Горщику, не вари?!

Дослідники підрахували, що середньовічна людина за все життя отримувала такий обсяг інформації, який ми використовуємо зараз протягом кількох діб. Інформація надто доступна, її стало безмежно багато, наче тієї каші з чарівного горщика, що затопила вулиці міста. Часом так і хочеться сказати: горщику, не вари! Але горщик варить, а відомості різного роду просочуються в нас, хочемо ми того чи ні.

Увсеозброєнні

Поінформований, отже, озброєний, — каже народна мудрість. Її передражнює Марк Твен, зазначаючи, що якщо людина не читає газет — вона не поінформована, якщо читає — дезінформована. Звісно, наше століття назване століттям інформації, і наука й техніка роблять усе можливе та неможливе, аби людина була «озброєна» інформацією до зубів. Але чи можливо зберегти мир у душі, коли доводиться постійно «озброюватися»?

Беручись до написання чергової статті про шкідливість інформації, я розумію, що метою і результатом є, знову-таки, інформування. І все ж недавно отримані дані статистики зміцнили моє бажання дослідити цю тему. Підраховано, що людина в середньому на день пише близько ста повідомлень, кожні 7–15 хвилин перевіряє оновлення або повідомлення в соціальних мережах, перегортає близько десяти сторінок різних сайтів, переглядає в середньому півсотні різних постів на день, близько сотні фотографій та картинок і, як правило, кілька відеороликів або кліпів. За час неспання більшість людей воліє тримати телефон увімкненим, аби постійно стежити за всілякими оновленнями та повідомленнями. Йдеться не про підлітків, а про людей віком від 15 до 45 років.

Усі чули про такий феномен як кліпова свідомість. Нагадаємо, що це особливість сучасної людини: вміння реагувати миттєво на різні подразники і водночас згасаюча здатність утримувати увагу, зосереджуватися, вчитуватися, вслухатися, вдивлятися, вдумуватися. Ми стаємо все більш реактивними: дзвінок телефону — ми вже на зв’язку, сигнал повідомлення — квапимося відправити відповідь, яка долетить швидше за думку (котра просто не встигає визріти за ці лічені секунди), товариш розмістив фото в мережі — ми вже відмітили його кліком, нове відео — уже зберегли на своїй сторінці... Ми реагуємо значно швидше, аніж встигаємо замислитися над сенсом «стимулу», що надійшов.

Дослідження «британських учених»

Отже, дані досліджень нам відкривають вельми небезпечну перспективу. Але важливо розуміти, що й «статистика», «дослідження», «докази» становлять певну небезпеку, оскільки здатні формувати запит споживача. «Дослідження» не відображають, а, швидше, формують дійсність. Наприклад, за допомогою засобів масової інформації ми довідуємося, що проведене певне опитування, яке свідчить: стільки-то людей хочуть, наприклад, відпочивати на екзотичних островах, пити кокосову воду й уживати в їжу дуже корисний авокадо. І людина, вірячи «серйозним дослідженням», не ставлячи собі запитань, прагне не відстати від більшості: збирає з усіх сил кошти для поїздки на острови, де вона почне пити кокосову воду й переконуватися в корисних властивостях авокадо. Я не маю нічого проти екзотики. Але доки нам не розповіли про принади відпочинку в тропіках з посиланням на авторитетні імена дослідників, мало хто про них думав. Після долучення до «достовірних джерел» людина натягується, немов струна, з усіх сил прагне до «потрібного й корисного». Так часто-густо інформація починає керувати нами, незалежно від того, віримо ми в неї чи ні. Безперечно, багато хто намагається критично ставитися до всього написаного та сказаного, але в кожного з нас є своя ахіллесова п’ята — сфера, де критичність розуму слабне й ми втілюємо в життя слова класика: «Ах, обдурити мене не складно, я й сам обдуреним радий бути». Як інакше пояснити істерію довкола щосезонних «must have» (обов’язково треба мати!). І щораз ці «потреби» стають необхідними саме мені, тут і зараз; кожний, отримуючи їх, залишається з відчуттям своєї унікальності й обраності (недарма практично кожне інформаційне повідомлення жонглює словами «унікальний», «неповторний», «неперевершений» і т. ін.)

Та чи не обманюють і ці тривожні цифри статистики з життя користувачів соцмереж, наведені мною вище? Легко перевірити. Що бачить міський житель, прогулюючись вулицями? Більшість перехожих озброєні телефонами, які мають різноманітні додатки, програми й доступний вихід в Інтеренет. Раз у раз чуєш знайомі сигнали повідомлень. З кількості публікацій, лайків і повідомлень стає зрозуміло, що всі мої друзі, як реальні, так і віртуальні, насправді знаходяться весь час «на зв’язку». Можна вмить довідатися, хто де перебуває, хто що їсть, куди їде, з ким зустрічається, що читає... Люди все частіше заглядають у свої телефони й усе рідше озираються довкола.

FOMO

Психологи, серйозно занепокоєні цим явищем, присвятили йому не одну наукову працю. Нас вони назвали поколінням FOMO. Що означає ця англійська абревіатура? Fear of missing out — це страх пропустити що-небудь. Люди FOMO — це ті, хто живе в соціальних мережах, розміщує фото в instagram, має у своєму телефоні всі необхідні додатки, аби миттєво отримувати новини й бути в курсі...

Страх пропустити щось цікаве — це про вас? Тоді давайте боятися разом. У соціальних мережах я була зареєстрована здавна. На запитання знайомих, що я в цьому знаходжу, завжди знала, що відповідати: швидкий і легкий спосіб бути на зв’язку з тими, хто далеко, з тими, з ким не поговориш, запросто набравши номер телефону. Був час, коли спілкування через соціальні мережі стало мене втомлювати, зникла новизна: наспілкувавшись з «тими, хто далеко», я раптом зрозуміла, що потреба ця вгамовується, як будь-яка інша. Ось тоді я вирішила вийти із соціальних мереж і цілий рік чудово прожила в повній віртуальній ізоляції. Але минув час: вільні хвилини, очікування десь в аеропорту чи установах, часті запитання знайомих — чи читала я в такого-то на сторінці те-то й те-то... І руки потягнулися відновити сторінку в одній із соціальних мереж. От тоді я й підчепила цей небезпечний вірус FOMO. Вважала, що, спокушена вже «швидким» спілкуванням, я не потраплю знову на гачок.

Варто зазначити, що спілкування в соціальних мережах має зараз зовсім інший характер, аніж це було 5–7 років тому. Я рідко використовувала соціальну мережу власне для спілкування. Ознаки FOMO в мене були очевидні: тепер я починала день з перегляду новин, використовувала кожну вільну хвилину, аби «глянути, що там», залишити кілька коментарів, відмітитися на цікавих подіях, куди запрошують численні друзі (куди я, здається, так жодного разу й не пішла). Стало потребою знати, що, де, коли, почому... Я підписалася на цікаві сторінки: товариства психологів, філософів, літераторів, публіцистів, модниць, рукодільниць, лікарів, акторів... Тепер я читала статті «просто з печі», я була серед перших, хто залишав коментарі під новими есе талановитих сучасників. Я прочитувала за день не менше десяти дуже корисних статей, дев’ять з яких одразу ж забувала. Тепер я була в курсі всіх найяскравіших і найцікавіших заходів не тільки в моєму місті, але й по всьому світу. Якщо я і не можу поїхати на концерт моїх улюблених зірок у Парижі, послужлива передплата враз повідомить, хто з моїх друзів збирається відвідати цей захід. Я дізнавалася про це й помічала, як я роблюся все більш тривожною, напруженою, залежною від того, аби переглядати, «що ж там», «хто ж там», «як же там». Оберти набиралися, снігова лавина летіла з гори: кількість груп і сторінок людей, на які я підписувалася, стрімко росла, я втягнулася в якийсь скажений вир віртуальних подій, за котрим ледь встигала. Тепер телефон став буквально життєвою необхідністю: кожну вільну хвилину я напружувала свої очі й мозок, вичитуючи цікаве, копіюючи корисне, поширюючи важливе.

Ось тут і перетворився мій FOMO на цілком реальний страх залежності від цього «бути в курсі».

JOMO

Якось я зустріла свою давню знайому, колегу, яка не так давно повернулася до Києва. Ми розмовляли з нею, а мій телефон у сумці безперестанку подавав сигнали, повідомляючи про чергові коментарі, лайки, оновлення, змушуючи мене щораз машинально тягнутися до сумки.

— Тобі дзвонять, відповіси? — запитала вона.

— Це повідомлення з Фейсбуку надходять, — відповіла я.

— А я видалилася з усіх соціальних мереж, і дуже з цього радію.

Я почала випитувати в неї, як же вона довідується про різноманітні заходи, новини й інші важливі речі?

— Ніяк, — відповіла мені знайома. — Якщо мені випадає вільний день або вечір, я одразу придумую, чим би хотіла зайнятися або що мені давно час зробити. Я сама вирішую, куди хочу піти, про що почитати. Запитую у знайомих, дивлюся в Інтернеті або просто віддаюся на волю випадку. Здається, я ще нічого не пропустила, — сказала вона, усміхаючись. — Хоч якось усе-таки пропустила. Була в селі в мами, і, приїхавши додому, виявила, що концерт моєї улюбленої співачки пройшов якраз учора. Прикро було. Проте зараз я самостійно відслідковую її гастрольні тури, виявляю активність, так би мовити, — і колега знову всміхнулася якоюсь спокійною, безтурботною усмішкою.

Ось тут мене осінило. Хіба я відвідала хоча б раз ярмарок рукодільників? Або екологічну акцію, або курс ораторської майстерності, або музей сучасного мистецтва для дітей? Що корисного винесла я з тисячі прочитаних статей відомих і невідомих авторів? Тоннами гігабайт інформації я засмітила свій мозок і ще дивуюся тому, що сон став поганий, і тривога не полишає, і втома підвищена... Я завжди в курсі геть усього, але не уявляю і не намагаюся уявити, як застосувати ці знання в реальності. Я читаю те, що мені послужливо запропоновано випадковим пошуком, гортаю тисячі коментарів людей, чиїх облич ніколи не побачу... Усе це там, у віртуальному світі, але переживаю я цілком реально: реально хочу піти, реально засмучуюсь і радію, реально обурююсь або захоплююсь. Я реально очікую на подію, на якій не побуваю. Ось таке реальне-нереальне життя. І головне, я всього лиш споживаю те, що якийсь штучний інтелект підкидає мені, «знаючи» про мої уподобання з раніше прочитаних статей.

Звичайно, я не відкрила Америку, зрозумівши, що зі мною відбувається. Виявляється, сотні тисяч людей у всьому світі стурбовані тим самим, і тому як відповідь FOMO з’явилося життя в стилі JOMO — joy of missing out, буквально «радість не бути в курсі». Усюди з’являються люди, які, звідавши на собі емоційне вигоряння, хронічну втому, порушення сну, підвищену тривожність, помисливість, твердо вирішили для себе, що не хочуть більше боятися пропустити будь-що. Вони тепер знаходять особливу радість у тому, аби не бути в курсі, не знати про новинки, тенденції, must-have і про все таке інше. JOMO взяли собі за правило самостійно добувати цікаву для них інформацію, не підписуючись на жодні розсилки. Більше того, є ті, хто, втомившись від нескінченних «лайків» і коментарів, проміняв сотні тисяч «дуже-важливих-цікавих-статей» на літературні кафе, де можна разом із кавою взяти першу-ліпшу вподобану книгу або журнал і прочитати їх просто тут за філіжанкою кави, замість того щоб звично вводити пароль для входу в мережу. У деяких кафе з’явилися таблички: «У нас немає Wi-Fi, бо ми хочемо, аби ви говорили один із одним». Ті, хто обрав для себе цей шлях, не будуть викладати свої фото в мережу, байдуже, чи перебувають вони на морі, у горах або в селі у діда на сіннику — не будуть, тому що обирають свободу від «лайків» і коментарів, які неминуче вмить нахлинуть. JOMO воліють бути там, де їм хочеться, не оголошуючи про це всьому віртуальному світу.

Крайнощі небезпечні. Існує великий ризик, що JOMO буде лише зворотнім боком тієї ж медалі. Але коли слово «страх» змінюється на слово «радість» — чи може в цьому бути щось погане?

Я зовсім не закликаю всіх негайно видалитися із соціальних мереж. Швидше, роблю висновок для себе про те, що віртуальний світ приховує багато небезпек, оскільки не має жодних меж. Перед людиною постає складне завдання ці межі встановити самостійно. Недарма ж з’являються спеціальні програми для телефонів і комп’ютерів, які обмежують кількість відвідувань і час перебування в мережі.

Для мене несподіваною допомогою стали рядки з роману Бориса Пастернака «Доктор Живаго». Два приятелі обговорюють воєнні будні, зазначаючи, що «тепер фронт наповнений кореспондентами й журналістами». Головний герой розмірковує над тим, як журналіст змальовує те, що знову й знову відбувається: «Але чому він ображається на гармату? Яка дивна претензія вимагати від гармати різноманітності! Чому замість гармати краще не здивується він самому собі, котрий день у день стріляє перераховуваннями, комами та фразами, чому не припинить стрільби журнальним людинолюбством, квапливим, наче стрибки блохи? Як він не розуміє, що це він, а не гармата, має бути новим і не повторюватися, що з блокнотного накопичення великої кількості нісенітниці ніколи не може вийти смислу, що фактів немає, доки людина не внесе в них щось своє, якоїсь частки свавільного людського генія, якоїсь казки».

Важко додати щось до цих точних і містких рядків. Через століття після змальованих у романі подій хочеться разом із класиком вірити в те, що якщо в лайк, коментар або репост статті чи фотографії кожний зуміє вкласти бодай частку свого власного смислу, то інформації стане в тисячі разів менше, і вона матиме більшу цінність. Тоді, можливо, «горщик з кашею» стане знову чарівним і поживним.

Опублiковано: № 4 (76) Дата публiкацiї на сайтi: 01 October 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
09:20 02.10.2015 | Elli
спасибо -
"фактов нет, пока человек не внёс в них чего-то своего, какой-то доли вольничающего человеческого гения, какой-то сказки"))

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: