Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Гармонії Миколи Гумільова

Микола Гумільов умів прийняти труднощі як привід для усмішки. І навіть як привід для ніжності й ласкавості. Цей підхід — він вимагає обов’язкового відшукування променів вищої любові й доброти там само, де віднаходиться тваринне, тлінне, зле — робить надзвичайно привабними і особистість, і вірші Гумільова.

На прикладі Миколи Гумільова можна легко ілюструвати гіпотезу про вплив як найменших рис походження, так і дитинства на особистість. Промисел і сам Микола виразно вибудовували біографію поета на основі вдячної пам’яті й прапам’яті.

Наприклад, Гумільов — далекий нащадок багатьох священиків (прізвище походить від латинського «humilitas» — смирення). І ми про нього знаємо, що він неодмінно хрестився, коли проходив перед храмами — чим епатував супутників. Та й уголос любив висловлювати консервативно-догматичні положення віровчення — на подив присутнім містикам і окультистам, якими був сповнений Срібний вік і до яких він частково належав сам. Все це, можливо, була поза — але аж ніяк не гра на публіку: принцип — із тих, у яких є частка щирості й вірності.

А ще Гумільов — людина, яка прожила дитинство й молодість у маленькому містечку біля імператорської резиденції (Царське Село) і біля військових частин: хлопчик зустрічав кортежі династії та парадні марші майже щодня. І ми знаємо, що його впертий офіцерський монархізм, знову ж таки, епатував — без звичайного антиурядового й антидинастичного сарказму й критицизму.

Молоді модерністи, навіть ті, що впали після початку Першої світової в ура-патріотизм, уже не писали посвят великим княжнам, спадкоємцеві й імператриці за їхнього життя (окрім Єсеніна, та й той потім страшно соромився цього факту). А ось вітальний чотиривірш від Гумільова зберігався в паперах святої царственної страстотерпиці Анастасії. Відзначимо, що поет і святі дочки імператора були знайомі — під час Першої світової прапорщик Гумільов якось перебував на лікуванні в Криму, де юні Марія та Анастасія Миколаївни були сестрами милосердя.

Все це у нього виглядало як тепле «вірне підданство» — щось на зразок заступливої зворушеності, з урахуванням таємничої сакральності й символічності статусу цих кількох людей. Одним словом, стразавітно-сільське почуття або його імітація, дуже рідкісне у самовдоволених творців нового мистецтва. І воно не зникло в Гумільова після революції; навпаки, стало його фірмовим знаком — на всі відпущені йому після цього роки. Яких, на жаль, виявилося лише чотири: його розстріляли у 35-річному віці 16 серпня 1921 року.

Нарешті, Гумільов — син моряка (і він, до речі, брав участь в одному з походів у Африці) і нащадок численних моряків по материнській лінії. Небагато було поетів із такою любов’ю до подорожей як реальних, так і мрійних, віршованих — з такою експедиційністю натури (і такою особливою любов’ю до Африки). Словосполучення «Муза дальних странствий», що увійшло в плоть і кров російської мови, належить саме Гумільову. І означає воно в циклі «Открытие Америки» не туманну абстракцію — а втілений символ щонайсильнішого бажання далеко їхати, бажання вимогливого й настійного, що по-гумільовськи переборювало всі перешкоди.

Цікаво, що саме морський цикл «Капитаны» у роки заборони всієї гумільовської поезії все одно підкорив радянського читача — опосередковано, у вигляді популярних по всій країні чужих віршів. Бо прямо з матеріалу цього гумільовського циклу, мало не шляхом плагіату, створена добра половина хрестоматійної пісні «Широка страна моя родная» Лебедєва-Кумача і вся пісня «Бригантина» Когана, прославлена Візбором. За лекалами гумільовських віршованих подорожей написані й деякі культові речі Багрицького та Симонова — при цьому останній, здається, наслідував Гумільова не лише у віршах, а й особистісно.

І навіть властиві Гумільову фентезійні «подорожі в часі» отримали своє велике продовження, точніше, розвиток на більш високому рівні. Борис Пастернак, за словами його сина, лагідно обіграв у «Рождественской Звезде» гумільовський «Сон Адама». Це дуже характерно: у Гумільова Адам уві сні бачить майбутнє людства, своїх нащадків — жахається вчинків, але й радіє висотам мистецтва, культури. У Пастернака над волхвами й вертепом новонародженого Нового Адама встає таке ж міражне видіння: «всё будущее галерей и музеев, все ёлки на свете, все сны детворы». Причому за віршованим розміром пастернаківський шедевр у цьому місці тимчасово переходить на амфібрахій гумільовського «Сну».

Гумільов жив на Кавказі — з чотирнадцяти до сімнадцяти років. Недовго, але це найважливіші роки дорослішання — для нього вирішальні роки, щонайважливіше етичне й естетичне щеплення. Опинившись у Грузії ще в ХІХ столітті поганим учнем і взагалі незібраним хлопчиком — він поїхав звідти вже у новому ХХ столітті юнаком «у панцирі залізнім», що міцно будував свою особистість і був упевненим у своїй великій місії.

Саме там звання поета він відчув світоперетворювальним, надлюдським. Через роки, бесідуючи з Гілбертом Честертоном у Лондоні, Гумільов дуже вразив англійського християнського письменника теорією про те, що найкращими правителями є поети. Мовляв, вони найкраще вміють із хаотичних мас слів створювати гармонійні чіткі конструкції — а значить, зуміють створити їх і з хаотичних мас речей та людей. Він і жив із цим переконанням.

На Кавказі до нього прийшли вірші. Вони зразу були сповнені «мармуровістю гір», «урвищами», «печерами» — впізнаваними, карвательськими. Це були перші його екзотичні образи — тільки гірськими й морськими символами він користувався спершу для того, щоб передати душевні стани, як це й заведено серед «синів гір».

Думається, частково «гірського походження» й придумана ним потім назва літературної течії акмеїзм — від «акме» («вершина» по-грецьки). Адже і в найбільш ранніх віршах, коли тбіліські враження були ще свіжі, в нього вже трапляються Вершини з великої букви.

Дуже популярні у віршах Срібного віку слова «бе­зодні» й «провалля» для нашого горця — не містичні глибини, символістські недосяжності, в яких незворотно зникаєш, як у більшості тодішніх поетів. Тим його акмеїзм і відрізняється від попереднього символізму: гумільовські «безодні» в кожному другому вірші — рядові й попутні. Це щось на зразок ущелини, яку можна й треба пройти наскрізь і вийти в сад. Знову ж, не містичний, райський сад — а простий, у якому добре перепочити. І це провалля, які легко можна до дна обдивитися, «нахилившись» над ними*.

* В ранній версії програмного сонета «Я конквистадор в панцире железном» третій і четвертий рядки — «Я прохожу по пропастям и безднам И отдыхаю в радостном саду». В пізній версії того ж сонета — «То отдыхая в радостном саду, То наклоняясь к пропастям и безднам».

Ефектне поєднання вершин і долин, садів і проваль, снігів і квітів, «мечів і поцілунків» у гумільовській поезії ніяк не схоже на стандартні туманні мотиви романтичної молодості. Все це можна «торкнути руками», воно має ефект присутності — та, прямо скажемо, передає кавказький (а ніяк не царськосільський чи тим більше петербурзько-балтійський) пейзаж.

Як передає його ж і гумільовська версія популярного мотиву «Бог інкогніто серед нас» — у даному разі описуються ворота в Царство Небесне і апостол Петро, повз котрих ми всі ходимо, не впізнаючи:

Это дверь в стене, давно заброшенной,
Камни, мох и больше ничего,
Возле — нищий, словно гость непрошенный,
И ключи у пояса его... —

так і бачиш типово грузинські чи абхазькі руїни, покриті мохом і плющем.

Чи хто б іще почуття передвоєнної світової туги, тривоги за минуле й майбутнє висловив такими категоріями:

Летящей горою за мною несется Вчера,
А Завтра меня впереди ожидает, как бездна,
Иду... но когда-нибудь в Бездну сорвется Гора... —

тут і гори, порушені вірою, кидаються до моря (Мк. 11, 23), і гадаринські біси, що вселилися в свиней і зриваються з кручі у воду, щоб не потрапити прямо в «безодню» (Лк. 8, 31).

Нарешті, стрижневий для Гумільова образ конкістадора — не синонім лицаря («що на зорі дивиться й чекає», — іронізував він сам). Це воїн-місіонер, який несе істину й цивілізацію слабким і недореалізованим людям. Думається, цей символ надлюдського багато в чому був натхненний кавказьким архетипом — тамтешнім культом воїнської мужності й непримиренності до зла. Аналогічно й любов до дикого й небезпечного полювання, що її Гумільов реалізовував у Африці, могла бути чимось із кавказьких підліткових вражень.

Якщо про вірші Буніна один літературознавець сказав «у нього широка, може, навіть надто широка географія», то в Гумільова, окрім географії, надширокі ще й етнографія, зоологія та історія. Часом психологічні спостереження та настрій його віршів з першого разу й не вловити за цією старанною альбомною інкрустацією екзотики. Але тому, хто не лінується перечитувати, секрети відкриються з другого або третього разу.

Ігрове фентезі всіх цих гумільовских льодяних сагових Ісландій, пряних Персій, бризки солоних морів, а також вітражна контрастність барв і перенасиченість кольоровими визначеннями (часом по три кольори в строфі, причому в кожній) вкупі з іронічністю, певним чоловічим самознущанням над усякою красивістю — все-таки, на нашу думку, викликають асоціації з гумором південноросійських інтелігентів, не-петербуржців. Така собі приморська гаряча експресія з тонкими нотками варварства й лукавою посмішкою:

Здравствуй, Красное Море, акулья уха,
Негритянская ванна, песчаный котел!
На утесах твоих, вместо влажного мха,
Известняк, словно каменный кактус, расцвел.

А ще іноді здається, що доля закинула Гумільова на Кавказ для більшої відповідності його життя долі Лермонтова. Як відмітив Дмитро Биков, з ним у Гумільова величезна маса паралелей: загинув молодим; людина честі; людина байронічного складу — світло-печальний і одночасно насмішкуватий, схильний до екзотики й одночасно — до ясності й гармонійності; йому не вдалася головна любов, але дуже таланило в другорядних романах; воїн на передовій, але без схильності до військової кар’єри — і багато іншого. Навіть дуель на пістолетах — незважаючи на її дику дивовижність у ХХ столітті — і та відбулася, і ще добре, що без лермонтовських наслідків.

Треба сказати, гострі твердині Кавказу за короткий період відточували й укріплювали дух багатьох великих росіян. Крім Лермонтова, із письменників перш за все згадаємо Льва Толстого (служив на Кавказькій війні, тоді й почав писати), Маяковського (син кубанських козаків, народився й виріс у Грузії), Солженіцина (син кубанців, тут народився й провів дитинство), Євгенія Шварца (провів дитинство та юність у Майкопі) і, нарешті, паризьку преподобномученицю, відому як мати Марія (Єлизавета Пиленко, потім Кузьміна-Караваєва, потім Скобцова — дочка кубанців, яка тут провела дитинство, а згодом у роки революції була обрана міським головою Анапи).

Цю ж твердість і мужність, без сумніву, увібрав у підлітковому віці й Микола Гумільов. А потім успадкував і його син, історик Лев Гумільов.

Гумільов — син офіцера і нащадок щонайменше десятка офіцерів по материнській лінії. До того ж, повторімося, він прожив багато дитячих років у Царському Селі, перенасиченому військовими, і на войовничому Кавказі.

Знову ж таки, чи варто дивуватися, що він пішов із початком Першої світової на фронт, рядовим, на передову — де заслужив, окрім інших орденів, два солдатські Георгіївські Хрести? Чи дивуватися, що він і його брат служили майже чотири роки і навіть кілька місяців після виходу Росії з війни? А Микола ж міг, якби хотів, служити в тилу, як багато хто зі знайомих літераторів, допомагати лазаретній медицині (як-не-як, син військово-морського лікаря). А міг і не воювати зовсім: за медичними показаннями йому відмовили в призові.

Не менш «надлюдським» — і дивним для сторонніх — було його повернення до «червоного пекла» після завершення останньої військової місії. Вдумайтеся: військовослужбовець після лютневої революції 1917 року був відкомандирований до російських військових представників у Франції та Англії, де провів рік — доти, доки не зник сенс у представниках Тимчасового уряду в Європі. Але згодом, у квітні 1918 року (!), із ситих і вже майже мирних Парижа й Лондона він повернувся до охопленої терором, погромами й голодом Росії, у Петроград — що зненацька став провінцією, у бездім’я (свого житла у Гумільових не стало) — назустріч основному людському потокові. І при цьому повернувся зовсім не для участі в громадянській війні: на неї він іти ніколи не збирався.

Та, власне, й розстріл Гумільова — одна з найбільших особистісно-культурних трагедій Росії початку 20-х — пов’язаний як із матроським повстанням 1921 року в Кронштадті (повстала мала батьківщина поета!), так і з дещо самогубною надлюдською позицією арештованого (знову-таки, паралель із Лермонтовим, що відкрито провокував смертельну дуель). У своїх свідченнях чекістам Гумільов, схоже, суттєво збільшив свою провину, принципово виставив своє відторгнення від методів і характеру більшовицької влади (до якої в житті не був таким непримиримим), наполіг на відданості царській сім’ї, безстрашно висловив підтримку кронштадтським повстанцям, до яких у реальності не мав жодного стосунку — коротше, явно витягував із усіх мір покарання ще рідко застосовувану вищу. Що, звісно, ніскільки не знімає із влади провину за смерть невинного.

І тут ми підходимо до того, що справжньою внутрішньою «релігією» Гумільова (та і його першої дружини Анни Ахматової, і їх сина, автора ідеї пасіонарності) було сильно настояне на Ніцше генетичне, успадковане православ’я.

Без ніцшеанської ідеї найвищої місії, що перевищує земне розуміння, Микола Гумільов не зробив би із себе — людини середніх поетичних і загальних обдарувань і неяскравої зовнішності — безсумнівного генія, успішного організатора багатьох процесів, ерудованого й працелюбного, привабливого чоловіка. Але ніцшеанців-літераторів було тоді багато (наприклад, Горький чи Брюсов). А от ніцшеанців із любов’ю до світу у всій різноманітності, з вірою в людей, із повагою до вищих духовних сил і розумінням необхідності їх розрізняти, з деякими чисто православними світоглядними рисами (які часто навіть не усвідомлювались, як православні) ми знаємо одиниці, якщо не одного: Гумільова.

Так, він відверто творив «міф про себе» — як те робили й Ахматова, і Максиміліан Волошин, і багато інших людей мистецтва у той час. І немало передбачень у його віршах є не так містичними, як закономірними — він спочатку писав про кулю, яка його «з тілом розлучить», а потім під кулі не відмовлявся піти.

Але, тим не менше, є велика різниця в міфотворчості про себе. Можна нести створений образ, як хрест — як у випадку з Ахматовою. А можна щиро, без самопримушування видобувати з вибраного шляху всю можливу радість і веселощі — випадки з Волошиним і Гумільовим (які в своїй екстраверсії, в бажанні й умінні стати центром такої собі школи особистісно-поетичного розвитку грали на таких схожих психологічних полях — що, як і всі однойменні заряди, неминуче відштовхнулися одне від одного). І в цьому випадку чи так уже відрізняється міф від внутрішніх переживань?

Очевидна сила волі й мужність самостворення у Гумільова не мають нічого спільного із брутальністю, з кіплінгівською жорстокістю. Адже установка на радісність переживання наповнила його вірші розсипами добродушних усмішок, ніжності, ласки. Надзвичайно теплі їх нотки він найтоншим чином ін’єктує у багато вір­шів, на ефектному контрасті з грізністю фону: по краплі, уникаючи сентиментальності. «И Смерть, и Кровь даны нам Богом для оттененья Белизны» (остання — символ божественної любові) — не для чогось іншого: згадуючи про зло, обов’язково зразу ж думай про відтінене ним добро.

«Песней битв любовно зачарую» — в кому ще гармонічно поєднались би перша і друга пари слів у цьому реченні? А миле звернення до Машеньки (Кузьміної-Караваєвої, рано померлої родички вищезгаданої преподобномучениці Марії Скобцової) у фіналі загадкового «Заблудившегося трамвая» — хіба воно не зворушує, мало не до сліз доводячи цією неочікуваною затишністю і добротою після попередніх космічних висот?

Неспроста добрі й веселі дитячі вірші, з яких мільярд дітей починає знайомство з поезією, — вірші Чуковського про Бармалея, Крокодила, Африку — великою мірою пародіюють екзотичні тексти Гумільова. І якби мені поставили одне із улюблених інтелігентських питань: чи вписався б Гумільов у радянську дійсність, якби пітерські більшовики й чекісти в 1921-му виявилися більш гуманними — у мене є відповідь-припущення. Думаю, він став би дитячим поетом і драматургом — висловлював би останні істини у цій щасливій формі (як це робив Євгеній Шварц, що перебрався до Пітера зі Сходу саме на запрошення Гумільова, як і багато інших). Думаю, він змінив би свій літературний профіль на «дит. літ.» не через страх або безгрошів’я — а через незмінну свою ж установку на вирощування нових людей: вольових, безстрашних, які вміють і зібрати себе, і, звернувшись по допомогу до вищих сил, рости над собою, боротися з неминучою ентропією, не зупиняючись. Та і явна тенденція до створення пригодницьких і фентезійних текстів, насичених чимось на зразок прихованої проповіді, у Гумільова явно прослідковується — і вона так і вимагала виходу на стежину підліткових жанрів.

Екстраверт Гумільов шукав у сучасності прихованих «героїв нашого часу», Агамемнонів та Одисеїв — і, попри очікування скептиків, знаходив їх «во тьме пароходных контор» і «между трактирных маркеров». І Гумільов своїми віршами і своїм героїчним життям пояснював цим простим людям, що вони — Агамемнони та Одисеї, не нижче. Пояснював, що генія можна створити й писанню віршів можна навчити. Пояснював і закоханим гімназистам, що вони класичні й естетичні, як античні персонажі; що вони не споживачі культури — а життям своїм зараз створюють велике мистецтво; що вони зараз великі, й ця велич навіть вища за героїзм:

Я печален от книги, томлюсь от луны,
Может быть, мне совсем и не надо героя,
Вот идут по аллее, так странно нежны,
Гимназист с гимназисткой, как Дафнис и Хлоя.

І коли вони всі розуміли, що він хотів сказати, — Гумільов ставав щасливим. Так і прожив життя.

Загадка Гумільова: слово «очасть»

Фіналом відомого вірша Гумільова «Из логова змиева» є строфа:

Молчит — только ёжится,
И все ей неможется,
Мне жалко её, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую
Над очастью, Богом заклятою.


Друге слово останнього рядка, без сумніву, не відоме практично нікому. Помилки в ньому бути не може — Гумільов багато разів читав цей текст уголос. І, як зауважив Корній Чуковський, неодноразово викреслював редакторські знаки над цим словом у гранках прижиттєвих збірок.

Безумовно, це рязанський сільський діалектизм, почерпнутий із дачної місцевості (Березки Рязанської губернії), де юний Коля Гумільов не раз проводив літо. Однак у деяких публікаціях вказано, що «очасть» означає «бездонне болото», «обрив, яма, байрак» чи «річковий вир» — що є помилковою трактовкою заднім числом, виходячи зі смислу вірша. Насправді вири й гори над річкою в середині вірша уже присутні («снеси-ка истому ты в днепровские омуты на грешную Лысую гору») і було б дивно їх дублювати; а можливі корені слов’янського слова «очасть» ніяк не вказують на болота, ріки, урвища.

В реальності, діалектне слово «очасть» походить від слова «око» і означає джерело у вигляді пульсуючої водою калюжки посеред заболоченого лугу чи поляни (в інших регіонах використовується аналогічний діалектизм: «глазок»). Видно, пульсування джерела, особливо під снігом, схоже на очі. Також росіяни могли почерпнути це порівняння з фінно-угорських мов — у багатьох із них «джерело» позначається словом зі значенням «око».

Таким чином, діалектне словосполучення «очасть, Богом заклятая» слід сприймати або як «джерело мертвої води» або як «пересохле джерело». В цілому, весь образ більше за все нагадує характерні «страшилки»: сільські дитячі й підліткові легенди.

Опублiковано: № 1 (67) Дата публiкацiї на сайтi: 17 March 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Гармонії Миколи Гумільова

Гармонії Миколи Гумільова

Олег Кочевих
Журнал «Отрок.ua»
Гумільов жив на Кавказі — з чотирнадцяти до сімнадцяти років. Недовго, але це найважливіші роки дорослішання — для нього вирішальні роки, щонайважливіше етичне й естетичне щеплення. Опинившись у Грузії ще в ХІХ столітті поганим учнем і взагалі незібраним хлопчиком — він поїхав звідти вже у новому ХХ столітті юнаком «у панцирі залізнім», що міцно будував свою особистість і був упевненим у своїй великій місії.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
15:52 08.04.2014 | ОлК
2Даша.
Дарование большого поэта видно по ранним стихам - они у НСГ очень долго именно средние. Тут не пахнет очевидной врожденной гениальностью той же ранней Ахматовой, а равно и ранних Блока, Белого, Бунина, Цветаевой, Есенина, Мандельштама, Пастернака, Маяковского и многих других. Но лет через семь серьезного участия в литпроцессе, к 26-28 годам (1912-14), тексты НСГ потихоньку выходят на высочайший уровень - и очевидно, что это следствие волевой работы, а не простого цветения чего-то уже бывшего в нем раньше.

Насчет цитаты - вы правы. Впрочем, у меня там в этой фразе важна не цитата, а попутный точный пересказ смысла (а "с телом" - понятийно точнее, чем "с землею").Так что, скорее, там вот какая неточность: лишние кавычки - надо бы без них ;)
19:17 28.03.2014 | Даша
Не совсем понятно, почему автор считает Гумилева "человеком средних поэтических дарований"... И еще небольшая ошибка в цитате - не "с телом разлучит", а "с землею".

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: