У центрі вітрильного корабля височіє щогла. А в центрі європейського міста височіє шпиль собору. Соборний дзвін лякає щонеділі птахів і заважає спати тим, хто не любить молитися. Навколо собору, найчастіше — квадратом, розташована площа. Залежно від пори року вона буває то місцем народних зібрань з духовим оркестром і виступом мера, то місцем жвавої торгівлі. Та хіба мало чим може бути бруківка, на яку з чотирьох сторін дивляться чисто вимиті вікна? В усі боки від площі розбігаються вузенькі вулички. Будинки на них стоять так щільно, що сонячний промінь буває нечастим гостем на стінах перших поверхів. Вогкістю й давниною пахне на цих вулицях, якщо, звісно, господиня не вилила прямо перед вашим носом брудну мильну воду або не вивернула кухонну помийницю з риб’ячою лускою. Нині таке трапляється рідко, але раніше...
Та історія, яку я хочу розповісти, сталася саме «раніше». Це було між двома світовими війнами, що їх, правду кажучи, варто було б назвати бійнями. Життя було бідним, злим і непевним. Люди в ті роки почали криво посміхатися при словах «чесність», «благородство» ... Усім не вистачало грошей, усі не довіряли один одному і на ніч міцно замикали двері. У міському храмі служби правили регулярно й люди ходили на них регулярно, але це була холодна регулярність. Точно так само й стрілки годинника на вежі ходять по колу, залишаючись мертвими.
Утім, було в цьому місті кілька людей, які іноді молилися дуже побожно, подовгу й зі сльозами. Цими людьми були кілька «дівчат» із закладу мадам Коко. Так, панове! У кожному європейському місті поряд із перукарнями, кафе й ательє верхнього одягу неодмінно є хоча б один будинок, увійти в який можна одними сходами, а вийти — іншими. Це — будинок побачень, веселий будинок чи публічний — називайте, як хочете. Якщо є людське житло, то можуть бути й паразити: гризуни, комахи... Якщо є цивілізація, то є і один з її проявів — давня виразка, незнищенне зло — проституція. Жінки, які живуть у таких будинках, жінки, що з якоїсь причини занурилися в розпусту, кимось обмануті, часто — затиснені злиднями, ніколи не залишаються без роботи. Через те й розділені там зазвичай вхід і вихід, бо нема чого, червоніючи, зустрічатися у дверях сусіду з сусідом чи професору зі студентом.
Життя в цих будинках починається тоді, коли у звичайних оселях мами розповідають дітям на ніч казки. А коли ті ж діти прокидаються вранці й мами виливають за двері в канаву їхні нічні горщики, у «тих» будинках настає мертва тиша. Неприродне життя має свій неприродний графік. У всьому будинку лише кілька людей не спало з настанням ранку. Це сама мадам Коко (ніхто не знав, коли вона спить), прибиральниця і сторож, він же — двірник і «вишибайло». Прибиральниця, мадам N, мила підлогу, голосно ляскаючи мокрою ганчіркою. Сторож, чоловік років сорока, в минулому — цирковий акробат, мовчки палив у кутку вітальні. Поряд із ним, безтурботно дриґаючи короткими ніжками, сиділа його дочка. На вигляд їй було років шість. Це була миршава, слабо розвинена дитина, схожа на маленького горобчика. Звали її грізно. Звали її так само, як колись звали розумну жінку, що врятувала свій народ від ворогів. У багатьох галереях світу за бажання можна побачити в різні часи й різними художниками написані картини під назвою «Юдиф з головою Олоферна». Дівчинку звали Юдиф, але мовою її країни ім’я звучало дещо інакше — Едіт.
Картинної галереї в їхньому місті не було. Але якби навіть і була, Едіт не змогла б побачити зображень своєї відомої тезки. Едіт була сліпою. Її очі дивилися прямо перед собою, але нічого не бачили.
Жінки в будинку мадам Коко любили дівчинку страшенно. Уся нерозтрачена жага сім’ї, материнства, уся жага дарувати, а не продавати любов виливалася на цю сліпу дитину. Її обіймали, притискали до грудей, її носили на руках, зачісували, її балували солодощами.
«Якби можна було купити їй нові очі, я б не пошкодувала всіх своїх грошей», — казала подругам довготелеса Елізабет. Її власна донька жила в іншому місті в бабусі. «Ми б усі не пошкодували», — вторували їй жінки. Їхня любов до Едіт була непідробною. У цьому домі, де гріх обжився краще за будь-яку ластівку, що забирається під стріху, маленька Едіт, здавалося, втілювала те нормальне життя, де жінка ввечері лягає в ліжко до чоловіка й прокидається вранці.
Ми вже казали, що «вихованки» мадам Коко іноді молилися гаряче й подовгу. Звичайна людина навряд чи зрозуміє, що таке молитва повії, і краще б їй цього не розуміти. Але ж Страшного Суду ще не було. І не ми, а Христос, Той Самий, Котрий розіп’явся за нас, буде цей Суд вершити. Ці жінки теж любили Спасителя. Любили хоча б за те, що Він не карає їх негайно, не спопеляє після чергового гріха, але терпить і продовжує чекати. Віра жила в них на самій глибині серця, і вони соромилися виставляти її назовні. Але іноді каяття здіймалося хвилями, оголюючи дно душі, і тоді сльози лилися рікою, і гіркі зітхання не можна було чути без співчуття. Це було не часто й не у всіх. Але це було, бачить Бог, було.
Людина, що заробляє на життя в нічному закладі, навряд чи буде молитися в міському храмі. Особливо, якщо містечко невелике і всі обличчя знайомі. Але неподалік від цього містечка було інше, здається — Лізьйо. У цьому місті був монастир, а в монастирі — мощі святої подвижниці. Святиня притягувала в обитель юрми паломників, серед яких було легко загубитися. Туди й ходили час від часу молитися й довготелеса Елізабет, і кирпата Жанна, і ще кілька їхніх подруг по ремеслу й нещастю.
Є, звісно, речі, які важко забути. Але найчастіше забувати легше, ніж пам’ятати. Ніхто вже й не згадає, як і коли незвичайним паломницям прийшла думка разом і настійно молитися Господу про дарування зору маленькій Едіт. Бо ж не народилися ці жінки відразу блудницями. В них були звичайні матері, й ці матері читали своїм донькам Євангеліє. Навіть якщо вони були неписьменні, вони переказували своїм дітям те, що чули в церкві. Так чи інакше, обіцянка Спасителя виконати будь-яке прохання, котре двоє чи троє разом принесуть Отцю в Ім’я Його, пропащим жінкам була відома.
Сонце вже встало, але ще не почало припікати, коли охайно і скромно одягнені три «вихованки» мадам Коко йшли з міста в напрямку найближчої обителі. Поруч з ними, смішно перебираючи ніжками й тримаючись за руки дорослих, ішла Едіт.
Існує одна стара і свята легенда про блудницю, котра, повертаючись додому після звершеного гріха, побачила матір, яка ридала над щойно померлим немовлям. Вогонь співчуття пронизав серце пропащої жінки. Нестерпний біль цієї матері вона відчула, як свій — і почала молитися. Вона, звісно, усвідомлювала, хто вона; вона знала, як не любить Господь розпусту синів і дочок людських. Але біль співчуття покрив собою все, відкинув сором, прогнав сумніви, запалив віру. Настійною була молитва й короткою...
Короткою — тому що після декількох гарячих прохань блудниці Господь відповів чудом, Він оживив дитину. Дивні діла Твої, Господи!
Упаси Боже не вірити в правдивість подібних історій. Це означало б зневажати грішників і не вірити, що Бог може прислухатися до їхніх молитов. А може, і взагалі не вірити в силу Божу.
Особисто я вірю. Вірю й у те, що було дуже давно, і в те, що було значно пізніше. А пізніше було ось що.
Кілька днів по тому дорогою з монастиря в місто поверталися три жінки з будинку мадам Коко. З ними, тримаючись за руки дорослих, йшла маленька Едіт. Вона вже не дивилася прямо перед собою невидющими очима. Вона весь час крутила голівкою в різні боки, і дивилася на узбічні дерева, на птахів у небі, на подорожніх, що йшли назустріч.
Дівчинка поверталася зрячою. Вона ще не звикла до такої значної зміни свого життя і з подивом, знизу вгору, зазирала в обличчя своїх старших супутниць. А ті відповідали їй поглядами, сповненими любові. Очі в усіх трьох були червоними від сліз, а обличчя сяяли щастям.
Якщо ця історія не на всі сто відсотків відповідає дійсності, то неточності будуть стосуватися лише дрібних деталей. По суті, все сказане — правда. І правда ця тим більш очевидна, що дівчинка, яка прозріла молитвами пропащих жінок, відома всьому світу. Пам’ятаєте, на початку ми порівняли її з маленьким горобчиком? Саме за цим іменням пізнав її згодом увесь світ. Едіт Піаф — її сценічне ім’я. «Піаф» на паризькому арго якраз і означає — «горобчик».