«И жаждет веры ― но о ней не просит...»

Роздуми про Іосифа Бродського

Не плоть, а дух растлился в наши дни,
И человек отчаянно тоскует…

Ф. Тютчев

Плохо, ежели мир вовне
изучен тем, кто внутри измучен.

И. Бродський

Світ мистецтва схожий на купку островів, населених сиренами, повз яких мусить проплисти кожен Одіссей, повертаючись на батьківщину. Проплисти повз цих солодкоголосих убивць неушкодженим можна лише заліпивши вуха або прив’язавшись до щогли. Перше трапляється частіше. Мільйони людей у світі вирізняються глухістю до особливого виду звуків: поезії, філософії й подібного. Якщо при цьому вони не глухі до голосу сумління і Євангелія, то ця особлива глухість не обділеність, а Божий дар. Господь Бог дав їм вуха, котрі не чують, тому що серця «малих цих» не витримали б тієї туги, яку співають мешканки острову. Але той, хто має вуха слухати ці пісні, повинен прив’язатися до щогли, щоб не приєднатися до тих, чиї кості біліють по всьому острову. Щогла є Хрест, що ним розп’ятий світ для мене, а я для світу (Гал. 6, 14). Тільки прив’язавшись до цього Дерева, можна (хоча й не без мук і гризот) проплисти мимо, наслухавшись досхочу «грустных песен земли».

 

Бродський ― найважливіше явище в російській поезії кінця двадцятого століття. Серед усіх тих, хто в цей час «пам’ятник собі воздвиг нерукотворний», «непокірна глава» Бродського — найвища й найсамотніша. Якщо його хвалити за щось, то, по-перше, за те, що він не покінчив життя самогубством. А якщо сварити, то за те, що не став тим, ким міг, тим, хто так потрібен російській словесності.

Говорити про нього, покійного, сварити його, сперечатися з ним ― недобре. Але якщо продовжувати його традиції і звертатися до нього так, як він «у ті часи» звертався до Донна, Еліота, Жукова, Бобо… ― то, напевно, можна. І навіть потрібно, оскільки свою поезію розпаду, свою, так би мовити, душу, що розкладається на папері, він не спалив, не сховав, а щедро розкидав по всьому світу. І вона розлетілась, іноді ― як перли, але частіше ― як скалки того дзеркала, яке розбили тролі.

 

Дивно, але Бродського розкусила радянська влада. Тупа, млява, з вузьким світоглядом, незграбна радянська влада вустами свого обвинувача на суді у справі «дармоїда Бродського» назвала такі мотиви творчості поета: смерть, зневіра й еротизм. Може, не тими словами тут передано сказане тоді, але суть та сама. Поет сумує, зневірюється, постійно повертається до думки про неминучість смерті і якось між ділом не забуває вправлятися в «науке страсти нежной, которую воспел Назон». Таким був поет в юні й дорослі роки. Здається, таким він залишився до кінця.

Але була й істотна втрата. Тоді на суді Бродський сказав, що його поетичний дар ― від Бога. А через багато років говорив, що не знає, «є Бог чи немає».

Ах, какая смешная потеря!

Много в жизни смешных потерь…

(«Мне осталась одна забава…»)

 

Так, юродствуючи, говорив про своє безвір’я Єсенін, котрому було боляче й соромно від безбожжя.

Бродський же, перераховуючи втрати:

…потерявший конечность, подругу, душу…

(«Елегія»)

чи:

…Здесь и скончаю я дни, теряя волосы, зубы, глаголы, суффиксы…

(«1972 год»)

про віру нічого ніколи не говорить. Але ж він усіх обікрав. Він підійшов упритул. Ще б крок, і… які б ми всі були багаті! Він, мабуть, пожив би більше й через те, що «поэт в России больше, чем поэт», повів би за собою дуже багатьох не в темний кут, а на світло, «в горняя». Але…

Безверием палим и иссушён, Невыносимое он днесь выносит… И сознаёт свою погибель он, И жаждет веры — но о ней не просит…

 

До активу поета однозначно віднесемо те, що він був у всьому самоук. Він не отримав класичної освіти, не їздив по світу, не зростав, оточений атмосферою прекрасного. Те, що іншим (наприклад, Пастернаку, Ахматовій) давалося задарма, Бродський не міг би купити навіть за гроші. Грошей, утім, теж не було. Було те, що називається потягом до світової культури. Як говорив поет пізніше, «усе почалося з накопичення знань». Книжки стали першою реальністю, а потім ― сенсом життя. Не забудемо, що СРСР у ті роки ― це країна, яка з точністю виконала те, що планували біси з однойменного роману і що Достоєвський уклав до вуст Верховенського: «…Не треба найвищих здібностей! <...> Цицерону відрізається язик, Коперніку виколюють очі. Шекспір побивається камінням..! <...> Прагнення освіти є вже прагнення аристократичне. <...> Ми будь-якого генія загасимо в дитинстві. Все до одного знаменника, повна рівність. <...> Повна слухняність, повна невиразність…»

Сам по собі потяг до знань у тому світі ― похвальний. Але не в знаннях суть. І сум від навколишньої вульгарності похвальний. Але не в сумі ― суть. І туга за невідомим, і юні мрії про нетутешнє щастя ― хороші. Але не в тузі й не в мріях ― суть. Суть у тому, що серце, яке солодко ниє і шукає, лише у ніг Христа заспокоюється й наповнюється миром.

Іосиф Олександрович у ніг Христа не заспокоївся. Він тільки розтривожився й так тривожно прожив усе життя, лише під кінець стихнувши від утоми, а не від смирення.

У роки й напускного, й щирого оптимізму Бродський сумує, і сумує витончено в античний спосіб:

Я заражён нормальным классицизмом…

(«Одной поэтессе»)

Класицизм був формальним. Парки, музи, Постум, Цинтія ― не більше ніж декорації. А насправді зближує Бродського з античністю дохристиянський сум. Хронологічно живучи в двадцятому століття від Різдва Христового, містично Бродський жив до Різдва, і його туга ― це туга неспокутої людської натури.

Неважливо, де живе людина. Туга ходить за нею, як тінь. Бродський сумував і зневірювався в СРСР, сумував у США, морщився, мандруючи світом, сумував би він і нині так, як сумує будь-яка нерозкаяна й невоцерковлена людина.

Ті, хто бажає сперечатися, скажуть, що щороку на Різдво поет писав вірш, присвячений святу. Але варто хоча б раз витримати Різдвяний піст, сісти за стіл у святвечір, вистояти святкову всенощну, почути коляду, щоб, порівнявши, зрозуміти: різдвяна радість Церкви та святкові медитації Бродського ― небо й земля. Якби поет відчув силу Христа, Який прийшов у світ, то відчув би й силу Христа, Який воскрес, тобто в його поезії було б місце і для Воскресіння.

Але Торжество з торжеств пройшло повз Бродського. На тему Пасхи він не «медитував». Здається, лише один із його віршів (у циклі «Литовський дивертисмент») говорить просто про молитву. Поет повертає з вулиці до костелу й шепоче «в ушную раковину Бога» (?!): «Прости меня».

Усе тут символічно. Наприклад, те, що храм ― католицький. За словами О. Ф. Лосева, католицизм був завжди «привабливою принадою для безглуздої… воістину „безпритульної“ російської інтелігенції. У ті кілька хвилин свого існування, коли вона вичавлювала з себе „релігійні почуття“, вона переважно ставилася до релігії і християнства як до більш цікавої сенсації; і красивий, тонкий, „психологічний“, звивистий та вивертливий, кров’яно-запалений і водночас юридично точний і дисциплінарно-вимогливий католицизм, прекрасний, як сам сатана, ― завжди був до послуг цих нещасних розбещених душ» («Нариси античного символізму й міфології»).

Цитата вся в точку. І Бродський, який безумовно належить до російської інтелігенції, єдине своє молитовно-віршоване звернення до Бога здійснює в костелі не випадково. До того ж особливе панібратство до Бога й зухвалість (чого коштує фраза «ушная раковина Бога») робить Бродського схожим на раннього Маяковського. Той теж не сумнівався в юності в бутті Божому, але звертався у віршах до Господа зухвало і з викликом.

