Екстремал

У 2012 році у видавництві Стрітенського монастиря вийшла книга чудової письменниці Олесі Ніколаєвої «Небесний вогонь та інші оповідання». У новій книзі автор поставила собі за мету розповісти про дію Промислу Божого в людських долях.

У продовження теми вибору чернечого шляху ми публікуємо дві дивовижні життєві історії, розказані Олесею Ніколаєвою.

...Ось як Господь привів до чернецтва Льошу на прізвисько Майонез, який згодом став смиренним ієромонахом Флавієм.

Льошу звали «Майонезом» з дуже простої причини: у нього була своя маленька фірма з виготовлення майонезу. І конторою, і цехом слугувала його власна двокімнатна квартирка, де він цей майонез і робив з єдиним найманим працівником, що доводився йому племінником. Сам Льоша — власник фірми — закуповував усе необхідне, включно з тарою, а потім розвозив готовий продукт по торгових точках. Було це все на початку дев’яностих.

І ось одного разу їде він по шосе у своєму затовареному «пиріжку», який візьми та й зламайся. А мороз стояв лютий — градусів під тридцять, і те, що пиріжок взагалі того дня завівся, само по собі було й сюрпризом, і таємницею. Стоїть Льоша на морозі, капот відкритий, зуб на зуб не втрапить, голосує щулячись, ніхто не зупиняється — хто ж захоче! — а він відчуває: ще зовсім трошки, і він замерзне на пожвавленій трасі, як візник у степу.

А треба сказати, що Льоша взагалі був зроду екстремалом, тобто постійно ходив у походи не нижче четвертого рівня складності — то на Ельбрус та на пік Комунізму вилазив, то на катамарані з такими ж, як він, екстремалами по гірських річках сплавлявся, то з парашутом стрибав. Ну і став він, задубівши на цьому морозі, подумувати в тому напрямку, що, мовляв, ось він і отримав неждано-негадано свій надурочний екстрим. Зараз, як генерал Карбишев, заледеніє і залишиться пам’ятником на шосе. Похихотів він про себе — щоб духу піддати, а на душі вже млосно якось. Ніг не відчуває, руки, вуха ломить, в очах — пісок. Та ну, — подумав, — ніж отак на вітрі стояти, залізу-но я в кабіну, скручуся калачиком і посплю, а там — як Бог дасть. Ну а помру — то така моя доля.

І в цю саму мить, щойно він про Бога згадав, зупиняється біля нього червоний «Жигуль», з нього виходить священик, на обличчя — ну просто ангел, і прямо до нього. Забрав його до себе в машину, увімкнув пічку на всю потужність, відвіз до себе в Троїце-Сергієву лавру, поклав у лазарет, відпоїв чаєм з малиною. Там Льошу спиртом розтерли, а машину його хтось із лаврських механіків відбуксував у гараж.

Так от, поки те — се, поки Льоша там цей чай пив з малиною, коньячком цілющим лікувався, він, монах цей рятівний, привів його до тями. І кінець-кінцем попросив Льоша його охрестити.

З того часу він усе до отця цього духовного в монастир їздив — і на сповідь, і за духовною порадою. А потім якось життя його закрутило-замотало, перевірки до нього в майонезну квартиру з санепідемстанції наскочили, стали хабар вимагати, рекетири наїхали, одне-друге. Поки він знову свій бізнес налагоджував, кредит у банку брав-віддавав, розширювався, він зовсім від Церкви відійшов — лише на Пасху й на Різдво приходив. Бо коли вільний час — він у гори, або на байдарці по Білому морю, або на катамарані по алтайських гірських річках. Навіть на Кіліманджаро примудрився злазити.

А потім — відчуває — став йому Бог противитися. Стрибнув він з парашутом — ногу зламав у двох місцях, відкритий перелом. Щойно нога зажила — вирішив він іще разок на пік Комунізму забратися. А на останній гірській стоянці перед підйомом коняка йому копитом на руку наступила і роздробила кілька пальців. Але там були медики — вони йому пальці тут же прив’язали до дощечок, забинтували. Здавалося б: повертайся-но ти, Олексію, додому! Але він уперся: мовляв, я все одно вершину цю і з перебитими пальцями підкорю!

Спорядження у нього таке як треба, на ногах — кішки, на спині — рюкзак із провіантом, виступив він зрання з товаришами, і пішли вони гірським карманом нагору. Ідуть-ідуть, лізуть-лізуть — доба пройшла, видряпуються — друга минає, уже під ніч, раптом — щось схоже на видіння: дівчина повз них по камінцях скаче у червоних шортах. Ну, Льоша і наддав ходи за нею, а вона — скік-скік і зникла. Він дивиться, а на великому валуні — незабудки, букетик. Що воно таке? Почудувався.

Нарешті зупинилися вони на ночівлю — раптом хлопець до них у намет лізе: джинси на ньому, курточка легка болонова і пластмасові кросівки:

— Хлопці, ми там у розпадині запаси провіанту знайшли — не ваші? А то в нас усе скінчилося.

Хто такі? І тут ця дівчина — одягнута теж не до погоди й обставин, а так, ніби на пікнічок за місто вибралася. Льоша з товаришами — люди крутого замісу, суворої витримки, бувалі екстремали — якось навіть образилися. Кажуть їм:

— Що це ви, ось так, без провізії, у пластмасовій узуванці?

А вони:

— А нам що, ми хотіли лише на пікові Комунізму дитину зачати, а там через перевал і вниз — у Краснодарському краї, зразу за перевалом, ми машину залишили.

Така зневага до труднощів Льошу якось навіть образила. Все-таки місця ці небезпечні, нема чого всякому легковажному пішоходу соватися. Досі ходить легенда про сімнадцятирічну дівчину, яка загинула під час сходження лавин...

А просто над лежбищем наших екстремалів височів велетенський льодовик, і, якщо придивитися, можна було помітити, що там щось чорненьке було вморожене, а якщо ще пильніше подивитися — можна було б уже й виразно розгледіти, що це людська — жіноча, навіть дівоча — нога. І дуже навіть може бути, що це нога саме тієї сімнадцятирічної дівчини, яка пропала у лавині...

Але цим, легковажним, не судилося нікого зачати; тому що вночі почався каменепад, і тоді всі побігли до розпадини біля льодовика і там залягли. Ну — комусь рикошетом по макітрі довбонуло, комусь руку покалічило, але все обійшлося. За добу підібрав їх рятувальний вертоліт, і вони щасливо приземлилися біля тієї фатальної коняки, що роздробила Льоші пальці.

А ось німцям-туристам поталанило куди менше. Бо ж ці німці-туристи теж тоді, одночасно з вітчизняними екстремалами, лазили на пік Перемоги, так усі вони під сніговою лавиною й залишилися.

Після цього поїхав Льоша до духовного отця в Лавру.

— Ох, — сказав той, — слава Богу, що обійшлося, але як ти думаєш, для чого тебе, Льоша Майонез, Господь урятував? Він тебе врятував — для Себе. Не насолодився Він іще тобою, не нарадувався тобі. Давай-но, починай нове життя, причастися тут у нас, а потім потихеньку й перебирайся сюди. Сім’ї в тебе немає, а майонез — він і в монастирі потрібен.

Льоша погодився. Днів три там прожив, а потім поїхав, пообіцявши повернутися через місяць-другий: справи, мовляв, закінчить і буде весь — монастирський, Божий. А сам — пропав на сім місяців. І в храм не ходив, і справи не закінчив, а на літо поїхав на Плещеєве озеро — там його товариш собі фазенду облаштував і купив вітрильник. Льоша йому спочатку казав:

— Не можу я до тебе, брате, я в монастир обіцяв!

А він йому:

— Який іще монастир? Там знаєш який храм на самому цьому Плещеєвому озері? Ого-го! Що там твій монастир! Там такі святі місця! Ходи на богомілля хоч кожен день, а між богослужіннями ми будемо з тобою під вітрилом плавати.

І що? Поїхав Льоша Майонез, звісно, до нього, а духовному отцю навіть вісточки не подав. Ну, думає, — справді, буду на богослужіння ходити, причащатися — що ж іще?

Але ось надходить неділя, а товариш Льоші й каже: «Дивися, яку мені вчора снасть принесли, випробуємо зранку?» Той і думає — ось сходжу зранку в храм, а там і порибалимо.

А товариш йому вранці:

— Та куди ти підеш: храм цей — не близький світ, години дві ходу берегом, а зараз уже часу — ого-го, на повну твоя служба йде, раніше треба прокидатися, якраз після закінчення служби й доплетешся. Хай уже, давай у храм наступного разу, а зараз — сідаємо на вітрильник і споглядаємо красу Творця через Його творіння.

Так і зробили. Підняли вітрило, бриз такий приємний віє, сонечко блищить, ліси навкруги дивовижні пливуть собі мимо, благодать. І тут раптом небо потемнішало, ліс затремтів, пішла хвиля, подув вітер, став зривати вітрило. Товариші його приспустили. Поки морочилися з ним, де не взявся, налетів жахливий смерч, підхопив вітрильник, зі страшною силою підняв його в повітря метрів на тридцять та як бабахне об озеро.

Товариш Льошин відразу невідомо куди пропав, а його самого смерч не схотів відпустити. Навпаки, — схопив якось поперек тулуба, обмотав навколо мотузку від вітрила і, відірвавши від корабля, поніс над водою, а там — поволік по землі, чіпляючи гілки, кущі, і ніс, і ніс, поки не кинув просто біля великого дерев’яного Хреста неподалік від храму.

А на Хресті тому — дощечка з надписом, що він був поставлений на цьому місці Петром Великим в пам’ять його чудесного порятунку від бурі на Плещеєвому озері, по якому він безтурботно плавав на своєму боті. Петро-то врятувався, а Льоша — весь переламаний, перебитий, перекручений, з розірваними внутрішніми органами — валявся, загорнутий, як у саван, у вітрило біля підніжжя Хреста...

Півроку його реанімували, зашивали, забивали в нього штирі, вчили їсти, говорити, ходити, і, зрештою, він подав про себе звісточку духовному отцю. Той приїхав в Боткінську, де Льоша й розповів, як смерч його владно потяг до храму і кинув на хрест. Сказав, що він, лежачи на лікарняному ліжку, більше ні про що й не думав ці останні півроку, крім як про це. Зрозумів він, що значився у Господа на рахунку серед найтупіших, і тому лише таким ось простим і грубим — однозначним — способом Він і міг його напоумити.

— Пострижіть мене! Хочу бути монахом. На смертному одрі.

Але священномонах сказав:

— Слухай, друзяко! Який там смертний одр! Бог тебе для життя врятував, а не для смерті. А якщо ти так уже любиш екстрим, то тобі, й справді самісіньке місце в монастирі — там усе так круто, такі підйоми, спуски, падіння, злети, ущелини, смерчі, каменепади, лавини, присмеркові видіння дівчини в червоних шортах, волошок на скелі і вмороженої у льодовик дитячої ніжки! Там такі ситуації ворог роду людського ченцям влаштовує, що який там вітрильник, пік Комунізму чи парашут!

Так, зі сміхом, обійняв духовний отець Льошу, причастив, благословив, подарував вервиці. А через два місяці той уже жив у монастирі й благословляв Бога.

Опублiковано: № 5 (59) Дата публiкацiї на сайтi: 22 October 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
21:25 24.10.2012 | Дмитрий
Cильно!
16:29 23.10.2012 | Анна
Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: