...И если цель одна и в радости, и в горе,
То тот, кто не струсил и весел не бросил, —
Тот землю свою найдет.
«Машина времени»

Багато хто питає: чому в православних храмах не ставлять лавок, як у католицьких костьолах. Насправді іноді ставлять — в Америці або інших західних країнах. Але це рідкість.

Думаю, не ставлять, щоб підкреслити особливий характер стосунків православних християн між собою і з Богом. Недарма ж головна православна служба називається літургією — це слово в перекладі з давньогрецької означає «спільна робота». Колись «вийти на літургію» означало зібратися «усією громадою» для будівлі корабля, зведення стін і т.д.

У лексиконі дев’ятнадцятого століття з’явилася фраза «вислухати» — молебень, обідню і т.д. Але потім вона знову зникла, тому що не вислухати, і навіть не відстояти службу приходимо ми. (До речі, знайти стілець або лавку й посидіти дуже втомленій або хворій людині можна зараз практично в будь-якому храмі, тільки не в центрі церкви, а біля стіни чи в притворі).

Проте ми приходимо не відстояти. Ми приходимо, щоб разом потрудитися, щоб своєю участю в богослужінні перетворити церковну споруду немов би на величезний корабель, спрямований до Бога. Але для цього потрібні не місця «у партері» — потрібна палуба. Коли ми молимося, коли священик обходить із кадилом наш храм — всі ми по-особливому рухаємося, нахиляємося, хрестимося, слухаємо звернені до нас заклики, шикуємося до Хреста і Чаші, збираємося біля ікони чи послухати поминальний канон, співаємо «Символ віри» й «Отче наш».

Мені пощастило кілька разів перебувати у вівтарі під час літургії, і це «корабельне» відчуття затвердилося в моїй душі.

Іноді цю асоціацію перебивало оманливе відчуття: начебто перебуваєш у зовсім окремому від решти храму місці. Така тиша, спів хору приглушений, молитви — інші, ніж за вівтарною завісою...

Але раптом вразить сама поза священика. Навіть якщо він стоїть обличчям до Престолу (отже, спиною до тих, хто поза вівтарем), він все одно — потилицею, спиною — не перестає надзвичайно напружено стежити за загальним ходом літургії.

Раптом помітиш, як гостро зреагував він на збій у співі хору або чиюсь сторонню розмову «там», за стіною. Як він занервував, коли у «відкритій» — загальній — і «таємній» — вівтарній — службі стався розлад. І розумієш: так само капітан, що стоїть на містку або поруч із кермовим, хвилюється, якщо його команда підняла не ті вітрила!

Розумієш, що храм наш, корабель наш — єдиний, і кожен виконує на ньому якісь свої обов’язки, де б він не перебував — на палубі або біля штурвала.

Чи легко нам служити матросами? Чи легко бути на палубі? Чи легко відстояти вахту? Ми й ремствуємо як матроси, коли скаржимося на важкість церковної служби. Але — чи легко ввійти в Царство Небесне? Пам’ятаєте Євангеліє? Хіба Христос говорив, що буде легко? Навпаки, Він попереджав саме про труднощі, навіть про небезпеку. Навіть про можливу катастрофу...

Одного разу кожному з нас спадає на думку: «Піду з корабля. Не буду більше ходити на службу, де навіть не гарантована винагорода, де тільки обнадіюють». І хтось (а можливо, твій близький друг або рідна людина) йде.

Ти дивишся туди, де він зник — і бачиш тільки хвилі, тільки важкі темні хвилі до обрію... «Куди ж він?..» І відчуваєш, як ріже в очах — мружишся — невже сльози? Ти раптом бачиш, як небом, над щоглами корабля, летить птах. Птах — отже, десь поруч (уже зовсім поруч) була земля! «Повернися, пливи назад, земля, незабаром земля!..»

Звучить нова команда. Люди, штовхаючись, поспішають на свої місця. Вітрила наповнюються вітром. І корабель пливе.