Ефект ECNALUBMA

Фото: Ольга Мрачковская

Вважати себе розумнішим за інших — поширена хвороба. Особливо гострий її перебіг, коли тобі сімнадцять. На щастя, від цієї недуги лікує саме життя — зустрічі з людьми, відкриття, гарні книги, зрештою. Було б бажання одужати.

На початку двохтисячних у Києві з’явилися нові іноземного виробництва автомобілі швидкої допомоги. Червоно-білі, гарні. Єдине, що викликало моє здивування, — це незвичний надпис на передній частині кузова — ECNALUBMA.

Я щиро обурювалася обмеженістю іноземців — нічого до пуття зробити не можуть, усюди знайдеться якийсь дефект. Чому б не надписувати AMBULANCE зліва направо, як люди читають? Але ні, штампують собі партію за партією браковані машини... Обурювалася саме до того дня, поки не зустрівся мені приязний водій, який розкрив таємницю надпису ECNALUBMA.

І ось тоді мене — як не дивно, вперше — осяяла проста думка: мій суб’єктивний світ має чіткі межі, визначені факторами моєї особистої долі — знаннями, вихованням, культурою. І якщо я не воджу автомобіль, то ніколи не зрозумію, навіщо робити надпис на кузові справа наліво. Тож судження мої, насправді, дрібні та смішні, а світ об’єктивний — нескінченно ширший і глибший.

Це перше усвідомлення власної обмеженості прийшло до мене років у сімнадцять. Чи варто говорити, що на цьому уроки не закінчилися?

Кілька років тому я побувала на міжнародній конференції. Увечері, як заведено, група учасників подалася до ресторану на вечерю. Я опинилася в компанії молоді з пострадянських республік. Усі ми багато мандрували, знаємо по кілька мов, працюємо в міжнародних компаніях; усі сповнені ентузіазму та впевненості в собі. Правда, кожний з нас страждає певним комплексом неповноцінності, який притаманний пострадянському поколінню — нав’язливим бажанням усьому світові щось довести. І якось так виходило, що всі наші розмови, за великим рахунком, були ярмарком марнославства, демонстрацією досягнень. Тепер, коли минув час, я усвідомлюю це, а тоді, намагаючись не відставати, активно брала участь у розмові.

Серед інших у компанії був хлопець, якого звали Максим. Він був трохи старший за інших, тримався просто і якось смішно, по-дитячому на все реагував. Його інтерес до всього був настільки жвавий і щирий, що я зробила висновок: для нього це «європейське» життя було новиною.

Торкнулися теми подорожей, почали згадувати Амстердам. Кожний з нас розповідав, коли був у цьому місті, що бачив... Нескладно здогадатися, що кожний оповідач був там проїздом або кілька днів як турист, але всім хотілося створити враження глибокого знання міста. Перерахували назви скверів і ресторанів, і... як її там, така симпатична вулиця, де кінотеатр, а за рогом ще й музей Рембрандта... «Йоденбреєстраат», — вставив Максим, і у двох реченнях описав цю вулицю, мимохідь зауваживши: «Я там щодня пив каву перед роботою...» Ми були трохи збентежені, а розмова тим часом перейшла на Женеву й цю нудну Швейцарію. Багато хто там був, і не один раз, і ми з апломбом розмірковували: «Та що там робити — нудота сама, ось хіба що ресторан біля, як її там...» — «Площі Бель Ер», — підказав Максим.

Говорив він стисло і дуже просто. Нарешті ми насилу витягли з Максима, що жив він у Женеві більше десяти років і щоранку на велосипеді їздив тим маршрутом, яким ми пройшли раз чи два. Уже після повернення додому, ділячись враженнями з колегами, я довідалася, що Максим — дипломатичний співробітник високого рівня, жив і працював практично в усіх європейських столицях, а зараз мешкає в Брюсселі. Місті, в якому я одного разу була проїздом. Здається, про Брюссель ми також розумували того вечора...

Мені дуже хочеться ще раз зустрітися із цим дивовижним Максимом і подякувати йому за гарний урок — щеплення від марнославства.

Не так давно з’явився в мене знайомий, вісімнадцятирічний Данило — вихованець інтернату. У нашому спілкуванні я завжди виступала «старшим товаришем». Відчуття наставництва доволі складно уникнути, особливо на початку волонтерського шляху. Ми зазвичай упевнені, що наше завдання — вчити, допомагати, наставляти інтернатівських дітей. Сьогодні я висловлю протилежну точку зору, але для цього мені знадобилося знову відчути на собі «ефект ECNALUBMA».

Наші розмови з Данилом завжди були короткими, і переважно говорила я. Якось не вдавалося витягнути з мого товариша щось більше за односкладові речення. З повною впевненістю, що мені вдасться надихнути його на щось важливе, я розповіла про те, чим займаюся та як багато вже бачила у своєму житті. І те вмію, і тут була, і там встигла. Данило мовчав, іноді ставив запитання.

Колись ми провели кілька днів разом, що змусило мого товариша розговоритися. І от я довідуюсь, що Данило — кращий учень в інтернаті, президент школи. Ось уже багато років займається боксом і конкуром. Виграє призові місця. Йому подобається музика, особливо гра на гітарі, техніку якої він засвоїв самостійно. У його планах після інтернату — вступ до ПТУ, для того щоб отримати робітничу спеціальність на випадок складностей у житті, а потім — вища освіта.

Не знаю, чого я можу навчити цього хлопця. Знову пригадується мені надпис ECNALUBMA, і я знову розумію, що мій світ залишається таким самим обмеженим, як і раніше.

Мабуть, кожний може пригадати подібні приклади, коли обставини вривалися в життя і, немов блискавка, освітлювали наше невігластво і зарозумілість. А скільки таких пригод пройшло повз увагу — страшно подумати.

Я часто потребую допомоги, щоб побачити, наскільки суб’єктивний і вбогий мій особистий досвід.

Можна ще пригадати такий простий приклад — калейдоскоп. На відміну від бінокля або підзорної труби, у калейдоскопі можна побачити лише сам калейдоскоп. Замість зірок і горизонтів ми бачимо лише камінці та візерунки всередині калейдоскопа. Так і людина, роблячи висновки про події зовнішнього, великого світу — насправді бачить не величезний світ, а лише проекцію себе, свого досвіду й сприйняття. І наші оцінки та висновки часто характеризують не стільки навколишню дійсність, скільки нас самих.

А в мене є маленький, дуже особистий знак — машина швидкої допомоги, яка регулярно нагадує мені про сімнадцятирічну дівчинку з великою самовпевненістю.

Опублiковано: № 4 (58) Дата публiкацiї на сайтi: 21 June 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 10 з 10
18:43 11.07.2012 | Дима
Хорошая статья!
15:32 03.07.2012 | Светлана
Спасибо:)
14:24 29.06.2012 | ольга
Как тяжело бороться со своим тщеславием, манией величия! Это такая тяжелая изнурительная борьба!но жизнь вовремя попускает)потом так стыдно, так неловко...еще помогают жития святых.И очень помог мне Клав Льюис ("Просто христианство").
А теперь еще и автор статьи помогла.
Спасибо!!!
09:58 25.06.2012 | Максим
"Понимаешь, беда всех людей в том, что они не верят, будто станут со временем много умнее. В каждый сей-момент
им кажется, будто они уже достигли вершин понимания." - Бр.Вайнеры. Визит к Минотавру.
09:13 25.06.2012 | Дима
Когда человеку 17 - он думает, что знает все. Когда ему 40 и он до сих пор так думает - то ему все еще 17...
Рэй Бредбери.

Но:
Когда я был молод, я совал свое невежество всем в лицо. Меня били за это. И к сорока годам я отточил наконец оружие моих знаний. А если вы будете скрывать свое невежество, вас не будут бить и вы никогда не поумнеете.
(Он же).
15:37 22.06.2012 | Лилия
ECNALUBMA пишут специально, чтобы водители впереди едущих машин могли в зеркало заднего вида прочесть AMBULANCE и быстрее уступить дорогу.

Спасибо автору и администрации сайта за статью. Действительно очень трудно избавиться от ощущения наставничества. Спасибо. Как хорошо слово, сказанное вовремя! (и вовремя размещенное на сайте))))
14:05 22.06.2012 | MAY
я не думаю, что здесь дело только в нашей ограниченности,хотя конечно мы много чего можем и не знать.В юности всем людям свойственна некоторая самоуверенность в своих собственных силах,знаниях и очень важно через какое-то время понять что мы не всё знаем и не всегда всё можем и если человек это не начнёт понимать чем раньше,тем в ещё большее самомнение он может впасть. Спасибо за статью.
13:38 22.06.2012 | elya
Согласна с Ларисой. Поездки заграницу значительно расширяют картину миру, но не у всех есть возможность бывать так часто в других странах как автор. После прочтения статьи я даже почувствовала себя немного ущербной в этом плане.
10:07 22.06.2012 | Larisa
Почему бы и нам не рассказать, что тогда вам поведал добрый водитель грузовика. Смысл статьи ясен, но, мне кажется, написана она не для того, кто читает, а для себя. Я не в осуждение. Просто, вероятно, и в процессе написания статьи субъективность восприятия (или как вы это называете эффектом ECNALUBMA) присутствует. Не все встретили в своей жизни водителя, и не все побывали за границей:)
16:28 21.06.2012 | Lena
и я себя считаю самой умной. тщеславлюсь успехами, но мне почему-то попадаются такие люди, которые только подогревают моё мнение о себе. Тоесть, мне часто говорят что я слишком умная, подчуркнуто уважают..Я понимаю что на самом деле не так уж и умна и много не достигла, о многом не имею представления, но продолжаю считать себя все равно умнее, грамотнее и квалифицированние, чем кружающие меня люди. Еще по этому поводу у меня боязнь того, что я никогда не найду свою вторую половину по этой же причине - все ограниченные, недалёкие...

Хоть я тысячу раз осознаю что это моя гордость, но от мысли о человеческой тупости не могу отделаться

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: