Фазіль Іскандер — із тих нечисленних письменників, які творили на доволі специфічному матеріалі, але виявилися цікавими та співзвучними будь-якому часу та простору. Можна було б подумати, що настільки блискуче описані в Іскандера кавказький характер та радянські реалії — вузька етнографічна тематика, що пішла в минуле, проте це далеко не так. У великого таланта будь-які колізії та сюжети набувають загальнолюдського масштабу. Головний конфлікт у творах Іскандера — це протистояння двох типів цивілізацій. Дарує надію те, що в книгах Фазіля Абдуловича конфлікт цей має шанс на розв’язання: «Він віднайшов можливість компромісу, певної спільної для „ґрунтівців“ та „західників“ святині. Це — ідея дому, однаково важлива і для Сходу, і для Заходу».
Дому, як останньому оплоту милосердя, совісті, честі й обов’язку присвячено чудову повість Іскандера «Софічка». Її фрагмент «Отрок» пропонує увазі читача.
...Вогнище! Воно завжди збадьорює і заспокоює. Вогнище — прасутність людського затишку. Біля вогнища людина вперше відчула себе захищеною від холоду і диких звірів. Біля вогнища людина вперше замислилася про небо і про Бога, бо блискава, що вперіщила з неба, супроводжувана громом, спалила перше дерево, і людині явився вогонь, і вона відчула, що Бог — всеблага і грізна сила.
Людина ніколи не припиняє чудуватися диву перетворення твердого тіла деревини на рідке полум’я, яке, звиваючись, вигинаючись і загинаючись під поривами вітру, усе одно завжди випрямляється і тягнеться до неба, до своєї батьківщини.
Цілком можливо, що ідея дому вперше виникла в голові людини біля вогнища. Спершу дах, щоб захистити вогнище від негоди, а потім з тієї ж причини і стіни, а потім людина назвала домом місце, де її вогнище захищене з усіх боків, і сама вона захищена в тому місці, де захищене вогнище.
Ідея дому — вогнище. Хазяїн ідеї — вогнище. Шляхом не надто довгих маніпуляцій в історичному плані цивілізація непомітно вигнала з дому вогнище. Господаря дому вигнала з дому, видавши дому певну кількість зручних замінників вогнища.
І людина залишилася в домі, який вона колись створила для вогнища. Дім залишився — вогнища нема. Людина легко забула, що в її домі колись було вогнище, було місце для нього. Але її прапам’ять про це не забула, і не забула про це її мова, могутня хранителька народного досвіду. І людина, не розуміючи гіркої самоіронії своїх слів, часом автоматично називає рідний дім родинним вогнищем, як казали в давнину.
І часто людині в рідному домі незатишно, їй тоскно, їй чогось не вистачає, а не вистачає їй вогнища, що об’єднує родину. Осяяна вогнищем, пройнята хвилями тепла, ловлячи це тепло обличчям і відкритими долонями, родина ділилася коло вогнища своїми радощами та бідами, своїми спогадами і своїми думками. Спілкування коло домашнього вогню вимагало від людини духовної роботи, мимохіть розвивало в ній майстерність спілкування, етику розуміння співрозмовника. Тисячі народних прислів’їв та приказок, усі казки та легенди створювалися і тисячоліттями шліфувалися коло домашнього вогнища.
Що ж нині збирає родину і близьких родині людей замість домашнього вогнища? Алкоголь або телевізор. Іноді, мовби відчуваючи власну недостатність, вони діють разом. Люди п’ють і одночасно глипають на телевізор. Або дивляться телевізор і одночасно попивають. Кайф?
Діалог у родині замінився монологом телевізора. Коло вогнища ми жили самі, а тепер змушені жити віддзеркаленим у скельці чужим життям, у якому нічого змінити не можна.
Біля вогнища була мінлива, тріпотлива, як вогонь, імпровізація нашого власного життя. І тільки вдуматись! Така імпровізація відбувалася щовечора в мільйонах домівок! І жодна з них не повторювала іншу, бо кожне життя неповторне! А тепер у мільйонах домівок щовечора мовчки ковтається один і той самий сюжет завжди чужого життя. Господи, яка нудна диктатура розваг!
Інший замінник живого вогню — алкоголь. Вогнище небезпечно перенесено на обідній стіл у пляшці — мокрий вогонь. І він справді розв’язує язики, як колись язики полум’я розв’язували людські язики.
Та люди розучилися поводитися з вогнем, у тому числі й з алкогольним вогнем. І підкладають, і підкладають дрова в цей вогонь, підливають і підливають у чарки.
Раніше близькість до полум’я вогнища контролювалася прямою загрозою обпектися. Контролювати вогонь алкоголю набагато важче. Чим більше п’єш, тим сильнішою є ілюзія його життєдайної безпечності. Наступна чарка неначе притамовує сп’яніння попередньої чарки.
І тому так радує нас, як початок нашого одужання, живий вогонь ватри, що випалює з наших душ сміття порожніх і марнославних клопотів. І хай живе вогнище з печеною картоплею, з рибною юшкою або шашликом! Та й без усілякої їжі радує нас вічно молоде, веселе полум’я, ми простягаємо до його струменів руки і , можливо, самі того не усвідомлюючи, молимося:
— Господи, ось ми знову біля вогнища, з якого все починалося. Ми забули всі невдачі і всі несправедливості нашого життя! І Ти забудь! Ми забули ганьбу нашої історії і нашу власну ганьбу! І Ти забудь! Дай, Господи, грішній людині ще одну спробу! Господи, дай! Ми лише починаємо жити! Ми біля вогнища!
