Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/grubyi_svjashchennik-1.html

Грубий священик

Сергій Данченко

Минав третій тиждень Великого посту. Жодними особливими подвигами я за цей час не відзначився, читання покаянного канону пропустив, і тепер мені страшенно хотілося бодай якось заспокоїти совість. Я зібрався й поїхав до Почаєва. Вранішня служба, богомольці в галереї, що веде до мощей преподобних Амфілохія та Іова — усе це нарешті налаштувало мене на великопісний лад. Я ходив, немов зачарований по плитах, якими встелена територія монастиря.

А ввечері я влаштувався на ночівлю в готелі при Лаврі. Як завжди, серед різношерстого люду, котрий знайшов тут притулок, виникла якась суперечка. Я прислухався до розповіді маленького, скромно вдягненого чоловіка, який розмістився на ліжку біля вікна, і зрозумів, що йдеться про грубість священиків. Він розповідав про батюшку, котрий колись служив у них в парафії. Священик частенько матюкався і навіть міг ударити парафіянина, якщо той з ним сперечався. Я трохи відволікся і почув лише закінчення оповіді — на отця написали колективну скаргу, і його кудись перевели.

Весняна ніч була теплою, спати не хотілося, та і як тут заснеш, якщо диспут у розпалі. Я вийшов на вулицю — подивитися на зоряне небо та почаївське роздолля, що тяглося на багато кілометрів від підніжжя монастиря. Підійшов до поруччя і побачив одного з учасників диспуту. На відміну від більшості богомольців, він був добре, навіть заможно вдягнений, але це мене не дивувало: Бог стукається в різні серця, і я звик бачити в натовпі біля вівтаря й убогих прочан, вдягнених у заштопане пальто, і людей, які на певний час полишили свої дорогі офіси та квартири.

Мені здалося, коли я підійшов, що цей чоловік щось швидко сховав у кулак. Мабуть, то була цигарка. Я не хотів заважати й зібрався піти, але чоловік з готелю хитнув головою і звернувся до мене. «Як по-різному можна сприймати одні й ті самі речі», — мовив він.

Незнайомець зітхнув на повні груди, явно насолоджуючись нічним повітрям Почаєва.

«Це я про грубощі священства, — пояснив він. — У мене теж був випадок, коли священик при мені повівся по-хамськи з людьми».

Ми ще трохи помовчали, і я почув розповідь Сергія — так звали цього киянина. Він був родом з якогось невеличкого містечка в Луганській області.

 

«У 90-ті роки я продавав бензин з величезного нафтопереробного заводу в нашому місті. Бізнес був небезпечний, але прибутковий. Ми наймали бензовози, уночі заганяли їх у цехи, заливали краденим бензином і вночі ж везли на АЗС в область. Це такі нерви! Усім треба щось дати. Менти, бандити, жадібна охорона...

А я в той час іноді заходив до церкви — маленька церковка на кладовищі, перероблена з родинного склепу. І правив у ній отець Валеріан. Великий чорнобородий чернець, нервовий і дуже ревний в усьому, що стосувалося відправи. Мені це подобалось.

Того дня я зі своїм товаришем зайшов на літургію. А це був, здається, третій тиждень Великого посту. Свято Торжества православ’я.

Служба добігала кінця, ми вже стали просуватися ближче до дверей. І тут оголосили, що після літургії буде прочитаний чин Торжества православ’я. Тобто відправа затягнеться. А нам потрібно було йти: у нас того дня намічалася грандіозна справа, яка мала нас надзвичайно збагатити. Власне, я тому й зайшов до церкви, що підсвідомо, у глибині душі боявся за її успіх. У цей момент на іншому кінці міста на нас уже чекали колеги. Або співучасники...» — незнайомець засміявся.

«Я тоді попереминався з ноги на ногу, але вирішив залишитися до кінця. Товариш поморщився, але залишився також. Отець Валеріан почав читати молитви, і, як часто це буває, коли пересилиш себе заради Бога, я раптом відчув благодать відправи. Слова неспішно танули в повітрі, і невидиме та невловиме ставало відчутним і важливим. «Таж Бог є», — здивовано подумав раптом я. І навіть озирнувся на людей, які стояли поруч. Мені було цікаво — вони це також відчувають?

Але, як це зазвичай буває, хвилин за 15 мої думки кудись відлетіли, я відволікся, і зачарування відправою розвіялось. Я почав поглядати на годинник. Мій товариш, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, став напівпошепки обговорювати зі мною обставини нашої майбутньої справи.

Пам’ятаю, я дивився на потилицю отця Валеріана, коли він розвернувся і подивився на нас.

«Читець нікому не заважає?!» — буквально загарчав він.

Ми оторопіли. Священик ніби буравив нас поглядом.

«Скільки можна бурчати там, у кутку?! Ви світові проблеми обговорюєте? Щось таке, без чого світ завалиться сьогодні? Га?

Скільки можна вам говорити, відправа — це розмова з Богом, з Творцем! Якщо для вас такі важливі ваші глобальні проблеми — йдіть і обговорюйте їх там, на вулиці. Ну чого ви сюди приперлися!?»

Він обвів усіх нас очима.

«Я п’ятнадцять років стою біля цього вівтаря, п’ятнадцять років вам намагаюсь пояснити, і все як горохом по ваших чавунних головах. Та ви ж як до цирку сюди приходите...»

Отець зняв єпитрахиль.

«Усе, кінець, не буде далі відправи, ауфідерзейн. Ідіть куди хочете». І священик зник за царськими ворітьми.

У церкві повисла зловісна тиша. І раптом я зрозумів: не мені одному здалося, що Бог був зараз тут, посеред нас. Отець Валеріан теж це відчув.

Звісно, священик образився за Нього, за Творця... Образився так, що наїхав на нас...

Я зовсім не відчував образи. Навпаки.

Це відкриття накрило мене, наче хвилею. Я раптом з подвійною силою відчув присутність чогось неземного й безмежно доброго.

 

Я повільно йшов по дорозі з кладовища й розмірковував про це, я їхав у машині, а це солодке відчуття дотику до Творця не відпускало мене. Машина товариша проскочила вперед, а я чомусь зупинився на перехресті. Довкола сигналили машини, водії обганяли мене й крутили пальцем біля скроні. Я мав би їхати прямо, там на мене чекали четверо моїх колег, з якими ми планували провернути грандіозну справу...

Та всі думки, навіть думка про величезний заробіток, видалася мені тієї миті такою дрібною і незначною ... Можливо, я просто не хотів розлучатися з цією теплотою в душі й переключатися на справи... І — досі не можу зрозуміти чому — я повернув ліворуч і не поїхав на зустріч. Виїхав на околицю міста, потім заїхав до магазину, щось купив. І тільки надвечір потрапив додому«.

Незнайомець хвилину помовчав.

«Того дня ми мали б вивозити з заводу каталізатор.

Крадіжки бензину вже не влаштовували мене й моїх колег. Дев’яності були в розпалі, і начальник охорони якось підвів мене до непримітного сірого контейнера в одному із заводських цехів. Усередині, за залізним замком стояли діжки з каталізатором на основі платини. Кілька діжок сірої цієї речовини мали б завантажити в нову установку з виробництва високоякісного бензину.

Три десятки діжок коштували півтора мільйони доларів. Начальник охорони показав мені їх недарма. Він хотів, щоб ми їх украли.

На заводі тоді кожні півроку змінювався директор, новий господар головного кабінету приходив, аби вкрасти побільше бензину й солярки. Потім його знімали, і приходив інший... В обстановці цього тотального безладу ми придумали, як непомітно вивезти каталізатор і кудись його здати — швидко, за третину ціни. Морочитися з вилученням з нього дорогоцінної платини мав хтось інший.

Те, що я того дня не приїхав на „справу“, не засмутило моїх колег. Я гадаю, вони навіть зраділи — жадібність робить з людьми чудеса. Усе вийшло, каталізатор вивезли, я не знаю, чи отримали вони гроші...

 

За півроку, коли виявився факт пропажі, на завод приїхала група з Луганського карного розшуку. Вони зайшли до приміщення охорони й першому-ліпшому охоронникові засунули кисть руки в залізні двері. І почали зачиняти. Він одразу все розповів. Чотирьом дали по вісім років. Начальник охорони, який мав би поділитися з міліцією, до суду не дожив. Пішов до заводської лазні паритись і вчадів у сауні. За чутками, хтось підпер двері ззовні».

Ми трохи постояли, розглядаючи далекі вогники Почаєва. «Ось так мені пощастило з грубим священиком», — підсумував оповідач.

Тоді він повернувся і, чомусь усміхаючись, пішов до лаврського готелю.

Опублiковано: № 4 (76) Дата публiкацiї на сайтi: 14 September 2015