Історії з життя — що може бути повчальніше? Мої друзі, професійні альпіністи, високогірники, розповіли мені декілька таких історій із того життя, де все по-іншому. Багато мужності треба для підкорення вершин. Там швидко настає знесилення. Навіть у дуже сильних людей. А слабкість там — смертельна. Але навіть на межі виснаження, на межі виживання люди знаходять можливість прийти на допомогу іншим.
На Землі всього чотирнадцять гірських вершин висотою більше восьми кілометрів. Із них десять розташовані в Гімалаях. Сходження на такі висоти — справа дуже тяжка. Менше ніж 30 людей змогли завоювати «корону Землі» — піднятися на всі чотирнадцять восьмитисячників.
Ця історія — про те, як у 2010 році українська національна збірна з альпінізму кинула виклик одній із найскладніших вершин планети, п’ятій за висотою — горі Макалу. Українці обрали південно-західну стіну — маршрут найвищої категорії складності. Колись легенда альпінізму, перший, хто підкорив «корону Землі», італієць Рейнхольд Месснер назвав її фантастично грандіозною.
Спортивний престиж країни коштує дуже дорого, і не лише в матеріальному плані. Роки тренувань, суворий відбір... Лише найкращі спортсмени ввійшли до складу збірної України й вирушили в Непал, до Макалу. Їм треба буде піднятися на 8 460 метрів і подолати 400 метрів прямовисних скель.
В умовах малого вмісту кисню в повітрі організм дуже потерпає від перевантаження. Сили на висоті не відновлюються. Кожен крок робиться після трьох вдихів. Потрібно мати надзвичайну мужність і наполегливість, щоб іти вгору, вбивати гаки, навішувати мотузки. Контролювати ситуацію щосекунди без перепочинку багато днів поспіль, завжди в мороз і постійно під крижаним вітром — слідкувати за кожним рухом своїм і товаришів по зв’язці.
На горі працюють три штурмові групи, підміняючи одна одну. Альпіністи, що здали зміну, і група забезпечення чекають у базовому таборі. З нього добре проглядається маршрут. Видно, як хлопці встановлюють табори на шляху підйому. Залишають намети зі спорядженням, необхідним для роботи під час штурму. Провішують мотузки. Майже місяць тривала обробка маршруту. Все це робиться для головного штурму, щоб перечекати негоду, переночувати або відновити сили. Робота на стіні не припиняється ні на день: хтось їде вгору, хтось — донизу. Встановили п’ять проміжних таборів вище 5 700 метрів. На висоті 7 700 — штурмовий табір. Із нього по засніженому двокілометровому гребеню з карнизами проходить шлях на вершину.
Експедиція — річ витратна. Не лише держава, але й приватні компанії, і звичайні люди збирали кошти або витрачали свій час на допомогу в організації. Тепер хлопці залишилися один на один із горою. Від них залежить усе — успіх експедиції, виправдання сподівань людей, престиж країни. Й одночасно — як мало від них залежить...
Глобальна негода внесла свої корективи в плани альпіністів. Підготовка завершена. Вперед і вгору... Але там — ураганний вітер і непроглядний снігопад. Іти не можна. Але й чекати неможливо: час експедиції добігає кінця. Одинадцять днів альпіністи вимушені відсиджуватися в базовому таборі. Гора ніби вирішила показати, хто тут хазяїн. Надія піднятися на гору тане з кожним днем.
Раптом — подарунок від метеорологів: прогноз обіцяє погодне «вікно», буде два дні просвітку — і далі затяжна хуртовина. Два дні — це в рази менше, ніж потрібно, щоб добратися до вершини й спуститися. Але це все, що в них є. Ще в негоду чоловіки почали підніматися на гору, від одного проміжного табору до іншого, щоб до настання погодного «вікна» вийти на стартову висоту для штурму.
Швидше, ніж дозволено технікою безпеки, хутчіш, ніж це, здавалося б, фізично можливо, наші хлопці піднялися до останнього штурмового табору. Усі сили віддані горі. Попереду останній ривок на вершину...
Лікар британської експедиції помітив, що на вершині видніються три цятки. Із піку восьмитисячника через радіозв’язок український альпініст повідомив своїй команді й тренеру: «Ми на вершині. Залишилося найскладніше — спуститися...По слідах і по мотузках з’їхати». У День Святої Трійці, 23 травня 2010 року українські альпіністи Сергій Бублик, Володимир Рожко, Дмитро Венславовський стояли на вершині Макалу — 8 463 метри.
У базовому таборі вся команда зраділа, але ще більше занепокоєна. Усі знають, що без кисню на такій висоті вночі хлопцям дуже важко. Та ще після такого швидкого підйому. Вирішують спускатися по іншому ребру — класичним маршрутом. Він безпечніший, ніж пройдена ними південно-західна стіна. Утім, безпека в горах — поняття відносне.
Хлопці пішли за перегин. Тепер із табору їх не видно. Вони на горі вже більше десяти днів. Погода погіршується. Зв’язку з ними більше немає — сіла радіостанція.
Українські альпіністи в базовому таборі, самі ще хворі від тяжких підготовчих робіт на стіні, не могли ні їсти, ні спати від хвилювання за хлопців. У кутку намету, що виконував роль кают-компанії, горіла свічка перед іконою Пресвятої Богородиці.
Із сусідніх таборів — росіяни, американці, поляки — усі приходять вітати зі складним сходженням. Але радіти ні в кого не виходить. У тих, на горі, змучених хлопців, немає ні спальників, ні намету — все залишилося в проміжних таборах на підйомі. А спуск по класичному маршруту займає два дні. Щоб не замерзнути, доведеться весь час іти...
Минуло п’ять днів. Знову негода, мороз і вітер. З американського табору повідомили, що бачать трьох на схилі. Команда вже боїться вірити. Але це й справді вони.
Потім з’ясувалося, що під час спуску одна з мотузок обірвалася. Дмитро, який висів на цих поруччях, чудом лишився живий, але серйозно пошкодив коліно. Постраждалого товариша хлопці розвантажили, робили уколи для знеболення. Кожна ампула — шматочок льоду в скляній оболонці. Закріпившись на мотузці, на морозному вітрі потрібно перетворити лід на ліки. Володя, котрий відігрівав ампули, відморозив у цей момент руки й потім іще довго їх лікував. Шансів вижити у хлопців залишалося мало.
Їх врятував чоловік. Альпініст із Нової Зеландії Марті, який живе в Америці. Він вийшов зі свого останнього висотного табору на штурм і побачив виснажених людей. Міг пройти мимо. На жаль, багато хто так і робить. Причин (об’єктивних, звісно) для цього чимало: й обмеження в часі, і пораховані фінанси, і, звичайно, нестримне бажання піднятися — адже, якщо не зараз, то в кращому разі через півроку, а часто й ніколи. Аж надто дороге це задоволення — підкорювати вершини.
Але Марті ризикнув своїм сходженням. Витратив багато часу й сил — безцінних у горах. Він показав Сергію й Володимиру шлях до свого найближчого намету. Там вони відігрілися. Марті знайшов Дмитра, що відстав, і напоїв його гарячим. Потім провів його до поруччя. Лише після цього новозеландець поновив своє сходження.
Завдяки допомозі Марті наші альпіністи змогли продовжити шлях. Уже за межами людських можливостей, але все ще живі, вони спустилися донизу.
Сьогодні шлях на вершину Макалу, прокладений українською експедицією, є найкоротшим і найскладнішим варіантом підйому.
Кожен альпініст визнає перед сходженням можливість своєї загибелі. Люди віруючі (втім, невіруючих там майже не буває) сподіваються, що Бог збереже й направить їх. Тут, на «великій землі» дружини, діти, батьки чекають їх і моляться за них. Довгі місяці експедицій вони смиренно чекають. Як на мене, ці люди — ті, хто вміє чекати — не менш мужні, ніж їхні рідні — герої, котрі підкорюють вершини..
Хочеться вірити, що є місця на Землі, де байдужості немає. Але не існує таких місць. Є люди, рішучі й цілеспрямовані, але готові пожертвувати своїми найпалкішими бажаннями й навіть своїм життям заради ближнього. Є інші люди — теж цілеспрямовані й теж сильні — боягузи, котрі ховають свою сутність під розумними аргументами — чому не можна допомогти нужденному. Це різні люди.
... 2006-й рік, Пакистан, гірська система Каракорум. Українська команда штурмує гору Броуд-Пік (8047 метрів). Відпочинок у базовому таборі між сходженнями порушила тривога. Колеги українців, росіянин і поляк, побачили на схилі альпініста з іспанської команди. Він спускався з вершини. Учора вдень хлопець не встиг спуститися й ішов усю ніч, щоб не замерзнути. Сьогодні до вечора він подолав усього 200 метрів по вертикалі. Зрозуміло — погано себе почуває. Отже, його знову чекає ніч на льодовику без перепочинку в наметі, без їжі, у русі на нічному морозі й вітрі. Для нього це вже смертельно. Спасіння всього на 400 метрів нижче — у базовому таборі. Хоча б одна людина повинна піднятися й супроводити його. Іспанця бачать, але ніхто не йде.
Базовий табір — це відправна точка на К2 і на Броуд-Пік. Тут повно народу. Люди з різних країн витратили багато грошей, щоб опинитися тут. Вклали багато сил і часу, щоб підготувати заповітні штурми своїх довгоочікуваних вершин. Один із них, іспанець, зараз гине на спуску. Наші хлопці з росіянами пішли до іспанців дізнатися, коли вони йдуть рятувати товариша.
— Ми не можемо.
— Тобто? Йому там кінець. Його треба спускати.
— А ми не можемо.
... Двоє росіян вирушають на допомогу. Зазвичай ідучи на штурм, альпіністи набирають десь із півкілометра, потім скидають, щоб організм акліматизувався й відновився. Потім іще набирають і ще скидають. Але зараз не можна витрачати час. За один ривок, відчуваючи перенавантаження, рятувальники піднялися на гору. Іспанець уже ледве волочився, як у сповільненому кіно, зовсім не просуваючись уперед. Його, знесиленого, спустили до самого намету вже майже вночі.
Рано-вранці російська команда вирушила на сходження. Без відпочинку нічні рятувальники разом зі своєю командою вийшли на штурм. Піднялися. Спустилися виснажені, із запаленням легень. Потім відлежувалися більше тижня у своєму наметі. за сто метрів стояв намет врятованого ними хлопця. Він уже одужав, зігрівся й від’ївся. Але жодного разу не прийшов сказати «дякую». А його товариші з іспанської команди вдало підкорили свою вершину. Недаремно ж так довго готувалися.
Обидві історії завершуються щасливо. Знайшлися люди, які діяли швидко і не йшли на компроміс із совістю. Із власного досвіду я знаю, що ті, хто ходить у гори, хто потрапляв у ситуації, які потребують життєво важливих рішень, хто має досвід подолання себе — ті й у місті залишаються уважними до людей.
Як правило, у мирному житті їм не раз доводиться допомагати, рятувати людей. Можливо, ця здатність діяти швидко й рішуче одного разу відкривається в людині й потім завжди буде затребувана.
Там, «на межі», людині властиво миттєво прокручувати в голові вигоди й втрати від свого вчинку. У міському житті також іноді доводиться приймати такі рішення: допомогти миттєво, проявити героїзм — або, поміркувавши, пройти мимо.
Кожного дня можна бачити випадки «екстремальної» байдужості. У потоці людей, серед натовпу, що поспішає, побачивши людину, котра потребує допомоги, багато хто думає: «Навколо стільки людей, обов’язково допоможуть». І спокійно рухаються далі, мимо постраждалого. Багато хто боїться починати надавати допомогу, бо не впевнений, що правильно розуміє ситуацію. Не хоче видатися смішним або метушливим.
Але так думають люди, які перебувають під гіпнозом суєти. Потрібно зупинитися, вдивитися, вдуматися. Адже це відбувається з людиною. З такою, як ти. Не можна боятися змінити свої плани, порушити свій сьогоднішній розклад. Не можна боятися допомогти.
Дуже дивувалися родичі мого друга альпініста, коли він привів додому безпритульну жінку. Був вечір, мороз лютішав. Він підняв її зі снігу й привів на свою кухню. Рідні обурювались. А жебрачка сиділа біля теплої батареї, неохайна й брудна, пила чай і їла батон. У ту ніч вона була врятована. А можливо, — він.
Необов’язково бути героєм, майстром спорту з альпінізму, щоб урятувати незнайому людину. Але ж інші пройшли мимо...