 

Я не можу позбутися думки, що талант Бродського був призначений для православного ренесансу. Не для поетичної проповіді, звісно, а для воцерковлення сучасної словесності. І за часом, і за близькістю до Ахматової, і навіть за єврейським корінням у Бродському вгадується продовжувач віршового циклу роману «Доктор Живаго».

В одному з віршів ― «Різдвяна зірка» ― Бродський просто стає плечем до плеча з Пастернаком. Присвячене Ахматовій «Стрітення» тільки підтверджує цю думку.

Мандельштам ніби про Бродського сказав:

И в наказанье за гордыню, Неисправимый звуколюб, Получишь уксусную губку Ты для изменнических губ.

(«Не искушай чужих наречий…»)

 

На початку було сказано про те, що поезія схожа на сирену. Пісня ж останньої страшна не смислом, а чимось іншим. Сирені не обов’язково співати щось «розумне», що зацікавлює думку. Вона взагалі може співати без слів, вкладаючи всю спокусливу силу пристрасті в голос, його переливи й модуляції, в мелодію, в погляди тощо. Поезія Бродського, попри свою удавану інтелектуальність, є піснею ні про що. До речі, наша лукава мова дає таку можливість. Поет може писати на тему того, що в нього немає теми; може красиво говорити про те, що говорити йому нема про що; описувати у віршах самий процес писання віршів і так далі. В цьому випадку мова є ― за Апостолом ― коренем зла й прикрасою неправди.

В Іосифа Олександровича за купою віршів ховається якесь буддійське ніщо. Тобто вірші є, течуть красиво, і струни душі зачеплені; але придивися ― там порожньо. Обман, мара, марево.

Нехай воскресне Бог і розпорошаться вороги Його!

Проте не будемо голослівні. У відомому вірші «Письмо генералу Z» поет довго сперечається з генералом, перш ніж зірвати погони й відмовитися воювати. Вірш заворожує смілістю, пристрастю, але от виявляється, що «генерал» узятий поетом як рима до слова «умирал», а потім, більше того ― генерала, виявляється, «нет в природе». Поет звертається ні до кого. Він настільки самотній, що навіть сваритися йому немає з ким і треба вигадати персонажа, щоб вилити на нього незадоволення.

Якби на місці Бродського була людина східна, вона би зраділа порожнечі. Ще крок ― і нірвана. Але Бродський не радіє. Порожнеча й самотність мучить його й супроводжують вічно.

 

Відомі випадки, коли ув’язнені в одиночних камерах, щоб не збожеволіти, спілкувалися з мишею, павуком, мухою. І Бродський багато зі своїх віршів присвячує мусі, метелику, яструбу чи навіть стільцю, пролитому молоку тощо. Тут моторошний факт: говорити нема з ким і нема про що, але говорити хочеться, і наш геній нагромаджує слова, як будиночок з конструктора, заздалегідь знаючи про його іграшковість і недовговічність. Поет сам про себе говорив, що мова, сама стихія слова захоплює його й приводить до результатів неочікуваних і незапланованих. Таке, за його власним визначенням, «ревність-жрецтво», коли віщун не володіє духом пророцьким і знаджується туди, куди не бажає.

Служенье Муз чего-то там не терпит. Зато само обычно так торопит, что по рукам бежит священный трепет и несомненна близость Божества.

(«Одной поэтессе»)

 

Влада вигнала Бродського з країни. Не тільки його. Разом з противниками режиму влада виганяла всіх, хто був глибший за її дрібності й не хотів прилаштовуватися.

Вигнання вбило поета. Його поезія, як зірвана квітка, трималася певний час тільки за інерцією. Потім внутрішній розпад, завжди притаманний Бродському, не стримуючись зовні, потягнув його до точки нуля. Страшно стежити за цією поетичною смертю, уявляючи собі той тихий кошмар, який зацарював у серці поета.

Замість того, щоб упасти «в неслыханную простоту» (Пастернак), зрілий Бродський тягне рядки своїх віршів, подовжує їх надмірно, а слова рве, шматує… Душа змучена, душа ― на грані: «Я не то что схожу с ума, но устал за лето…»; «В эту зиму опять я с ума не сошёл»…

Божевілля загрожує поетові й узимку, і влітку. Так люди в Об’явленні чекають на ніч, тому що день нестерпний. А потім не можуть дочекатися дня, тому що ніч жахлива. Так що ж це таке? Це те, про що вже сказано в Тютчева:

Безверием палим и иссушён, Невыносимое он днесь выносит…

 

Як жоден із поетів останніх десятиліть Бродський був розчутий:

Время нашло, наконец, искомое лакомство в твёрдом моём затылке.

(«1972 год»)

Бродського копіювали, його категоріями мислили, його очима дивилися на світ. І якби він зрозумів, відчув, схилився… Якби він прийшов до Бога не для рими, а для вічного життя, то услід йому прийшли б до Бога тисячі людей.

Думаю, що даючи йому такий талант, зводячи його життєвий шлях з Ахматовою, Господь вів Іосифа Олександровича до іншої стежини, до іншого послуху. І тому знайомство з його творчістю віддається таким болем у серці, що, зрадивши покликанню, він і сам пішов не туди, і нас збив з пантелику.

До цих пір мені, наприклад, невідомо, чи був поет хрещений. Як Лебедєв, який молився зі слізьми за мадам Дюбаррі («Ідіот»), хоче душа помолитися за тих, хто їй небайдужий. Хороше це бажання серед наших поетів натикається на безліч самогубств, дуельних смертей, безладно закінчених життів, на невизначеність…

У вірші «Любовь» («Я дважды пробуждался этой ночью…») є непряма вказівка на те, що поет похрещений:

…Ибо в темноте ― там длится то, что сорвалось при свете. Мы там женаты, венчаны, мы те двуспинные чудовища, и дети лишь оправданье нашей наготе.

«Сорвавшимся» називає Бродський вінчання, а отже, і хрещення його ймовірне.

Це рідкісний для Бродського вірш, у якому автор без цинізму й не відсторонено дивиться на стать і шлюб, говорить про це зворушено й навіть із каяттям.

Ще раз, уже в останні «поетичні роки», живий голос прорветься знову крізь сомнамбулічні речитативи:

Ночью, мира на краю, раскаляясь добела, ― жизнь моя на жизнь твою насмотреться не могла.

Сказано як перед смертю. Такі пронизливі рядки для поета не властиві. Зазвичай він, згадуючи, сумує або цідить крізь зуби щось холодне й зневажливе .

Ми збилися з теми. Чи був Бродський похрещений? Невідомо. Але життя своє він прожив так, що сказати щось важко.

 

Для того, щоб зробити аналіз крові, крові потрібно небагато. Весь Бродський для мене вміщується не в «Письма римскому другу» чи подібні шедеври, а у вірші «Похороны Бобо». Там є такі рядки:

Идёт четверг. Я верю в пустоту. В ней как в Аду, но более херово. И новый Дант склоняется к листу и на пустое место ставит слово.

Звернемо увагу на страшні слова: «Я верю в пустоту». Це — credo поета, а зовсім не випадковість. Порожнеча була середовищем, в якому жив поет, його звичним середовищем. Промучившись усе життя, Бродський щиро вірив, що й у пеклі гірше не буває. У те, що пекло є, Бродський вірив (див. «На смерть Жукова»). Вірив у те, що є світ невидимий, і його жителі:

Призраки, духи, демоны — дома в пустыне. Ты сам убедишься в этом, песком шурша, когда от тебя останется тоже одна душа.

(«Назидание»)

Але духи, демони, тіні тих, хто пішов, були для Іосифа Олександровича, найпевніше, поняттями абстрактними. А порожнеча ― реальна. Воістину проклята «нірвана», що присмокталася до душі й отруює життя, для руської душі Бродського-єврея була справжнім пеклом. Він вірив, що саме пекло не може бути гіршим, як Свидригайлов вірив, що у вічності його чекає комірка, затягнута павутинням.

Горде ж порівняння з Дантом не витримує жодної критики, і про цей рядок у творчості Бродського (як і про багато інших) можна тільки пожалкувати.

Коли Пушкін сказав про себе: «сердце пусто, празден ум», то знайшовся митрополит Філарет, який відповів поетові його мовою і закликав: «Вспомнись мне, Забытый мною», тобто навчив Пушкіна звернутися до Бога.

Боляче, що для Бродського в нас не знайшлося Філарета і що говорити про нього тепер варто тільки заради «загіпнотизованих і заворожених» Бродським. Боляче, що все написане мною ― не більше ніж сумний вінок на могилу талановитої людини, про яку можна сказати її ж словами. Ось вони, присвячені пам’яті Еліота, лише перефразовані на спогад Бродського:

Тот Петербург, где он родился, и Венеция, где он лежит, унылы, стоят по сторонам его могилы. И туч плывут по небу корабли. Но каждая могила — край земли.

Опублiковано: № 8 (19) Дата публiкацiї на сайтi: 13 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
22:16 29.07.2013 | Анна
Советую о.Андрею прочитать эссе И.Ефимова о христианском пути Бродского, оно называется "Крысолов из Петербурга"... потому что нельзя так резко...тем более о Бродском...
и вот мой анализ крови Бродского, тоже лишь несколько его строчек,но совсем другие -
"Что сказать мне о жизни?
Что оказалась длинной.
Только с горем я чувствую солидарность.
Но пока мне рот не забили глиной,
из него раздаваться будет лишь благодарность." ...
15:28 18.12.2012 | Даша
Я не согласна с тем, что искусство похоже на острова с сиренами-убийцами. Искусство, напротив, очень многих привело к Богу. Было много писателей, художников, композиторов, которые, пусть и не совершенно, но все таки пытались донести до людей христианские ценности. И еще я не согласна с тем, что все стихотворения Бродского на рождественскую тему - медитации, не передающие духа праздника. У него есть замечательные стихотворения, такие как "В Рождество все немного волхвы..." и "Волхвы пришли. Младенец крепко спал..."
20:00 20.08.2012 | Роман
Никто Бродского "в ад не запихивает", и ни один уважающий себя православный священник (тем более отец Андрей) не позволит себе прямо и безапелляционно рассуждать, кто попадет в рай, а кто - в ад.
Статья ведь совсем о другом. Речь о том, что сам Бродский считал свою жизнь хуже, чем в аду. Она-то как раз пронизана сочувствием к поэту, которому оставалось лишь немного, чтоб свой талант употребить для приобщения себя и сотни тысяч его поклонников к Богу.
22:20 07.08.2009 | ilia
Вы не на то обращаете внимание, читая Бродского. Если Вы получаете удовольствие от его стихов, то как можно быть настолько неблагодарным, чтоб после несочувственно запихивать бедного Бродского в ад. Беда в том, что мы уже заранее знаем, кто где окажется или оказался, в раю или аду. И это, прямо скажем, по-детски холодное восприятие жизни другого человека сводит на нет пробивающиеся ростки сочувствия и благодарности.
09:01 30.11.2008 | Татьяна
о.Андрей, трижды \в разное время\ прочитала эту статью - при том что изначально согласна с каждой заключённой
в ней мыслью... Я многое из
сказанного Вами понимала и чувствовала сама,говорила об этом друзьям-дитераторам, но то, что удалось столь ясно выразить Вам, заслуживает низкого поклона. Эту статью нужно читать и говорить о затронутых а ней гранях человеческого и творческого начал в большей степени именно перед литературными сообществами, культивирующими эстетство, часто не задаваясь стремлением понять сполна, а
ЧТО за этим художническим даром слова... И то, с каким
истинным чувством сострадания и сожаления Вы
вынужденно формулируете и констатируете печальные смыслы и - по сути - человеческую трагедию Бродского, максимально говорит о Вашей душе и настоящем знании вопроса. И
ведь, говоря о нём, Вы говорите о многих... Как это важно - сколько бы не формулировала - не сумею сказать равно тому, что является для меня доминирующим смыслом и в собственной сути,и в жизни... Спасибо! И храни Вас Господь!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: