Тема останнього Суду — одна з найбільш хвилюючих, і не лише тому, що на Суді вирішується доля душі у вічності, але й тому, що кожного з нас, без винятку, чекає особиста зустріч із Самим Христом. Євангельські уривки, які проливають світло на цю таємничу мить історії, здавалося б, слід читати з особливим трепетом. Однак існує спокуса спростити й спотворити сенс слів Спасителя...
Одне з тих місць Євангелія, де йдеться про суд над народами в кінці часів — 25-а глава Євангелія від Матфея: Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу (Мф. 25, 34). Багато хто з нас підходить до цього фрагмента, як мені здається, надто буденно, як до якогось протоколу, який визначає, хто саме і за що саме буде врятований. Якщо так розглянути цей текст, виявиться, що для успадкування Царства Небесного потрібно зовсім небагато — творити милостиню й добрі справи, просто бути хорошою людиною. Про життя в Церкві, участь у таїнствах там не сказано жодного слова. Праведники, яких Господь обирає, цілком щиро дивуються: Господи, коли ми бачили Тебе голодним і нагодували, спраглим і напоїли? Коли ми бачили Тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили Тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до Тебе? (Мф. 25, 37–39). Тобто, виходить, що вони не шукали Бога спеціально, не ходили до храмів і не молилися довго, не готувалися до таїнств, аби в них зустрітися зі Спасителем, а мали Бога «в душі» і жили, як звичайні люди, творячи добрі справи...
Відповідь, звичайно, зручна. Однак таке прочитання можливе лише якщо не заглиблюватися у суть Євангелія, якщо шукати в ньому не повноту істини, а припасовувати під свою, уже готову, відповідь. Перша ознака такого підходу — легкість, з якою уривки Благої Вісті вириваються із загального контексту, а окремі слова Христа при тлумаченні абсолютно не пов’язуються з тим, що сказано Ним в інших місцях.
Спаситель неодноразово стверджував, що без прийняття і сповідування Його як Бога, яке ми здійснюємо через таїнства, жодні справи не рятують нас. Так, у розмові з Никодимом Він прямо говорить: «Коли хто не народиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже» (Ін. 3, 5); а також іудеїв запевнює: «Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете їсти Плоті Сина Людського і пити Його Крові, то не будете мати життя в собі» (Ін. 6, 53). І в Нагорній проповіді Христос обіцяє Царство Небесне убогим духом, а ніяк не тим, хто вважає власний розум «самодостатнім».
Ми читаємо про момент Суду — про час, коли душі дозріли для жнив. Спаситель у багатьох Своїх притчах говорить про Страшний суд як про час збирання плодів. Ще Він говорить про поділ праведників і грішників, але як їх розпізнати? Сам Христос відповідає на це запитання: по плодах їхніх впізнаєте їх (Мф. 7, 16). Справи спасіння, здійснені праведниками, котрі ми часто сприймаємо як достатні «приводи» потрапити до Царства Небесного, як свого роду критерії, — насправді є плодами віри. Вони — не причина, а наслідок; не сам шлях, а його логічне завершення.
Існує в цій розповіді про Страшний суд ще один дуже важливий момент. Вражає та щирість, з якою праведники відповідають Господу, що не знають, коли вони зробили щось для Христа. Звідки береться це праведне невідання? Невже з того твердження, що ті, хто успадкував Царство Боже, насправді й не думали про Євангеліє, просто жили чесно, по совісті?
Мені видається, що тут ми, навпаки, маємо справу із сутністю істинної віри. Праведники не зрікаються Господа, не кажуть, що не знають Його, — вони зрікаються будь-яких претензій на Царство Боже. Вони дивуються, коли саме допомогли Йому, — не через те, що вони жили без Бога, але радше від того, що жили з Ним завжди, а не згадували в окремі моменти. Людина, яка має істинну віру, вже не думає про якусь конкретну справу як справу богоугодну, припускаючи тим самим певний ступінь винагороди. Ні, віра істинна все життя присвячує Богу, не турбується про окремі високі справи, а виконує належне, нехай і мале, непомітне, однак Богом визначене для конкретної людини. Святитель Феофан Затворник пише у відповідь на скарги духовного чада: «Є в нас повір’я, і мало не загальне: як тільки займешся чимось по хаті або поза нею, то вже виступаєш зі справ Божеських і Богу угодних. Між тим... справи житейські та громадські, від яких залежить стояння будинків і громад, — суть Богом визначені справи; виконання їх не є відбігання в царину небогоугодну, а є ходіння в справах Божеських... Усі ми — раби Божі. Кожному Він призначив своє місце та справу й бачить, як хто виконує її. Він усюди є».
Чи не те саме переконання, що Бог є всюди і не треба особливо бігати кудись, аби бути ближче до Нього, ми чуємо в здивуванні праведників? Так і святитель Василій Великий бачив істинний страх Божий не в справах, здійснюваних через страх перед Богом або у сподіванні винагороди за працю, але в тому влаштуванні душі, коли ми «робимо добро заради самого добра». Із цього приводу, мені здається, вдало висловився середньовічний проповідник Майстер Екхарт: «Якщо ти думаєш, що швидше досягнеш Бога через заглиблення, благоговіння, розпливчасті почуття і особливе пристосування, аніж у полі біля багаття або в хліві, ти не робиш нічого іншого, як коли б ти взяв Бога, обернув навколо Його голови плащ і засунув би Його від лавку».
І все ж, читаючи про суд і спасіння, ми раз у раз очікуємо в євангельській оповіді вказівок на певні критерії, які б забезпечували нам вхід до Царства Божого. Навіть у життєписах святих подвижників ми силкуємося зауважити, які саме праця й подвиги дозволи їм настільки наблизитися до Бога. Сучасна людина взагалі, мені здається, тяжіє до точних формул і рецептів. У наш технологічний час простіше жити конкретно, за програмою, за схемою; хочеться чітко знати, чого я досяг і скільки ще залишилось. Ця настанова доволі часто переноситься також у сферу духовного життя, ми й тут хочемо якихось гарантій. Ось і вибирає кожен свою «духовну програму», як у спортзалі: головне — правильна технологія навантаження, і результат забезпечений. Проте в житті духа гарантій немає, немає формули святості. Життя християнина — життя по вірі й у сподіванні на одного Бога; по суті, тільки це й має значення. Ніякі пости, подвиги, милостині, побудова храмів, соціальна діяльність — ніщо не може забезпечити наближення до Бога, бо й усі ці справи можуть бути породженням марнославства або дорогою до нього. Ми маємо лише одну надійну запоруку спасіння — дати місце Богу, щиро зрікаючись своїх «заслуг». Усе інше — потрібне, але лише як спосіб наживання істинної духовної вбогості. Преподобний Іоанн Лествичник пише: «Не праці, а простоті й смиренності являє Себе Бог». І авва Дорофей у відповідь на своє запитання чує: «Праця без смирення марна й не ставиться ні в що».
Спаситель обіцяє Царство Небесне не просто хорошим людям, які мають «Бога в душі». Він закликає нас завжди прагнути до Нього, шукати, жадати, бути гідними працівниками на своїй ниві, стежити, щоб вона принесла гарні плоди, — але й застерігає від впевненості у своїй доброті й чистоті. Христос бажає, щоб ми завжди відчували себе так, наче лише починаємо шлях і не встигли здійснити навіть найменше.