Гіркі уроки

Життя вчить. Ця м’яка формула відомої думки про дурнів, котрі вчаться на власних помилках. Ось так поступово розумнішаєш — з віком, з кожним гірким чи жорстоким уроком, який дало життя. Гіркота чи жорстокість цих уроків буває різною — Господь милостивий, і напоумляє нас іноді чужим прикладом (а самі б ми, звісно, розбивали голови об власні).

Урок перший: я не найсильніший

У перших чотирьох класах я був найбільш рослим серед моїх однокласників. Не те щоб я був схильний до бійок, та все-таки відчуття своєї фізичної переваги іноді спонукало мене до вирішення суперечок кулаком. Хотілося б розповісти, як я захищав слабких, але це буде надто хрестоматійно. І не зовсім правда. Одного разу зовсім маленький і непомітний хлопчак не злякався, коли я почав до нього наближатися і, замружившись, тикнув кулаком перед собою, трохи розбивши мені губу.

Це було зовсім не боляче, дещо образливо, але досить протверезно. Битися мені стало нецікаво — безперспективне зайняття, котре має сенс лише для того, хто готовий у бійці померти, доводячи перевагу своїх кулаків. І як вчасно до мене це дійшло! Через кілька років мої однокласники почали додавати в зрості та вазі, але для мене це вже не було загрозою, адже я більше не претендував на роль найсильнішого. Як у відомому анекдоті, я намагався «відрізнятися мозком». Але й на цьому шляху для мене був приготований ще один гіркий урок.

Урок другий: я не найрозумніший

Мені пощастило — серед моїх однокласників я був найбільш начитаним, тому легко справляв враження найрозумнішого — і на людей навколо, і, передусім, на себе. Потім мені десь трапилася фраза «він більше знав, ніж розумів»... Але в шкільні роки достатньо було навіть невеликих книжкових знань, щоб відчувати свою перевагу. Тоді чужі думки, почерпнуті з книжок, здавалися своїми, і не важко було в слушний момент блиснути афоризмом — шурхочучи яскравим пір’ям, черговий крилатий вислів злітав з мого язика, успіх паморочив голову, швидко викликаючи звикання — й до успіху, й до відчуття себе найрозумнішим.

Університет виявився не найкращим місцем для таких ілюзій. Відсоток «власних Платонів і швидких розумом Невтонів» на нашому курсі був незначний, але як вони виділялися на фоні інших! І як вони виділялися на моєму фоні!

Надії наздогнати, наблизитися не було жодної. Один із світочів, котрий цитував будь-якого філософа з будь-якого приводу, повідомив мені по секрету, що на власному досвіді переконався: після двадцяти років людський мозок перестає сприймати нову інформацію.

Що тут залишалося? Одне: піти в найдобріші.

Урок третій: я не найдобріший

Не знаю, чим був зумовлений вибір саме такої чергової маски. Можливо, спогади дитинства, коли всі бездомні тварини викликали в мене гірки сльози й безсоння. А ще мама розповідала, що про мене часто казали сторонні люди: «Які у вашого хлопчика добрі оченята!» Вони, як і я, не знали, що легка короткозорість створює саме таке враження — що очі дуже добрі.

Але цей тягар виявився непосильним. Бути добрим — навіть не найдобрішим, а просто по-справжньому добрим — неймовірно важко. Доброта може бути тільки щирою, а удавана доброта нестерпна — і для «добряка», і для людей навколо. Це на пішохідному переході достатньо ментального уколу: подивися праворуч. Емоційне забарвлення такого нагадування не має значення.

А з добротою так не виходить — не можна перед тим, як відреагувати на ближнього, сказати собі: ти добрий, а він — твій ближній. Про це, як правило, нагадує сором — але вже потім, коли слова сказані й справи зроблені...

Але для мене, коли я вже зрозумів, що я не найсильніший, не найрозумніший, не найдобріший, відкрилося широке поле діяльності. Мабуть, на цьому полі мене чекав найголовніший урок.

Урок четвертий: я не найнещасніший

Приводів жаліти себе виявилося більше ніж достатньо, а до чого ж це відчуття захоплює! Тепер я розумію, що роки — роки! — мого життя були змарновані на даремну, виснажливу, егоїстичну жалість до себе. Це відчуття як у комп’ютерних іграх: найкарколомніші досягнення гравця зникають із виключенням програми, а залишаються тільки легке отупіння й запалені очі.

Пояснення цього слід шукати в тому, що я виявився не найрозумнішим і не найдобрішим. Особливо важливе останнє — добра людина перш за все розуміє, що всі люди навколо — кожна — варті жалощів і співчуття, і немає людини, яку не можна пожаліти. Якщо ж ми вважаємо, що та чи інша людина не варта нашого жалю, тим самим ми відмовляємо їй у праві на любов. Тим самим ми відмовляємося бачити в ній задум і руку Творця. Тим самим ми відмовляємо собі в праві бути людиною.

Але жалість до себе нічого спільного з любов’ю не має. Це свого роду індульгенція — куповане відпущення наших власних гріхів і виправдання недоліків. Платити за цю індульгенцію доводиться дорого — і часом свого життя, змарнованим на вітер, і посиленням власних найгірших рис. Адже вони, ці риси, повністю виправдані підступністю людей навколо і фатальним збігом обставин...

А ще час від часу зустрічаєш людей, котрим насправді нелегко доводилося в житті. І стає соромно, і дуже шкода днів, що минули без вороття, які могли пройти в радості, але були проведені в захопленості власним вигаданим нещастям!

Є в мене два спогади про таких людей, котрі я кличу на допомогу, коли ловлю себе на думці, що люди до мене несправедливі й життя складається винятково нещасливо. Хочу поділитися цими спогадами; може, вони допоможуть комусь, як допомагають мені, може, хтось пожаліє цих людей і помолиться за них.

...Потрапив до мене цей пожовклий конверт випадково. У ньому лежить атестат, що його видала сільська школа 1989 року, з «п’ятірками» та «четвірками». Є там ще лист правління колгоспу з того ж села, адресований до ректора сільськогосподарського інституту з проханням прийняти до навчання дівчину Лідію, 1972 року народження, за рахунок колгоспу. До листа додано довідку, з якої стає зрозуміло, що мати дівчини працює в колгоспі, отримує заробітну платню 100 рублів, а до складу сім’ї Лідії входять: брат В’ячеслав (1973 р. н.), Володимир (1974 р. н.), Василь (1976 р. н.), Віктор (1977 р. н.) і Олександр (1978 р. н.), сестри Наталя (1979 р. н.), Галина (1982 р. н.) і Ганна (1987 р. н.). Іще в конверті лежить клаптик паперу, на якому криво написано «батько помер». І стандартна відповідь інституту, що приймальна комісія повертає документи — чи то через те, що Лідія не пройшла за конкурсом, чи то у зв’язку з відмовою у допуску до екзаменів (комісія старанно закреслила тільки «не з’явилися до початку екзаменів»).

Пам’ятаю, коли я це читав вперше, в мене трусилися руки й текли сльози. Тепер я часто згадує цю дівчину й думаю, що з нею сталося. Може, вона цілком щаслива, може... Проте для мене ці потріпані папірці — наочний посібник: подивись, як доводиться людям, і подумай, який ти щасливий!

А цю історію я підслухав у тролейбусі. Хлопець років вісімнадцяти, з дуже хорошим обличчям, з ясними очима, дуже бідно вдягнений, розмовляв з пенсіонеркою про наше нинішнє життя-буття. Не те щоб він скаржився на свою долю, але ті чи інші повороти розмови виносили на поверхню сумні подробиці його короткого життя. «У родині було троє дітей... Батько раптово помер уві сні... Мати поїхала до родичів і втонула, купаючись у річці... Сестра — наймолодша — наклала на себе руки... Старший брат — повнолітній — залишився жити в квартирі батьків, одружився... А я потрапив до інтернату, закінчив школу, повернувся додому... а дому в мене немає... Брат приватизував квартиру на себе, виписав мене й додому не пускає... Живу в однокласника з інтернату... Мию під’їзди... Та не можу я вже плакати, виплакав усі сльози... Так, звичайно, «Отче наш» знаю... і «Богородице Діво, радуйся»...

Я слухав це, заклякши від сорому. Як мені було соромно за всі мої «нещастя»! І як мені було соромно перед цим хлопчиком, у чиїх ясних очах не було відчаю, а в коротких словах — сльозливої жалості до себе. Впевнений, що його чує Той, до Кого він звертає своє «Отче наш»...

Були й інші уроки, і ще будуть, але ці — можливо, головні. Може, згадка про них також послужить уроком для когось, допоможе відшукати золоту середину між щонайкращим і щонайнещаснішим і стати просто — щасливим.

Опублiковано: № 1 (43) Дата публiкацiї на сайтi: 24 May 2010

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Гіркі уроки

Гіркі уроки

Максим Федорченко
Журнал «Отрок.ua»
Мені пощастило — серед моїх однокласників я був найбільш начитаним, тому легко справляв враження найрозумнішого — і на людей навколо, і, передусім, на себе. Потім мені десь трапилася фраза «він більше знав, ніж розумів»... Але в шкільні роки достатньо було навіть невеликих книжкових знань, щоб відчувати свою перевагу. Університет виявився не найкращим місцем для таких ілюзій.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 13 з 13
21:09 07.09.2010 | Андрей
Хорошая статья, почитал бы ее в юности. А самый главный урок , на мой взгляд, это "приход" к Богу, осознание сути ; тогда отпадает надобность носить маски...
13:20 08.06.2010 | Татьяна
Спасибо автору! Вы ещё раз напомнили мне о необходимости трезво смотреть на свои "несчастья".
15:37 01.06.2010 | татьяна
Спасибо огромное!
20:10 27.05.2010 | Мария
Хорошая статья,спасибо,помогает задуматься над своими проблемами и переоценить всё...
Только как об этом никогда не забывать?
20:09 27.05.2010 | Мария
Хорошая статья,спасибо,помогает задуматься над своими проблемами и переоценить всё...
Только как об этом никогда не забывать?
10:18 27.05.2010 | Димыч
хорошая статья, спасибо.
08:30 27.05.2010 | Сергей
Спасибо, нет слов.
17:15 26.05.2010 | Анна
Большое спасибо за статью.
20:05 25.05.2010 | Ксения
Действительно хорошая статья!Спасибо.Себя жалеть всегда находим время и место...
10:20 25.05.2010 | Галина
Хорошая статья
08:46 25.05.2010 | Рустик
Спасибо
08:35 25.05.2010 | Галина
Назидательные размышления! :-)
01:58 25.05.2010 | Юля
спасибо огромное за статью!!! как часто мы не ценим тоЮ, что имеем и хнычем, жалея себя, забывая, что нас окружают люди, которые более нуждаются в понимании, сочуствии, доброте, любви. Спасибо вам!!!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: