Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

«Їх розглядатимуть ангели»

У понеділок червневого вечора 1926 року на одному з перехресть Барселони трамвай збив літнього пішохода. На допомогу вбраному в лахміття старому поквапилися перехожі. Його слід було терміново доправити до лікарні, але таксі, одне за одним, проїжджали не зупиняючись. Ніхто не хотів бруднити салон, підбираючи спливаючого кров’ю злидаря. Документів постраждалий при собі не мав. У його кишенях знайшли лише жменю горіхів та Євангеліє. А три дні по тому десятки тисяч людей вийдуть на вулиці Барселони, аби влитися в грандіозну траурну процесію. «Каталонія втратила генія!» — сповістять заголовки газет. — «У Барселоні помер святий!»

...Антоніо Гауді не любив фотографуватися. Барселона не знала в обличчя людину, яка уславить її більше за Арагонських королів, каталонських сепаратистів і навіжених сюрреалістів. З благословення папи Римського уряд поховає його в крипті собору Святого Сімейства, над яким він працював 43 роки.

Того вечора 73-річний архітектор вийшов з будованого собору Саграда Фаміліа й попрямував до свого улюбленого маленького храму на вечірню службу. Так завершував він кожний робочий день. «Приходьте завтра раніше, Вісенте, і ми зробимо ще багато чудових речей», — сказав він наостанок помічнику.

Саграда Фаміліа — собор Святого Сімейства, який називають також Храмом Спокути, — залишився незавершеним. Головний витвір Антоніо Гауді почали будувати без його участі — і без нього, якщо Бог дасть, колись завершать. Гауді це, мабуть, розумів. Кажуть, на докори щодо повільності архітектор відповідав просто: «Мій Клієнт не квапиться».

Те, що серйозний проект було доручено такому молодому спеціалістові — без імені та з доволі скромним досвідом, — дивовижно. Будівництво собору велося вже кілька років, але через супе­речності між замовником і виконавцем виникла необхідність у заміні архітектора. Інший поважний зодчий, якому запропонували цю посаду, через свої причини відмовився — зате порадив звернути увагу на Антоніо Гауді. На той час — 1883 рік — Гауді, 30-річний випускник Вищої архітектурної школи, працював креслярем у архітектурному бюро у свого колишнього викладача. Воістину диво, що замовник прийняв цю рекомендацію. Можливо, не останню роль зіграла незвична зовнішність Антоніо. Куратор проекту розповідав про свій сон: йому наснилося, що собор побудує людина з блакитними очима. А Гауді був рудий і блакитноокий, що для каталонця вельми незвично. Про ці його «дивовижні очі пророка» згадувало потім багато людей.

Ідея будівництва храму належала Хосе Марії Бокабелья — крамарю та бібліофілу, засновнику Товариства шанувальників святого Йосифа. Саме це товариство, а не Церква, виступало замовником проекту. Цей рух віруючих мирян виник як реакція на загальну секуляризацію, на забуття традиційних цінностей. Майбутній храм не даремно присвячувався сімейству Спасителя — Його Матері, праведному Йосифу, братам Господнім, пророку Давиду, від якого брала початок земна родина Христа. Своєю появою собор мав знову нагадати світу про цінність родини. І мотив Спокути не випадковий — Спокутним назвали храм не тому, що з його допомогою хтось сподівався відкупитися від гріхів. Нова церква покликана була нагадувати людству, якою дорогою ціною воно куплене, і утримувати його від повернення в рабство гріха.

Гауді загорівся. Первісний задум його був грандіозний: собор Саграда Фаміліа мав стати вищим за ватиканський Сан-П’єтро, за венеціанський Сан-Марко. Та навряд чи архітектор, а вже тим більше його благочестиві замовники уявляли, що майбутній храм стане новим розділом в історії мистецтв і першою серед визначних пам’яток Барселони.

 

Висловлювання Гауді, які пояснюють його художні прагнення, дійшли до нас мало не випадково, у переказах друзів та учнів. Прокладаючи нову колію в архітектурі, він зовсім не прагнув оформити своє творче кредо. «Люди поділяються на дві категорії, — казав він. — Перші говорять, другі діють. Я не маю хисту адекватно виражати себе словами. Я не здатний пояснити комусь свої художні концепції. Я навіть не формулюю їх. У мене ніколи не було часу розмірковувати над ними. Увесь свій час я присвячував роботі».

