У 1913 році я вдруге гостював в Оптиній пустині.
Мене помістили з одним ієромонахом, студентом Казанської Духовної Академії, о. А., у скиту.
Якось, виходячи на літургію, ми забули взяти ключ і зачинили за собою двері; вони механічно замкнулися, і щоб їх відчинити, потрібний був особливий гвинтовий ключ.
Що робити? Не розбирати ж скло у вікні?
Після літургії розповіли економові о. Макарію про нашу необачність.
Він був чоловіком мовчазним і навіть трохи суворим. Та в економи в монастирі й не можна вибирати м’якого і люб’язного — надто марнував би добро.
Нічого не сказавши, він узяв зв’язку ключів і пішов до нашого житла. Але виявилось, що серцевина підібраного ним схожого ключа була менша за отвір нашого замка. Тоді він підняв з підлоги тоненьку лозинку, відламав від неї трісочку, приклав до серцевина ключа і почав крутити... Але скільки ми не трудилися, усе було марно, ключ безпорадно крутився, не витягуючи засува.
— Батюшка, — кажу я йому, — ви, певно, надто тоненьку вклали лозинку! Візьміть грубшу, тоді тугіше буде!
Він трішки помовчав, а потім відповів:
— Ні, це не від цього... А від того, що я без молитви почав.
І тут же ревно перехрестився, промовляючи молитву Ісусову.
«Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного».
Почав знову крутити з тією ж лозинкою, і замок одразу відімкнувся.
Потім я і на своєму, і на чужому досвіді багато разів перевіряв, що вживання імені Божого творить дива навіть у дрібницях. І не лише сам користувався і користуюся ним досі, але й інших, де можна, тому ж навчаю.
Ось інший приклад.
Був я на одному з’їзді християнської молоді в Німеччині. Почали облаштовувати церкву.
Молодий чоловік, на прізвисько «Шу-шу» (скорочено — Шура-Шурович, Олександр Олександрович), розвішував ікони на стіні.
Будівля була кам’яною. Вдарить він молотком по цвяху, а той і зігнеться — на камінь натрапив. Бачу я невдачу його й кажу:
— Шу-шу! А ви б перехрестилися та сказали б «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Ось тоді у вас справа піде.
Він повірив. Змирився. Адже молодому не так це й легко. Перехрестився, згадав ім’я Боже, наставив цвях в інше місце, вдарив молотком і влучив у паз. І далі вся робота пішла вдало.
Якось недавно згадав я про цей випадок в колі знайомих. Кілька днів по тому одна жінка, вдова К., яка нещодавно втратила чоловіка, розповіла мені: «Прийшла я після вашої розповіді додому і лягаю спати. А я давно вже страждаю на безсоння... Нерви здають, мабуть. І раптом я пригадала: ви веліли згадувати ім’я Боже навіть і в малих речах. І сказала я собі: „Господи! Допоможи заснути!“ І навіть не пригадую, здається, тієї ж миті й заснула. А до того довго потерпала від безсоння».
Читав я в одного сучасного письменника оповідання про силу імені Божого. То було в німецьку війну. Перевозили на позицію гармати.
Пройшов дощ. Дорогу розвезло. Тяжко неймовірно. Кілька пар коней. Гармата загрузла у вибоїні. Солдати б’ються, мучаться, лихословлять, шмагають коней. Ні назад, ані вперед...
І чим би скінчилися ці даремні страждання і людей, і коней, хтозна. Але в цей час до цього місця підійшов один благовидий, літній вже, чоловік.
Цей поважний дідок спершу лагідно привітав солдатів. Потім в ім’я Боже побажав їм успіху. Погладив конячок. А потім, коли й коні, і солдати трохи перепочили, він запропонував спробувати рушити ще раз. І так лагідно звернувся до солдатів. Вони —хто до коней, хто до гармати. А дідок тут і каже:
— Нумо, любі, з Богом!
Солдати крикнули, коні рвонули, і гармату витягнули. Далі вже легко було.
А скільки таких випадків! Тільки ми, сліпі, не помічаємо. Але добре, що говоримо мовою, і це одне часто захищає нас від сили ворожої.
Проте у нові часи почали соромитися вживання цього рятівного імені.
І часто ми чуємо або гірку скаргу на тяжке життя, або, навпаки, легковажну похвальбу:
— Чудово, пре-чудо-во!
А іноді й божевільні слова: «пекельно добре», або з уживанням «чорного слова». І жаліючи людину, хочеться її виправити.
Бувало, почувши хвальбу, я або сам додам, або того, хто говорить, попрошу додати:
— Скажіть: «слава Богу!»
— А навіщо?
Ось і розкажеш йому таку історію. Хтось і візьме до уваги...
Митрополит Веніамін (Федченков) з книги «Промисел Божий у моєму житті»