Німецькі канікули

Старий дім
Під деревами біля озера.
З даху піднімається дим.
А якби його не було ―
Що б робили тоді
Дім, дерева та озеро?
Б. Брехт

Багато людей у нашій країні, втомившись від безробіття й постійних фінансових проблем, мріють поїхати за кордон. Є думка, що найбільше цього прагнуть молоді дівчата ― мовляв, вдало вийти заміж за забезпеченого іноземця і не думати більше, як заробити на шматок хліба.

Коли я була студенткою романо-германського відділення, я, звісно, теж мріяла поїхати до Німеччини. У країну, яка подарувала світові багато великих філософів, талановитих письменників і геніальних композиторів. У країну, де помирав від любові до прекрасної Шарлотти юний Гете й оживали герої казок братів Грімм. Мені не хотілося вірити в розповіді про те, що німці ощадливі й прагматичні. Навпаки, вони уявлялися мені великими мрійниками, людьми, вірними вірі й свободі.

Тож коли я нарешті отримала стипендію на літні курси в одному з університетів живописного Гейдельберга*, радості моїй не було меж.

*Місто на південному заході Німеччини, у землі Баден-Вюртемберг.

Перед тим, як продовжити свою розповідь, прошу врахувати, що я пишу лише про свої суб’єктивні враження. Якщо хтось думає інакше, не варто приймати близько до серця все написане нижче. Я нікого не хотіла б образити ― я лише пропоную вирушити зі мною у невеличку подорож...

Німеччина відразу вражає своєю чистотою і організованістю. Автобус завжди приходить чітко за розкладом, двері магазинів о 18:01 уже зачинені. І жодного разу я не зіткнулася з тим, щоб хтось змінював плани «у ході справи», як це часто буває в нас.

Цікава розмова вийшла в мене з мамою, коли я вперше дзвонила додому:

― Доню, ти де? Як доїхали? Яка погода? Тобі там не самотньо? Там хоч є наші?

― Мам, ти краще запитай, чи є тут німці!

Я не скривила душею: першого німця я зустріла приблизно на третій день свого перебування в Німеччині. Дівчина у приймальні була з Польщі, до гуртожитку нас везла на машині італійка, а жила я з двома студентками з Туреччини, які розмовляли німецькою приблизно на рівні моєї японської (ватасіва ― «добридень», о ясумі насай ― «добраніч»)

Гейдельберг ― це місто, де можна зустріти кого завгодно, окрім німців, це місто іноземних студентів. Я вважаю себе дуже щасливою людиною, тому що тепер у мене є друзі по всьому світу: в Італії, Греції, Іспанії, Англії, США, Індонезії, Польщі і багатьох інших країнах. Що дивовижно, всі ми спілкувалися на рівних, незважаючи на різницю у віці й культурі. Був там і католицький священик, і тюремний наглядач, і усмішливий блакитноокий лікар. Загалом, про людей, з якими мені довелося спілкуватися, в мене збереглися лише найтепліші спогади.

Німеччина заманлива. Вона затягує у вир зручностей і розваг ненав’язливо, майже непомітно. Вона обманює чистотою вулиць, маленькими плюшевими песиками з очима-ґудзиками, милими усмішками на обличчях продавців. Багато музеїв, історичні пам’ятники, культурні цінності... Неправду кажуть, нібито вся нація схиблена на пунктуальності. Вони не більш пунктуальні, ніж ми з вами. Інша справа, що ніхто не буде терпіти співробітника, який постійно спізнюється, на хорошій посаді. Німці дуже серйозно й відповідально підходять до будь-якої роботи. У сфері обслуговування персонал завжди винятково люб’язний до клієнтів, жодного разу я не стала жертвою чийогось поганого настрою. Тут нам є чому повчитися в німців.

У перші дні ми ніяк не могли зрозуміти, чому на вулицях так багато людей в інвалідних візках. Невже в Німеччині більше інвалідів, ніж в Україні? Зовсім ні. Просто в нас ці люди сидять удома або живуть у спеціальних закладах. В Європі ж вони провадять повноцінне життя, для них забезпечені всі необхідні зручності: автобуси з підйомними площадками, численні ескалатори зі спеціальними широкими сходинками.

 

Зараз я чудово розумію, чому католики інакше ставляться до постів, ніж ми, православні. Їсти там нічого. Так звані овочі носять це горде ім’я зовсім незаслужено. Цю нітратну гидоту їсти неможливо, хіба що після довгої психологічної підготовки. М’ясо й сосиски, які нібито в Німеччині найсмачніші, теж досить сумнівної якості. Єдине, що справді заслуговує похвал, ― це випічка. Бентежить одне: дуже скоро сам стаєш схожим на пишний пиріжок, та й пісною цю їжу теж ніяк не назвеш. Каша ― тільки рисова, гречку найбільш досвідчені везуть із собою. Загалом, наш середньостатистичний не надто ревний пісник однозначно помре там на третій день від харчового отруєння.

Правда, є окремі магазини, де можна купити більш-менш нормальну їжу, але 10 євро за кіло картоплі ― таке по кишені далеко не кожному.

 

Система освіти теж заслуговує на увагу. На жаль, тут ми безнадійно програємо. Адже якість процесу багато в чому залежить від фінансування навчального закладу, від пропонованих можливостей. Необмежене користування інтернетом, чудова бібліотека, повністю оснащені навчальні лабораторії ― все це не може не вразити звичайного українського студента.

Так звані «арбайтсгемайншафтен» (гуртки по-нашому) теж отримують всіляку підтримку: у студентській театральній трупі є свій маленький, але справжній театр із професійним світлом, музикою, костюмами і гримерною майстернею. Музичні інструменти, танцювальний зал, приміщення для хору ― я, зізнаюсь, помирала від заздрощів. Адже нам у нашому університеті доводиться практично «з м’ясом» виривати сцену для репетицій (про апаратуру, костюми й декорації я взагалі мовчу).

 

А от поваги до людей старшого віку я так і не виявила. Можна казати «ти» практично всім викладачам, навіть 70-річним ― так вони відчувають себе молодшими. Смішно було дивитися на пристаркуватих чоловіків, які одягалися у кольорові шорти й кидали багатозначні погляди на молоденьких дівчаток. Хоча ні, погляди були цілком однозначними... Німці міцно тримаються за свої сім’ї, але що таке вірність і навіщо це треба ― це, здається, так і лишилося для них загадкою. Ніколи не забуду свій шок, коли зі мною в супермаркеті знайомився чоловік, дуже довго й настійно пропонував зустрітися, разів десять повторив номер свого телефону, а потім я побачила його біля каси з вагітною дружиною. Чоловік і не подумав ніяковіти, а що такого?

І загалом, усе там якось просто, невимушено. Просто на асфальті посеред вулиці сидять люди в дорогих ділових костюмах і щось там друкують у своїх ноутбуках. На концерт класичної музики всі приходять у джинсах ― і лише ми, вибачте, як ідіоти, одяглися святково. Можна робити все, що тільки може прийти в голову. Якщо ти при цьому нікому не заважаєш, то ніхто навіть увагу не зверне.

Там нікому немає до тебе діла, і це лякає. Мабуть, це особливість нашого менталітету: ми часто навіть деякою мірою безпардонно втручаємося в життя зовсім чужих людей. Нам не байдуже, якщо на лавочці сидить дівчина і гірко плаче, ― обов’язково хтось підійде! Але там нікому не спаде на думку плакати в неналежному місці. Це ― зворотній бік європейської свободи: ти вільний тримати свою душу за сімома замками, ти вільний сам вирішувати свої проблеми, ти вільний не сміти просити про допомогу.

 

Жінки в Німеччині теж доволі своєрідні. У сліпій боротьбі за рівноправність вони забули про те, що значить бути дівчиною, жінкою. І справа зовсім не в одязі й навіть не в манерах. І не в тому, що курять жінки в Німеччині вп’ятеро більше, ніж чоловіки ― нехай уже... Але ви би бачили їхні очі! Це очі прямолінійного, впевненого в собі, твердолобого мужика. Їхня незалежність часом просто заганяє в безвихідь. Так і хочеться запитати: а заради чого? Адже ви позбавляєте себе великого привілею бути слабкою, ніжною, водночас по-жіночому мудрою і м’якою! Відмовившись визнати верховенство чоловіків, ці жінки невимовно обділили передусім самих себе. Мені, православній людині, ніколи не зрозуміти психологію європейок. Це дикість, коли в жінки такі очі, в них немає душі, немає життя.

Одна людина зізналася мені в Німеччині: «Ви думаєте, що слов’яни нам подобаються, тому що ви такі гарні? Але серед вас також є поганулі! Не така вже й важлива для нас ваша зовнішність. Ми незмінно впізнаємо вас по очах. І нічого не можемо з собою подіяти. Ми сумуємо за добротою».

 

Католицькі храми виблискують багатими розписами й захоплюють своєю монументальністю. Там можна зручно сісти на лавці, і навіть якщо раптом захочеться стати на коліна, то для цього теж передбачена спеціальна підставка. Ще в період мого активного богошукання я якось була на службі (в лютеранській, щоправда, церкві). Усі сиділи, співали псалми. Приблизно годину. Потім була проповідь, потім ― обід у недільній школі. І досі я запитую себе: чому ж я не залишилася в тій зручній церкві, а волію стояти кілька годин на службі в православному храмі й падати ниць на тверду кам’яну підлогу? Значить, зручність ― це далеко не головне, що ми шукаємо в храмі. Ми шукаємо там Бога. Ну немає в католицьких храмах того духу намоленості, благоговійного мовчання, що я із самого дитинства відчувала, коли приходила (тоді лише раз на рік) на Великдень у нашу церкву. А там не моляться: просять вибачення, просять усіляких гараздів, відпочивають душею, але ― не моляться. Я не знаходжу молитви, цього стояння перед Богом, яке таке дороге й необхідне нам, православним.

Один лише раз, коли в Кракові я ступила на поріг храму Святої Марії, мене охопило відчуття присутності Божої. Але й тоді першим моїм поривом було надіти хустку на голову, прикрити свої ноги у вузьких джинсах... Православ’я ― це не просто віра, це вже зовсім особливий стан душі, який зумовлює не лише наші обмірковані вчинки, але й просто людські поривання.

Мені дуже складно було, коли під час екскурсій всі заходили в храми хто з чим був: з пивом, сигаретою, хот-догом. Фотографії ледве не в обнімку з Розп’яттям, голосні розмови, поцілунки... Я нікого не засуджую, але мені було боляче бачити все це, я почувала себе винною в тому, що перебуваю там. Ви не повірите, але на центральній вулиці Гейдельберга у кількох метрах від древнього, прекрасного храму стоїть величезний двоповерховий sex-shop. Прямо навпроти входу... У мене, коли я це побачила, ледве не відібрало мову. Ну хто дозволив?

Усе в Німеччині поверхово, немає там нічого справжнього. Розхвалена європейська ввічливість ― це не більше ніж ширма для прикриття відчуженості й байдужості. Спочатку здається, що в цій країні все чудово, але варто копнути глибше ― і перед очима постає зовсім інша картина. Німеччина схожа на її огірки, які, відполіровані до блиску, лежать і блищать на прилавку, здаються смачними, соковитими. Вкусиш один такий ― а всередині лише ніяка отруєна водичка.

Улітку німці відпочивають на курортах Анталії, чудово проводять час, заводять друзів серед місцевого населення, а потім повертаються у Німеччину і там ненавидять турків.

На перше причастя дитини збирається вся родина, цього дня дуже чекають, на подарунок уже приготована чимала сума грошей, численні родичі з усіх кінців Німеччини надсилають конверти з євро-призами. І кожне причастя таким же чином заохочується турботливими родичами. Віра ― це лише формальність, там так належиться. Якщо бундесканцлер раптом оголосить, що нікому тепер у церкву ходити не треба, а то зарплатню більше не видадуть, ― повірте, підуть одиниці. Буква закону для них вища за Бога.

Найвідомішу німецьку приказку ― die Biene muss ― багато хто перекладає як «бджола повинна», і тому німцям приписують незвичайну працелюбність і працездатність. Що ж, цього в них не віднімеш. Але перекладачі не взяли до уваги один нюанс: дієслово повинності müssen перекладається з німецької мови як «треба, потрібно, необхідно». Так ось, бджолі передусім потрібно. Будь-який німець на докази про те, що людина має думати не лише про матеріальні блага, що не можна жити й мислити настільки однобоко, скаже одне: «А чому я повинен у чомусь себе обмежувати? Мені потрібно нормально жити, повноцінно харчуватися; хороший одяг, стабільна зарплатня. Комусь нічого їсти? Це не моя проблема. Я буду думати про те, що мені потрібно».

Я приїхала не в ту Німеччину, про яку мріяла. Так, колись давно вона була великою, мудрою країною з дуже давнім, міцним корінням і надзвичайним духовним потенціалом. Але зараз... Прочитайте ще раз вірш-епіграф. Там ідеться про те, що навіть найпрекрасніший будинок у мальовничому місці мертвий, якщо в ньому немає людей, які запалять камін і зігріють цей дім. Так і Німеччина. Поки в ній не загориться світло істинної віри, істинної радості й любові, вона буде лише гарною іграшкою для зацікавлених туристів і золотою кліткою для наречених із «третього світу».

Опублiковано: № 3 (22) Дата публiкацiї на сайтi: 08 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
12:05 02.01.2009 | sinner
Ужас...Просвещённая Европа-в каком же месте она просвещена? Говорят,хорошо там где нас нет-тут я увидел совершенно обратное.
13:09 19.12.2007 | Bescheuert
Для меня, живущего в Германии уже достаточно долго, этот рассказ - елей на раны. Мои увещевания родным и близким, что жизнь здесь, это образное перемещение из тыловых соединений на линию фронта, и что сытость в глазах, лишь изменение формы и метода ведения войны, - отклика не находят. И стоит только пошатнуться "сытости обывательской", и появиться мысли о "врагах".., то русские немцы, и немецкие русские, православные и не... Как боевое охранение, будут расстеляны первыми.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: