А ось яка історія сталася з кандидатом біології, нині ієромонахом Іаковом, грузином.
Народився він у Тбілісі, а навчався в Москві, в університеті. Там і дисертацію захищав. У дитинстві його, звісно, як і кожного грузина, хрестили, і Пасху він святкував радісно й широко, але в храм не ходив, а до Бога ставився хоча і з повагою, але відсторонено. Адже він за професією природознавець, біолог. А в цьому середовищі панує культ науки, розуму, експерименту.
Ну і якось сказав він своєму другу, теж природознавцю, коли в них зайшла мова про Бога:
— Ми ж з тобою одного замісу — чому довіряємо? Досліду. Ось якщо хтось поставить такий експеримент, з якого б випливав висновок про існування Творця й Промислителя, я не те що повірю — я в ченці піду.
Став цей друг його соромити — мовляв, усі докази буття Божого сумірні лише дрібному й обмеженому людському розуму, тому — що ж Бога так принижувати якимись доказами?
А наш грузин йому:
— Все одно, я вірю у природні закони і, поки чуда надприродного не побачу, не повірю. І крапка.
Роки два минуло — не менше. Летить наш герой на міжнародну конференцію у Тбілісі. Була тоді зима, темніло рано, і раптом у літаку вимкнулося світло. І все занурилось у кромішню пітьму — чутно лише, що літак хрипить-надривається. А поряд з нашим героєм жартівник якийсь сидить, анекдоти травить.
Один анекдот був такий: «Пливе корабель, повний усякого люду — і члени уряду, і багатії, і артисти, і футболісти, й інженери — усякої тварі по парі. І раптом налітає буря, і корабель іде на дно. І ось усі вони постають перед Всевишнім і дружньо до Нього звертаються: «Як же так, он як нас багато було — і потонули всі без розбору!» А Він їм і відповідає: «Як це — без розбору? Знаєте, скільки часу Я саме вас на цьому ко¬раблі збирав?»
І тут раптом щось крякнуло, пролунав страшний хрускіт, ніби літак почав розламуватися на шматки, всі закричали, і це було останнє, що запам’ятав наш природознавець-маловір: у нього все всередині наче обірвалося...
Прийшов він до пам’яті у літаковому кріслі, яке стояло в глибокому снігу. Навколо гори. Кавказ височіє. Перше запитання було таким: а де ж сам літак? Якийсь страшний сон. Усе тіло болить. Він спробував устати — ніяк. Потім насилу зрозумів, що це ремінь його тримає. Він його відстібнув і хотів було підвестися, як раптом побачив, що сидить він у цьому кріслі на прискалку — майданчик всього три на три — і йти йому, власне, нікуди.
У внутрішній кишені піджака він знайшов свою доповідь, яку почав був переглядати в літаку, поки там не згасло світло. Дістав запальничку й став підпалювати аркуші з надією на те, що раптом цей вогонь помітить якийсь шалений вертоліт і його врятує... Але папір згорав в одну мить, руки так закоцюбли, що не відчували опіків. Добре ще, що в літаку стало холодно і він вчасно дістав з портфеля плед, який йому дала з собою на дорогу його грузинська бабуся, і загорнувся в нього. Так він тепер у ньому й сидів. А вона на цей випадок і дала: генацвале, в польоті на висоті — вічна мерзлота, а ти в плед закутаєшся, подрімаєш — як добре!
Так палив він, палив свою доповідь по аркушику і навіть не задумувався — що ж далі робити? І тут лише його осінило, що літак-то його — впав! Упав... З двадцятитисячної висоти! Упав і розбився на друзки — ні сліду від нього. Усі загинули. А він — живий. Сидить ось у кріслі на гірській скелі, закутаний у бабусин плед, і запальничкою грається: клац-клац.
А тоді наступна думка: але ж так не буває! Так просто не може бути, за природними законами. А якщо не може бути, то, скоріше за все, він теж розбився разом з усіма, а це вже після смерті він так сидить, самотній, у цьому дивному неймовірному місці, у цих пустинних снігах, куди не ступала ще з дня створення світу нога людська?! Чи не в пеклі він часом? — Навіть таке подумав!
І тут же зрозумів: і в цьому випадку, і в тому — тобто абсолютно в будь-якому — все це проти природи, всупереч усій біологічній науці. І якщо він розбився на смерть і при цьому знову живий, і якщо літак загинув, а він вижив, — це означає, що Бог є... А якщо він вижив, то це Бог його врятував. А якщо Бог його врятував, то не просто так, а для чогось. А якщо для чогось, то його обов’язково зараз знайдуть, поки він іще остаточно не замерз. А якщо його знайдуть, то він одразу ж піде в ченці й буде служити лише Богу, як і обіцяв.
Тоді він закричав зі своєї скелі: «Господи, врятуй мене ще раз! Я знаю, що Ти є! Врятуй мене, щоб я зміг Тобі послужити!»
Так він сидів і кричав і, нарешті, підпалив останній аркуш, потім витяг з-під себе плед, хотів підпалити і його, намагався навіть, але тут же зрозумів, що горіти він не буде, а буде лише повільно тліти. І раптом з-поза скелі показався вертоліт, і він узявся цим пледом махати щосили. Він махав і кричав: «Господи, помилуй! Господи, помилуй!», поки його не помітили. Ось так.
А потім він приїхав у далекий монастир і став ієромонахом Іаковом. Щодня він підносить особливу молитву за тих, хто загинув тоді в літаку, — а надто ж за жартівника, який розказав свій останній анекдот. Попри певний його цинізм саме в тій трагічній ситуації, у спокійні часи він цілком може бути прочитаний як притча.