Ось ті деякі «програмні» думки Антоніо Гауді, що дійшли до нас. Усі вони — про Бога як Творця, про співробітництво Бога й людини, осмислення світу живої природи як невичерпного джерела ідей і форм.

«Людина постійно перебуває в процесі творчості. Але людина нічого не створює. Вона відкриває. Той, хто прагне збагнути закони природи для обґрунтування своєї нової роботи, працює разом із Творцем». І ще: «Архітектура створює нові організми, а отже, у ній діє закон, співзвучний законам природи; архітектори, які не усвідомлюють дію цього закону, створюють дурниці, а не твори мистецтва».

Справді, архітектори давнини вчилися у природи й у пошуках гармонії зверталися перш за все до творінь Божих. Кращі храми античності співвідносні в пропорціях з пропорціями людського тіла. Колонні зали давньоєгипетських храмів нагадують скам’янілі гаї. Проте ніколи архітектура не повторювала творіння природи буквально...

Гауді пішов далі. Він заселив своє місто багатоповерховими скелями та кам’яними печерами, наче сточеними хвилями й вітрами. Розкидав по фасадах строкаті квіткові галявини з кераміки та муранського скла. Його будинки, за словами письменника Петра Вайля, не височать, а стікають сталактитами. У барселонський ґрунт уростають міцні стовбури кам’яних пальм, а на широких бульварах, немов на морському піску після відпливу, в’ються залізними водоростями поруччя сходів та балконів. Навіть Саграда Фаміліа при першому побіжному погляді нагадує пісочний замок, — такі будують діти, граючись на березі моря.

Зв’язок із природою був його потребою з раннього дитинства. Антоніо заборонялися рухливі ігри, оскільки він страждав на ревматичний артрит. Серед його перших спогадів — підслухана розмова батьків і лікаря, який передрікав дитині досить коротке життя. Дорослий Гауді зізнавався, що в той момент відчув нездоланне бажання жити. І пізніше доклав багато сил, аби жити повноцінно. Дотримуючись медичного припису, він на все життя зробився вегетаріанцем і з раннього віку набув звичку, усупереч сильним болям, здійснювати тривалі прогулянки пішки. Довгі години на околицях рідного Реуса, а також дні вимушеного усамітнення під час тяжких нападів багато що дали юному художникові, сфокусувавши його пильну увагу на світі природи. Швидкий рух хмар, колір прибережного каміння, вигин ріки й абрис далеких гір, серед яких — чудовий Монсеррат...

Його любов, його чутливість до творінь природи була не абстрактно-естетською, але живою, дієвою. Якось під час роботи Гауді суттєво переробив проект сходів для того, аби зберегти велику сосну. На заперечення він відповідав: «Я можу зробити сходи за три тижні, але мені знадобилося б двадцять років, щоб виростити таку сосну!»

Від глядача, який захоплено розглядає творіння архітектора, часто-густо прихована прозаїчна «матчастина» — складна кухня різноманітних розрахунків і обчислень, тонкощі опору матеріалу й матеріалознавства, та алгебра, яка в архітектурі неминуче передує гармонії. Геній Гауді, здавалося, вирішував технічні завдання з фантастичною легкістю. «Природа, — любив повторювати він, — не геометр, а різьбяр». Тому й будівлі його — це, радше, скульптури, і вся архітектура його — різьблення.

Відомо, що для уникнення поділу великого простору на частини Гауді винайшов власну безопорну систему перекриттів. Навіть у час, коли за архітекторів давно думають комп’ютерні програми, такі розрахунки може здійснювати лише спеціальна програма НАСА, створена для розрахунку траєкторії космічних по­льотів.

Одна з неймовірних рис геніального каталонця полягала в здатності зводити будинки без креслень, за нашвидкуруч зробленими ескізами і створеними на ходу макетами. Помічник розповідав, як архітектор ставив завдання побудови гвинтових сходів. «Гауді не показав ані креслення, ані моделі. Злегка закругливши й витягнувши перед собою руку, наче тримаючись за уявні поручні, архітектор швидкими дрібними кроками зробив на місці кілька невеликих кіл, немов піднімаючись сходами. „Це треба зробити так“, — коротко сказав він».

Не дивно, що по смерті Антоніо процес будівництва собору ускладнився в рази. А коли влітку 1936 року анархісти спалили майстерні Гауді, будівництво зупинилося на двадцять років. Задум архітектора відтворювали, як втрачену мозаїку, по частинах збираючи ескізи, що збереглися в учнів, і фотографії макетів. До речі, побачити в макеті Храму Святого Сімейства, зробленого з підвішених мішочків з піском, просторову модель собору змогли лише сучасні комп’ютери.

Як і багато хто з архітекторів його масштабу, Гауді вважав штучним поділ на містобудування, архітектуру й дизайн. З однаковою пристрастю і талантом він утілював будь-який проект — від кімнатних меблів до величезного паркового комплексу. Геніальний будівничий не виключав у ньому чудового малювальника. Надзвичайно потужний творчий темперамент, що вимагав від замовника беззастережної довіри, він парадоксально поєднував з простотою й смиренням.

Здобувши славу й повагу «добірного товариства», ставши бажаним гостем у кращих домах Барселони, Гауді не соромився свого простого походження. «Своєю гарною просторовою уявою я зобов’язаний тому, що я син, онук і правнук казаняра. Мій батько був ковалем, і мій дід був ковалем. З боку матері в родині теж були ковалі; один її дід — бондар, а інший — моряк, — а це теж люди простору й розташування. Усі ці покоління дали мені необхідну підготовку». Він був безмежно відданий родині й дуже вдячний батькам за ті жертви, на які вони пішли, аби дати йому та його брату вищу освіту. Гауді так ніколи й не був одружений і в якийсь момент перевіз свою родину з Реуса до Барселони, щоб піклуватися про всіх.

Його любили робітники, його завжди вважали за свого. Подобався людям і патріотизм архітектора. Коли король Іспанії відвідав їхній будівельний майданчик, Гауді не захотів говорити з ним іспанською — лише каталонською. У ті роки Каталонія переживала не найлегший період у своїх стосунках з Мадридом. Ні, Антоніо Гауді ніколи не був сепаратистом. Але заборона на вживання рідної мови безмірно ранила його. Спілкуючись по роботі з великою кількістю людей, він був схильний швидше вдаватися до послуг перекладача, аніж переходити на іспанську.

Навіть перед смертю він зволів залишитися в убогій лікарні для злидарів, де на ранок опісля трагедії друзі розшукали його, зовсім ослаблого. Допомогти йому вже було ніяк. Умираючи, майстер і чути не хотів про перевезення його до приватної клініки. «Моє місце тут, серед бідняків»... Антоніо просив лише Причастя.

Щоденні богослужіння, постійний піст, байдужість до матеріальних справ давно стали частиною його самого — під кінець життя вся Барселона вважала старого архітектора мало не юродивим. У молоді роки віра, прищеплена йому матір’ю з дитинства, була випробувана сумнівами. У житті Антоніо був період, коли він прагнув стати частиною «прогресивного суспільства», частенько сидів у кав’ярні, цікавився модою та соціально-політичними течіями, — не оминули його й властиві для молоді антиклерикальні настрої та скепсис. Парадоксальним чином назад до релігії підштовхнув його палкий патріотизм. Саме в релігії він бачив силу, здатну зміцнити Каталонію, урятувати її він індустріального хаосу та змішування понять.

Але, очевидно, зрілою, осмисленою вірою Гауді був зобов’язаний одній зустрічі. До нього по допомогу звернувся єпископ Хуан Батіст Грау, його земляк. В Асторгу згорів єпископський палац. Архітектор був завантажений роботою з будівництва собору й палацу свого головного мецената й друга — Гуеля, проте не відмовив — і незабаром подав проект реставрації. Монсеньйор був у захваті від роботи Гауді. А той, у свою чергу, усією своєю дитячою душею відгукнувся на ненав’язливу пастирську турботу єпископа. «Ніколи я не зустрічав більш сильної, направленої на добру справу волі», — говорив про нього Гауді. Саме Грау подарував архітектору книгу «Божественна літургія», яка перевернула життя Антоніо.

Коли монсеньйор Грау зліг з гангреною, друг кинувся до нього. «Знаєте, чому я розумів, що єпископ помирає? Я знайшов його таким чудесно зміненим, що відчув: він не виживе. Він був прекрасний, надто прекрасний. Усе індивідуальне в ньому зникло. Риси обличчя, рум’янець, голос. А досконала краса не може жити».

Смерть друга так вразила художника, що перший же Великий піст він вирішив провести з усією строгістю. Він і раніше не їв м’яса, тепер же дійшов до того, що практично перестав приймати їжу — і незабаром зліг. Ні батькові, ні лікарям не вдавалося вмовити його поїсти. Антоніо дослухався лише до священика, який знайшов правильні слова: нагадав йому про головну справу його життя і переконав залишити піст заради роботи. Гауді повернувся до будівництва, прийнявши рішення замінити подвиг утримання відмовою від платні архітектора. Усі прибутки від приватних замовлень він відносив до каси будованого храму. У важкі часи, коли пожертвування не надходили і будівництво зупинялося, Гауді спершу віддавав свої заощадження, потім вирушав з простягнутою рукою до багатих містян, а тоді ходив по домівках робітників, умовляючи їх попрацювати без платні. Казали, що своїми очима він наче міг пересувати людей і предмети. І йому щоразу вдавалося відновити будівництво.

Усього 12 будівель звів у Барселоні Гауді. Не так уже й багато, але саме його руками виліплене обличчя сучасного міста. Сьогодні Барселона наповнена спорудами, створеними у фарватері фантазії Гауді. Проте обраний ним в архітектурі шлях не зразу став широкою дорогою. Багатьох «голосистих» діячів мистецтва Гауді лякав, відштовхував, і вони не скупилися на уїдливі філіппіки на його адресу. Утім, не один Гауді, але й сам той художній напрям, яким так тішилися майстри на початку ХХ століття, незабаром був забутий, «відкладений». Стиль, який ми звикли називати модерном (у Франції більш звична назва ар-нуво, в Італії — ліберті, у Німеччині — югендштиль), розквітнув у епоху, коли європейська культура перебувала на вершині пошуку й відкриттів. Проте для цивілізації, що пережила жахи Першої світової, вишукані лінії модерну вже здавалися чимось чужим і далеким. Тож, починаючи з 20-х років, з легкої руки ідеологів «сучасного руху» в міських ладшафтах взяло гору щось квадратне, функціональне, типове. «У Корбюзьє те спільне з Люфтваффе, що обидва попрацювали від душі над зміною обличчя Європи», — іронізував поет. Однак і «поезія прямого кута» незабаром себе вичерпала, і в 1960-х Європа знову відкривала для себе дивовижну архітектуру початку століття. Ось тоді почалося справжнє осмислення спадщини Антоніо Гауді.

Марною була би спроба замкнути його творчість у рамки одного стилю. Як модерн убирав у себе гармонії різних епох, так і архітектура Гауді «цитує» всю історію Іспанії, і з особливою ніжністю — національні традиції рідної Каталонії. Крізь образи символіки біблійної та християнської раз у раз просвічуються символи, зрозумілі лише каталонцеві.

Згідно з парадоксальним визначенням дослідника Р. Хьюза, «архітектура Гауді — відтерміноване бароко, яке Барселоні вчасно не дісталося, містичне, траурне, святкове, сміливе, метафоричне, котре усвідомлює свою роль „дзеркала світу“». І ще: «Гауді був видатним архітектором і, як багато хто вважає, найвидатнішим з усіх, що народжувала Каталонія від Середньовіччя».

 

Чи буде завершена Саграда Фаміліа? По смерті Гауді багато хто з художників вимагав зупинити зведення собору, аби недоладними добавками не зруйнувати геніального задуму. Мовляв, не намагаємося ж ми припасувати руки Венері Мілоській. І все ж потроху храм будується. Влада Барселони планує завершити будівництво до 2030 року.

А в 2015 році, як очікується, Ватикан видасть документ про беатифікацію Антоніо Гауді: архітектор, відповідно до католицької практики, може бути зарахований до лику блаженних.

Генії в очах суспільства нерідко бувають диваками, «з химерами», «не від світу цього». Антоніо Гауді був «не від світу цього» саме в євангельському розумінні.

Якось один єпископ спитав Гауді, чому він так турбується про оздоблення шпилів — адже ніхто не побачить їх. «Монсеньйоре, — відповів Антоніо, — їх розглядатимуть Ангели».

Опублiковано: № 5 (71) Дата публiкацiї на сайтi: 13 November 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«Їх розглядатимуть ангели»

«Їх розглядатимуть ангели»

Катерина Ткачова
Журнал «Отрок.ua»
Від глядача, який захоплено розглядає творіння архітектора, часто-густо прихована прозаїчна «матчастина» — складна кухня різноманітних розрахунків і обчислень, тонкощі опору матеріалу й матеріалознавства, та алгебра, яка в архітектурі неминуче передує гармонії. Геній Гауді, здавалося, вирішував технічні завдання з фантастичною легкістю. «Природа, — любив повторювати він, — не геометр, а різьбяр». Тому й будівлі його — це, радше, скульптури, і вся архітектура його — різьблення.
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: