? Звичайно, у відповідь покажуть пальцем туди й сюди, назвуть кілька імен і наведуть десяток прикладів. Усе, мовляв, гаразд. Але хіба це все, що повинно бути? Хіба наше церковне буття повсюдно світить і гріє? Питання жахливе, бо категоричне й вимагає прямої відповіді. І питання це висить у повітрі протягом усієї християнської історії, але чутним для вух совісті воно стає лише тоді, коли ми вчитуємося в Євангеліє і вдивляємось у себе. І ось питання почуте й виголошене, а у відповідь звучить: «все гаразд, переживати нема про що!» Боюся, що люди, які відповідають так, вступають у ворожнечу з Господом Ісусом Христом. Адже ж Він знає, що не все гаразд. Та й, по правді кажучи, того, що кожен із нас окремо знає, достатньо, щоб назавжди забути слівце «о'кей». Усе дуже навіть не гаразд. І не тому, що є гріхи, а тому, що немає вогню, в якому традиційно спалюють і очищають усяку нечистоту.

І що робити? А ось що ― роздмухувати вогонь, який раніше яскраво горів, а тепер ледь тліє. Зігрівати в собі і в інших ревність до Господа і дбання про спасіння. Від малого вогню запалювати безліч свічок, і не просто лаяти темряву, але й сприяти примноженню світла.

Люди можуть працювати «з вогником», із запалом. Вміють із тим же запалом танцювати й веселитися. Можуть дуже азартно й захоплено ставитися до бізнесу й буденних справ. Будують, садять, шиють, купують і продають часто дуже старанно, і активно, і з любов'ю. А ось моляться і Богу служать зазвичай так, як мокре горить ― ледве-ледве. За тяжку повинність й обтяжливе заняття вважають службу і молитву не тільки парафіяни, але часто й самі саном наділені. Що це таке? Це повторення гріха, в якому були винні давні євреї. Вони нарікали, що служіння Богові вимагає великих зусиль, а користі від цього служіння не видно. Тепер почитаємо історію ― що з цими ремствувачами стало, і зрозуміємо, що на нас може чекати щось гірше.

Адже ми без вогню молимося й без вогню проповідуємо. Настільки прісним усе це давно вже стало і так увійшло вже у звичай, що будь-який заїжджий базіка, на велику нашу ганьбу, у концертному залі будь-якого міста без зусиль може зібрати кілька тисяч хрещених людей. І ті годинами будуть слухати уважно його проповідь у клубі або театрі, тому що зголодніли їхні душі без слова Божого. А ми, виходить, взяли ключ розуміння, але й самі не ввійшли, і охочих не впустили...

Та невже ж Господь наш благословив нас на таке нудне, прісне і мляве існування, яке ми ведемо? Невже Він благоволить до цього способу марнування життя? Не може цього бути! Потрібен вогонь ― і на Престолі, і в розумі, і в серці.

Є, однак, серед нас і такі, кого треба стримувати. Це ті, у кого є ревність, але недоречна. Це ті, хто зважився приклеїти ярлик останніх до наших часів і нікого більше слухати не хоче. Таким заздалегідь усе ясно: і де антихрист народиться, і кому в спасінні відмовлено. Але й ці ревнителі з'явилися в нас тільки через беззубість і неживу стерильність парафіяльного життя. Було б наше життя гарячим і красивим, чи поїхали б ці «ревнителі» до сумнівних старців за дивними благословеннями? Не думаю! Вони жили б на місці, живлячись Євхаристією і виконуючи заповіді. Вони були б повні тим, що рясно подається Воскреслим Христом через Євхаристію, і не мали б потреби в інших дарах, інших ученнях і посилених есхатологічних страхах.

Так, до речі, було й на Заході. Змертвіння католицизму породило протестантизм. А безжиттєвість протестантизму породила бажання оновитися духом. Але замість оновлення відбулося народження хибного харизматизму й поглиблення роздробленості. Так і в нас будь-який пастир, який не палає, а «коптить», винен у примноженні сектантства й у відступленні людей від живого Христа «до далекого краю».

Потрібен вогонь, потрібна віра. Якщо віра є, то вона світить і гріє. А якщо немає світла й вогню, то й віри немає. Є лише оманлива видимість, що викликає законне роздратування. Для оманливої видимості є свій вогонь ― той, що не згасне. І якщо справжнього вогню не буде, то неодмінно настане час того страшного вогню, від якого хай позбавить Господь усяку душу.

Будемо думати про це, купуючи свічки й запалюючи лампадки. Думати, щоб вогонь видимий, який м'яко висвітлює лик Христовий і лик Матері Його, став із часом духовним вогнем, що спопеляє наші внутрішні пристрасті й очищує серця наші.