Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/freid_dlja_pravoslavnykh.html

Фрейд для православних

Протоієрей Андрій Ткачов

За що я люблю Розанова

Найрозумніша людина Росії — це Пушкін. Так сказав імператор після однієї особистої бесіди, і я не раджу з ним сперечатися. Не тому, що імператор завжди правий, а тому, що в цьому випадку він правий безсумнівно. Найрозумніша людина в Росії, повторюю за помазаником, — це Пушкін. Слід неабияк порозумнішати, щоб із цим погодитися. Але найцікавіша людини Росії — це Розанов. Щодо цього не висловлювався жоден імператор. Це моя власна думка.

Будь-яка людина мала. Мала вона в колисці, коли її гойдають, і мала вона в нефарбованій труні. Проте великим є той, хто пам’ятає про це і не дозволяє своїй фантазії буяти, мріяти про позірну велич смертної людини. Великим є той, хто не біг попереду потяга, хто не мріяв повертати річки назад або підкорювати холодний космос, але хто після простого, але ситного обіду спрямовував свій погляд на покуття, де засвічена перед образом лампада, і без лукавства казав: «Дякую Тобі, Господи!»

Таким є Василь Васильович.

Живемо ми по-різному і живемо переважно погано. Дрібно живемо, спокутуючи думкою про майбутню славу теперішню нікчемність. А перевіряється «на вошивість» людина смертною годиною. Це — найважливіше. Хто мирно помер, той гарно жив. Хто вмер свідомо, подолавши страх, хто звертався в молитві особисто до Переможця смерті, той подолав життєву каламуть і двозначність. Така людина — гарна.

Розанов умирав уже тоді, як сподобився чимало разів причаститись і соборуватися. Він умирав, накритий покривалом від труни авви Сергія.

За життя він стільки всякого намолов, стільки різних слів випустив у світ з-під вправної руки. Судячи з цих слів, він був з Христом у складних стосунках. Але смерть, ця прекрасна незнайомка, яка розставляє всі крапки на «і», виявила в ньому Христового угодника.

Прожите життя проходило перед ним, коли він лежав із заплющеними очима в очікуванні відходу. Що він сказав про життя і що зрозумів у ньому?

Сидячи за нумізматикою, він кидав прозірливі фрази про російську душу, про її бабську дурість і схильність вірити у лагідно нашептану брехню. Він, як краплини поту, кидав на папір краплини розумних слів про людину, яка заплуталась, і про лихо, що на неї чекає.

Чого ви потерпаєте від запитання, що робити? Якщо на дворі літо — збирайте ягоди. Якщо зима — пийте з ними чай.

Дівчата, ви увійшли в життя вперед животом.

Стать пов’язана з Богом більше, ніж розум чи совість з Богом пов’язані.

Його критикували, та він не зважав. Знай собі, писав, що думав, аж до поглядів протилежних. «Думки різними бувають», — говорив він опісля.

Що він взагалі сказав? Ой, та багато чого.

Ви ображені несправедливістю світу? Це так зворушливо. І ви, звісно, хотіли б цей світ переробити за більш справедливими стандартами? Любий, невже від вас приховалась непридатність вашої власної душі? Невже незрозуміло вам, що негідники, які заходилися переробляти світ на краще, перетворять його, зрештою, на справжнє пекло? У процесі цього перевлаштування дрібні негідники перетворяться на великих лиходіїв і розплодять, у свою чергу, нову поросль дрібних негідників, які так само мріють про перевлаштування світу. Так буде тривати, доки світ не зруйнується.

Небо чорне, і майбутнє жахливе, а людина, яка вірить у себе, а не в Бога, і хоче спертися на порожнечу — безглузда.

Таж усе було поруч, під боком. Була родина з її одвічною сумішшю суєти й святості. Була Церква, що наповнювала недільний день дзвонами. І багатодітні довгокосі священики зустрічалися на вулиці не рідше за городових. Була можливість учитися, працювати, набиратися досвіду. Були й гріхи, проте вони були врівноважені благодаттю, і стабільністю, і теплим побутом. Тепер це піде, а на місце того, що було, прийде великий за масштабами експеримент як над окремою душею, так і над цілим народом. Але Розанова Господь забере раніше. З милості.

Він не побачить експерименту в його розмаху. Але це й не потрібно. Нехай сліпці вражаються розмірами ними ж вигодуваного дракона. Хто дракона не годував, тому достатньо почути, як тріщать, розколюючись, яйця і відчути при цьому містичний жах. Василь Васильович усе бачив у зародку і все розумів. Він боявся тоді, коли більшість веселилася. Тому й помер він не в таборі від виснаження і не в підворітті від удару ножем. Він помер, накритий покривалом від труни авви Сергія. Помер уже тоді, як сподобився чимало разів причаститись і соборуватися

Розанов багато говорив і писав про секс. Те, що читалося тоді, як виклик, як зухвальство й епатаж, сьогодні читається, як ліки. Це давно вже, ще до народження нашого, наситилося повітря розмовами про справи таємничі, пітні та солоні. Тож жодний журнал не оминає рубрики «про це». Увесь світ, здається, зав’яз у цій темі, як автомобіль на бездоріжжі. І неможливо зробити вигляд, що це нікого не стосується. Неможливо заховатися в нетрях пуританства. Там, у цих нетрях, коїться, якщо чесно, те саме, що відбувається на пляжах Ямайки під місяцем від надлишку алкоголю. І треба говорити про «це», треба вносити світло думки й слова в ці сутінки солодких і убивчих тем.

Василь Васильович говорив про секс, як ніхто. Він говорив сміливо, як вільний чоловік, і з ніжністю, як батько.

Ханжу впізнаєш по завищених вимогах, рожевих щічках і по тому, як бігають у нього оченята. Ханжа солодко співає про те, чого не знає, не відає. Скопець, навпаки, буде суворий і навіть жорстокий до всіх, хто з ним не згодний. Та Розанов не ханжа і не скопець. Ханжам він здається зухвалим, а скопцям — розпусним. Не те й не інше. Він просто дивиться в корінь. Іноді загинає зайве під дією сердечного жару або у захваті стихією слова. Але це лише в православній країні лунало, як виклик. У содомо-гоморрській цивілізації це звучить у більшості випадків, як ліки. Чи не для цієї цивілізації він і писав?

Він провінціал, який розуміє найглибші й приховані світові процеси. Після бані, вдягнувши свіжу полотняну білизну, він палить на веранді цигарку, і очам його відкрито стільки, що якби футуролог мав такий ступінь обізнаності, бути йому всесвітньо відомим. Та Розанову всесвітня популярність не загрожує. Як і його улюблений Пушкін, Розанов приречений бути мислителем, якого не чують, він приречений бути людиною, чий розум народжений у Росії і лише для Росії.

Пушкін у перекладі на французьку звучить банально. Розанов у перекладі взагалі не звучить. «Открывает рыба рот, но не слышно, что поёт». Усе, що цікавить Захід: свобода, література, секс, гроші, смерть, — цікавить і Розанова. Але це так специфічно його цікавить, що Захід його не чує. Не розуміє. Та хай йому грець, тому Заходу. Прикро те, що свої люди Розанова не цінують і не розуміють. Не читають. Якщо ж читають, то кривляться, спокушаються, бурчать.

Я теж можу скривитись, нервуюся, махаю руками, наштовхуючись на деякі пасажі. Але потім повертаюсь до його рядків і бачу: деталі не надто важливі. У цілому — молодець. Жива душа. Знімаю капелюха. Упокой, Господи, його душу.

Найважливіщі речі про долі світу можна висловити, перебуваючи не на сотому поверсі стодвадцятиповерхового хмарочоса, а в дерев’яному зрубі, увечері, при світлі гасової лампи. Хрущі б’ються у скло, ритм життя визначений цоканням ходиків, на столі холоне повільно самовар. А чоловік пише, умочаючи перо в чорнильницю, і те, що він напише, збереже свою актуальність багато років по тому, коли кістки його повністю змішаються із землею. За це я і люблю Розанова.

Я люблю його за слова, мовлені перед смертю. Точніше, за той діалог, що був між ним і його дружиною Варварою. «Я вмираю?» — спитав Василь Васильович. — «Так, — відповіла дружина, — я тебе проводжаю». «А ти, — додала вона, — забери мене швидше звідси». Він і забрав її через якихось кілька років.

Проживіть-но життя своє так, щоб змогти сказати і почути такі слова в останні свої хвилини. Проживіть-но життя так, щоб бути гідним перед смертю таке сказати і таке почути.

Достоєвський — це Ніцше навпаки, «православний Ніцше».

Розанов — це Фрейд навпаки, «православний Фрейд». Але не тільки. Він співець родини і маленького щастя, котре є єдиним щастям, а тому — єдино великим.

Він співець звичайного побуту, і сміятися над його приземленістю може лише той, хто не служив в армії, або не працював на будівництві, і взагалі ніяких труднощів у житті не пережив.

Він співець лона, що народжує, трубадур зачать і поет довгих поцілунків після двадцяти років спільно прожитого життя. Засуджувати його за цю поезію цнотливого статевого життя в родині в наш час абортів, легальної розпусти і сексуальних перверсій може лише вже згаданий рожевощокий ханжа або обвішаний веригами скопець. І той, і другий, зауважимо, від капостей плоті не вільні. Навіть дуже не вільні.

Для мене Розанов — це Робін Гуд, який не може знищити стрілою всіх злодіїв світу, проте влучно цілить тих із них, котрі опиняються в полі його зору. Його стріла — написане слово. Значення багатьох із цих слів зростає в міру віддалення від епохи, в якій вони народилися. Але людина як раніше, так і сьогодні, погано сприймає слова цього усамітненого філософа.

Аби його розуміти, слід хоча б трішки, бодай іноді радіти тому, чому радів він; робити те, що робив він. А радів він дитячій пелюшці з жовтим і зеленим, хорошій книзі, гарячому чаю, розумній людині.

І робив він те, що міг, і те, що вмів. А саме: обідраною шкірою душі торкався поверхні світу і, відсахнувшись, говорив про те, що це життя — ще не все життя. Існує життя інше і краще, а це, теперішнє, — слід дожити за послух, без проклять, із вдячністю.

Опублiковано: № 5 (53) Дата публiкацiї на сайтi: 03 November 2011