І всіх, і все...

З благословення Блаженнійшого Патріарха Святого Града Єрусалима та всієї Палестини Феофіла ІІІ на святкування з нагоди сорокаліття архієрейської хіротонії Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Київського та всієї України Володимира, з Єрусалима буде доставлено часточку Древа Животворного Хреста Господнього, повідомляє прес-служба УПЦ...

Опів на сьому ранку, а черга вже тягнеться брукованим спуском до Хрестовоздвиженського храму. Підходять і підходять люди: різні люди, з різних причин. Багато жінок, їх більшість («Я тихенько пішла, мої спали ще...»). Приводять дітей, переважно молодших. А дехто ― своїх родичів, котрі приїхали здаля. Такі одразу ж починають розповідати про все повчальним тоном екскурсовода, з виглядом знавця чи завсідника Лаврської обителі. Хоча часто «експерти» змушені питати у тих, хто стоять поруч.

― Ось тут іконна крамниця, продають ікони. Бачиш? От Хрестовоздвиженська церква, я тобі про неї казала, бачиш? Туди ми і стоїмо. А он... якийсь вхід... чекай, зараз я запитаю. Ви не підкажете, що там за вхід? Отам, де охоронець стоїть?

― Це в Ближні печери.

― Ага, дякую. Це в нижні печери, бачиш? Значить, онде верхні, куди галерея веде, а тут нижні, зрозуміла?

Родичка благоговійно киває головою. Що ж тут незрозумілого?

О сьомій ранку сонце ще не спекотне, тихе й ласкаве. Дві мамці, які ще не встигли прокинутися, намагаються утримати хоч у якійсь покорі дітей, котрі прокинулися занадто.

― Мамо, мамо, ти вимкнула мобільний? А я вже вимкнула! Дивись, там же написано «прохання вимкнути...»!

― Тут іще можна, це он там — уже ні.

Діти крутяться навколо, а жінки стурбовано розмовляють.

― Десь тут, кажуть, колодязь. Ех, треба було мені взяти пляшку, набрати води. Святої, тобто священної. Як це я не подумала!

― Та треба було. У мене є пляшка, але там компот...

Черга рухається хоча й не швидко, але постійно. Заминок не виникає, і від цього легше стояти. Одна з розваг горе-спеціалістів із благочестя ― упіймати священика, який проходить повз, і вихопити в нього благословення. Деякі батюшки навмисне дивляться собі під ноги і роблять строге обличчя, а інші йдуть і злегка здивовано усміхаються, поглядаючи на людей. Ось на них і кидаються охочі благословитися. Здоровезний лисуватий мужик хвилюється, не знає, як правильно поводитися, підходить під благословення. Батюшка осіняє його хрестом і простягає руку для цілування. Той здригається: що робити з рукою ― незрозуміло! Та негоже осоромитися на виду в дружини та її подруги, які слідкують за ним. Зам’явшись на секунду, мужик хапає руку і з почуттям тисне її, ледь не поплескуючи священика по плечу. Тоді повертається і відходить, усім своїм виглядом показує жінкам: «от, нічого складного тут немає!»

― Це що, сусідка твоя?

― Так, наді мною живе. Дивлюсь я на неї: от чого вона ще хоче? Дитина вже склала іспити, чого їй іще треба? Чого оце бігати по всіх святинях?!

― Так, чого бігати? У спеку.

Потихеньку черга рухається у двір Хрестовоздвиженського храму і гарною дугою вигинається перед входом. Залишається подолати це півколо й тоді ще невелику чергу в самому храмі. Але остання ділянка виявляється найдовшою. До входу в храм десяток кроків, руку простягни. Але в ці десять кроків вміщуються не менше двадцяти людей черги.

У дворі стоїть маленький кіоск, в якому продають нехитре церковне начиння для туристів та гостей столиці. Багато хто кидається до нього і повертається з дерев’яними хрестиками, запакованими в поліетилен. «Свічечок» у ятці не продають, а з рештою товару (молитовники, ікони, книги, лампади й маленькі підсвічники) незрозуміло, що робити. А хрестик на мотузочку ― готовий сувенір «від Лаври».

― Ось, візьміть, це вам, а це сестрі передасте. Скажіть, від мене.

― Дякую, дякую. Щоправда, у неї вже є два. Та все одно дякую.

― Слухайте мене уважно! Ви цей хрестик візьміть, і як підійдете туди, зніміть упаковку, зрозуміли?.. І прикладіть його там, зрозуміли?.. Ось так прикладіть і потримайте трохи. Він тоді набереться... ну, набере в себе... усіх цих... сил. Зрозуміли?

Скоро вже дев’ята, скоро і вхід до храму. Як завжди, що ближче до кінця шляху, то більшим є нетерпіння. Здавалося б, навпаки, варто заспокоїтися, але якась пружина все сильніше й сильніше розкручується і тягне за собою думки.

― Ех, треба було мені хреста надягти. У мене є золотий такий, пам’ятаєш?

― Пам’ятаю. А мій золотий поцупили.

― Як поцупили?!

― Ну, пам’ятаєш, цей до мене заходив? Я щойно пенсію отримала, а він уже тут як тут. Ну й ось...

― І що? Ти його одного в кімнаті залишила?!

― Та я звикла, що в мене нічого цінного немає. Ланцюжок і кільце в ломбарді, а про хрестик забула. Він у мене у вазочці кришталевій лежав, на телевізорі. Я наступного дня подивилася, а його вже немає.

― Ну зрозуміло! Усе зрозуміло! Окрім нього й немає кому! Про те, що це Вітька ― не може бути й мови...

― Ага, про Вітьку немає і мови! Вітька таке не зможе ніколи. Про нього немає і мови. Він не зможе. Навіть по п’яні...

Над Ближніми й Дальніми печерами, над іконною крамницею з іконами, над яткою з дерев’яними хрестиками, над храмовим подвір’ячком із гарно вигнутою чергою, над невміло замотаними в хустки жінками й чоловіками, котрі не знають куди себе подіти, над дітьми, які бешкетують від юності своєї, і бабусями, котрі читають акафісти, ― світить сонце, посилаючи своє світло і на злих, і на добрих.

Над банею сяє на сонці хрест, радіючи, як вдячний нащадок, своїм славним предком, і мовби кажучи людям: зайдіть до храму, погляньте і схиліться перед часточкою того, першого Хреста, від якого і я теж походжу.

Люди підходять і поклоняються.

― Заздалегідь хрестимося. Хрестимося заздалегідь, ― час від часу повторює чернець, що стоїть на варті біля святині. Щедро огортає Господь людей Своєю благодаттю. І Вітьку, котрий навіть по п’яні не може вкрасти; і сусідку, в якої є все, а їй іще чогось треба; і дітлахів, які вимкнули мобільні й носяться з ними скрізь; і здоровезного мужика з лисиною, котрий після благословення, сам не розуміючи чому, аж сяє; і всіх, і все з їхніми потребами, тривогами, радостями й печалями.

― Жавтра швято, Петра й Павла, ― шамкає одна бабця іншій, виходячи з храму.

― Петра й Павла!!? Ай-яй-яй! Треба ж часник копати!

― Чого?

― На Петра й Павла завше часник копають. От післязавтра і поїду.

Опублiковано: № 5 (29) Дата публiкацiї на сайтi: 21 January 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
12:43 28.09.2011 | Антонина
Спаси Господи. Хорошо написано.
01:14 21.04.2008 | Наталия_В.
Как светло и хорошо... и никакого осуждения, надо же... Ведь так оно и бывает, но так мастерски описать эту очередь...Спаси Господи!
15:51 24.01.2008 | Виталий
Словно бы Шмелева читал. Спаси Господи! Да это мы. Слава Богу за все!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: