або Як ми шукали наречену для друга

Нас було четверо, і ми мали спільного друга. З нього-то все й почалося — він провчився три роки в семінарії й раптово усвідомив, що перед рукоположенням йому доведеться одружитись. Взагалі-то, за нього усвідомили це ми, оскільки він був дуже ледачий до всього, що не стосувалось навчання. Обговоривши це, ми допомогли йому прийняти вольове рішення — справити весілля неодмінно в травні.

А був вересень.

На пошуки нареченої ми мали вісім місяців. Кажу «ми», маючи на увазі лише нас чотирьох, оскільки друг наш відразу усунувся майже від усіх клопотів, переконливо пославшись на біблійну практику знаходження нареченої за допомогою Єлеазара (Буття 24, 1-61) і закликав нас втілювати біблійний ідеал у житті. Ми погодились, тільки трохи посперечавшись, як краще називати раба Авраама, який знайшов Ревекку для Ісаака: Єлеазаром чи Єліезером. Зупинилися на першому.

Додаванням наших найкращих якостей підсумковий «Єлеазар XXI сторіччя» вийшов таким: сто чотири роки, кандидат наук, поет і спортсмен, цінитель класичної музики, риболовлі й живопису, важкої фізичної праці, заводій витончено-інтелектуальних дискусій і любитель модно вдягтися. Наш друг назвав такого єлеазара «цілком стерпним» і висунув свої вимоги до шуканої нареченої.

Тут ми зіткнулися з першою трудністю.

Вимог було не просто багато, їх було приголомшливо багато, знущально багато, зовсім не по-біблійному. А що найжахливіше, всі вони були по суті. Проте ми не здалися. Оговтавшись від першого шоку, ми дещо спростили вимоги й розподілили їх за критеріями, вирішивши шукати наречену за одним із них, а вже потім дивитись, чи підходить вона за іншими.

Що ж, постаравшись, ми знайшли цілком адекватних його уявленням про красу кандидаток. Проте тут виникла проблема номер два. Завдяки нашим новим знайомим ми невдовзі побачили і з жахом усвідомили, що наш друг, виявляється, трохи повнуватий, трохи лисуватий і злегка сутулий. Ми, звісно, нічим не виказували наш внутрішній конфуз і збентеження, а ось дівчата здивовано підіймали брови, вперше побачивши перед собою того, кого ми розписували як втілення всіх їхніх можливих мрій. Через деякий час ми вичерпали всі ресурси, що задовольняли цьому критерію, й вирішили за основу взяти щось інше.

Цим чимось виявилася поведінка. Через те, що наш друг був по-обломовськи глибокодумним і неквапливим, поступово відпали всі дівчата, про яких можна сказати, що вони вільні, веселі й розкуті, спритні, іронічні й дотепні. На зрозуміння цього простого факту пішло два місяці. Причому не в нас, а у нашого друга, котрий спершу стверджував, що наречена йому потрібна саме така, щоб із нею не соромно було вийти «в люди». Сам же він, потрапляючи «в люди» (а ми ніколи не кидали свого товариша напризволяще й завжди були поруч) виглядав справжнім букою. Насупившись і непривітно дивлячись спідлоба, він мав такий суворий і сердитий вираз обличчя, що навіть нам іноді було страшно його потривожити. Радянські партизани в руках у ворожих окупантів виглядали й то розкутішими, ніж він у гостях у своїх майбутніх наречених. Зрозумівши, що працюємо марно, ми відкинули цей критерій і зосередились на іншому.

Окремою статтею характеристики наречених у нашого друга була стаття гастрономічна. Справа в тому, що ще в університеті він мав негативний досвід знайомства з уміннями сучасних дівчат у цій суттєвій сфері людського буття. Він із жахом розповідав, що його однокурсниці могли готувати тільки локшину швидкого приготування, тоді як для нього самого приготувати хоча б качку з яблуками не становило особливих труднощів. До того ж, він усе життя їв із ножем та виделкою, а коли в його присутності нарізаний сир чи ще щось таке брали руками, він просто вивертався навиворіт. Ми збилися з ніг, але знайшли підходящу кандидатуру. На жаль, цій кандидатурі не підійшов наш друг. Знайомилися вони в якомусь закладі громадського харчування, де подавали італійську пасту, котру, як відомо, їдять виделкою й ложкою. Таке незвичайне поєднання столових приборів викликало в нашого друга невимовний захват, і він весь вечір займався не дівчиною, а опануванням тандему «ложка плюс виделка». Можлива наречена не оцінила науково-дослідницький настрій його душі і від подальших зустрічей відмовилась.

Ще одним критерієм оцінювання наречених була освіта. Вона мало бути вищою, й бажано мистецтвознавчою. Бажану частину освіти ми відкинули зразу, оскільки розуміли, що вона була продиктована всепоглинаючим, але тимчасовим захопленням нашого друга імпресіоністами, символістами, футуристами й іншими кубістами. А обов’язкову частину освіти ми відкинули потім, коли з’ясувалися вікові межі, в які мали укладатися дівчата. Дружина нашого друга мала бути молодшою за нього на десять років. Коли ми порахували, то між собою вирішили обійтися взагалі без прив’язки до віку, оскільки моральні переконання й Громадянський укупі з Кримінальним кодекси не дозволяли нам шукати наречену серед школярок-семикласниць.

Ми зосередились на соціальному стані. Ми скрупульозно розглядали квартири, складали опис майна, раціон харчування на місяць, обчислювали суми кишенькових грошей, кількість виїздів за кордон, можливість отримання спадку, наявність багатих родичів — і все це пропонували нашому другові. Треба віддати йому належне, він не шукав багатеньких. Проте він не шукав і бідніших. Він шукав таких самих, як він. А таких не виявилося. На цьому здорові критерії й розумні систематичні пошуки скінчилися.

Нас стало лихоманити й кидати з боку в бік.

Ми шукали дівчат із абсолютним слухом, оскільки другові нашому хотілося мати дітей з абсолютним слухом. Проте відмовились від цієї ідеї, оскільки діти з абсолютним слухом часто грають на скрипці, а гами на скрипці у виконанні дитини слухати просто нестерпно. Ми шукали дівчат з природженим почуттям ритму й латиноамериканською пластикою, оскільки нашому другові не подобалася його власна незграбність. Проте наш друг попросив відмовитися від цього критерію, коли побачив, якими очима його єлеазари дивляться на його танцюючу наречену. Ми шукали дівчат, які вміють керувати автомобілем. Ми шукали дівчат, котрі дуже люблять дітей. Шукали дівчат з леткою ходою. Шукали тих, хто вміє посміхатися самими очима, хто любить село більше за місто, хто знає французьку мову, любить класику кінематографа, ненавидить Блока й ще за багатьма подібними та неподібними ознаками.

Згодом у нас стала паморочитися голова, ми втратили спокій і сон. Намічене весілля було все ближче й ближче, а наш друг, ніби насміхаючись, висував усе безглуздіші характеристики. Апофеозом його вигадливості став день, коли задля спрощення нашої роботи він вирішив відмовитись від усіх попередніх вимог і приніс такий опис потрібної йому нареченої:

Она была нетороплива,
Не холодна, не говорлива,
Без взора наглого для всех,
Без притязаний на успех,
Без этих маленьких ужимок,
Без подражательных затей...
Всё тихо, просто было в ней,
Она казалась верный снимок
Du comme il faut...

Один з єлеазарів запустив у нашого друга ручкою, інший запропонував замість Пушкіна взяти Омара Хайяма, я подумав, що це кінець всієї нашої кампанії, а четвертий єлеазар відзначив, що це опис заміжньої Тетяни і він нам ніяк не підходить.

І раптом нас осяяла думка! Адже ми зовсім забули про батьків наречених! А головне — про їхніх матерів, на яких вони такими схожими стануть у сорок років. Це був справжній прорив крізь темряву до світла. Це було майже геніально — почати шукати не наречену, а тещу. Навіть наш друг якось підбадьорився, і ми почали все спочатку.

Перелаштовуватися з пошуку наречених на пошук їхніх матерів виявилося непросто й якось навіть дивно. Спочатку нам відверто бракувало того, що називається смаком, проте відчуття правильності обраного шляху й завзятість, що їх підганяло наближення наміченої дати весілля, допомогли нам. Через деякий час з’явилася впевненість у власних силах, а дещо пізніше відчуття близької перемоги. Жоден з єлеазарів не здогадувався, що замість успіху нас чекає ганебний провал просто на фінішній прямій.

Жирну крапку у всій епопеї поставив електронний лист, відправлений одним з єлеазарів нашому другові за місяць до наміченого весілля. Наводжу його повністю: «Привіт, друзяко! Ти вб’єш мене, коли це прочитаєш, але мовчати я не можу. Я знайшов її! І упустив!!! Це жахливо. Вибач. Це було так. Сьогодні ввечері я їхав додому в метро, було людно, навіть тісно. На одній із станцій, коли вагон зупинився, щось буквально змусило мене повернути голову, і я побачив Її. Вона йшла платформою. Їй було років сорок, вона була стомленою, через ліве плече вона перекинула дамську сумочку. Перше, про що я подумав, це Інгрід Бергман часів „Квітки кактуса“, потім я подумав про тебе, а потім кинувся до виходу, розштовхуючи натовп, і, здається, лаючись. На шляху до твого щастя стали кремезний хлопець, пара студентів, бабуся і ще хтось. Стали на смерть. Одним словом, я не встиг. Двері зачинились, і вона зникла в натовпі, й ти залишився сам. А я залишився сам проти кремезного хлопця, пари студентів, бабусі й ще когось. Пробач, яке безглузде непорозуміння, пробач, я упустив її».

Наш друг зібрав нас усіх. Він сказав, що ми надто захопилися, що наше завзяття давно вже його турбує, а подібні листи можна відсилати психоаналітикам. Він стомився від нескінченних порад і постійних розмов про його потаємні можливості й глибоко приховані таланти. Крім того, він давно, виявляється, став посміховиськом, а цей лист був останньою краплиною (він дав зрозуміти, що його прочитав хтось сторонній). Один з єлеазарів відзначив, що пошту треба видаляти після прочитання, а не зберігати на ноутбуці. Ще один єлеазар сказав, що взагалі не розуміє, в чому справа, а я нагадав, що ми дуже близькі до мети. Наш друг уважно подивився на нас і пішов. На цьому все скінчилося.

Через деякий час ми помирились, так і не зрозумівши, що ж зробили не так. Продовжувати якісь пошуки не мало сенсу, нам залишалося тільки змиритися й визнати невдачу. Трохи втішало було те, що ми зупинилися не самі, нас попросив наш друг. Проте кому потрібна така втіха, коли тебе зупиняють практично за півкроку від мети. Коли настала дата запланованого весілля, ми ніяк її не відзначали. Я навіть пропустив її. Не так вже й просто виявилося втілити біблійний ідеал у сучасному житті.

Втім, оглядаючись тепер на ті заповнені напруженою творчою роботою дні, ми розуміємо, що результат не можна назвати повністю невдалим. Адже троє з єлеазарів знайшли наречених собі, що теж непогано. А зовсім нещодавно я зустрів нашого друга й дізнався, що він переборов лінь і вирішив узятися за справу сам. У добру путь. Здається, вже є варіант. Він серйозно думає про чернецтво.