Інститутки

Ми звикли до того, що великі міста, а особливо наша столиця, пропонують молоді чималий вибір навчальних закладів. І дивно думати, що не так давно добра освіта — навіть середня — вважалася за розкіш та була долею обраних. Особливо це стосується освіти жіночої. Запрошуємо читача перенестися на півтора століття назад і ненадовго долучитися до історії найпрестижнішого київського жіночого освітнього закладу — Інституту шляхетних дівчат.

Ідеальна жінка... У різні епохи уявлення про жіночу красу були різними. Найкращі ілюстрації до цього — твори мистецтва від античності до сьогодення. І все ж, незважаючи на зміну звичаїв, мод і смаків, досконала краса завжди була так чи інакше співвіднесена з образом дружини та матері. Казкові принцеси, улюблені героїні книг та фільмів — утілення одвічних жіночих чеснот, непідвладних часові й моді. Вірність, працьовитість, доброта й чуйність були тим золотим посагом, що за ним наречені шикувалися в черги.

Няні й гувернантки, бабусі й мами з першого дня життя крихітки докладали неабияких зусиль, щоб розтлумачити юному створінню просту істину: ти ж дівчинка! А отже, рогатки й тягання кицьок за хвіст — доля не твоя, стрибання через паркан і купання в калюжах тебе не цікавлять, про полювання чи ділову кар’єру — навіть і не думай... А ось ідеальна постава, вільна французька, накрохмалені рюші, танці, бали й доброчинність — це твоє!

Щоб виховати з дівчаток справжніх леді, по всій Європі існували спеціальні заклади — інститути шляхетних дівчат. Їхнім прообразом був французький Інститут святого Людовіка, відкритий у 1685 році з ініціативи дружини Людовіка XIV. Розташовувався заклад по сусідству з Версалем. Школа була доброчинною: сюди приймали й сиріт, і доньок збіднілих дворян. В Інституті святого Людовіка навчалося 250 дівиць. Освіта була набагато ширшою за звичайну монастирську. Вихованки навіть брали участь у театральних постановках, спеціально для них писалися спектаклі.

Слава про незвичайний інститут швидко розлетілася Європою. Його відвідували іноземні монархи й дипломати, і поступово подібні школи стали відкриватися в різних країнах...

 

З’явилася жіноча школа й у Києві. Місце для будови обрали мальовниче — один із київських пагорбів, з якого відкривався прекрасний вид на Дніпро й лівий берег. Ця ділянка землі по вулиці Іванівській (сучасна Інститутська) належала відставному генералу Дмитру Бегічеву. У 1834 році Бегічев оголосив, що готовий подарувати нерухомість — «на користь відкритого нині в Києві Університету князя Володимира або ж на інший такий самий загальнокорисний предмет без усякої за те мені заплати або іншої якоїсь винагороди». Дар було прийнято з подивом і вдячністю. Спочатку в генеральському будинку розташовувалася бібліотека університету. Згодом прийняли рішення збудувати на його місці дівочий інститут. Проект будівлі склав видатний архітектор Вікентій Беретті, після смерті якого будівництво закінчував син — Олександр Беретті.

Поки будувався головний корпус, інститут тимчасово розташувався у колишній садибі фельдмаршала князя Фабіана Остен-Сакена. Ця одноповерхова, але показна будівля із класичною колонадою по вулиці Липській, 10, на жаль, не збереглася.

У 1838–1843 рр. було зведено велику триповерхову будівлю в стилі російського класицизму. На першому поверсі розташовувалися прийомна, лікарня й католицька каплиця. На другому — парадна зала, навчальні класи, бібліотека, їдальня і православний храм на честь святої мучениці Олександри. На третьому знаходилася загальна спальня вихованок і кімнати класних дам. Із західного боку інститутський корпус був оточений невеликим лісом із численними доріжками та альтанками, де вихованки могли відпочивати між заняттями.

Будівлю прикрашав рельєф із зображенням пелікана, що годує пташенят. Цей образ являв собою символ батьківської любові, знак піклування про духовне виховання юних дівчат, метою якого було «дати державі освічених жінок, добрих матерів, корисних членів родини й суспільства». Але багато хто потрактовував зображення пелікана-годівника інакше, адже лише завдяки знатним батькам, їхнім матеріальним можливостям та походженню дівчата мали шанс потрапити до VIP-школи.

 

Престиж закладу, справді, важко було переоцінити. Для викладання було запрошено професорів Імператорського університету святого Володимира (сучасний Національний університет імені Шевченка). Так, статистику і політичну економію викладав майбутній ректор університету, а згодом міністр фінансів Микола Християнович Бунге. Теорію музики та гру на фортепіано вихованки вивчали під керівництвом відомого композитора Миколи Віталійовича Лисенка. А історію викладав один із очільників Кирило-Мефодіївського братства Микола Іванович Костомаров. Що й казати, будь-які батьки мріяли віддати своє чадо до такого елітного закладу. Але вступити до інституту було непросто: приймали лише дівчат шляхетного походження, дочок почесних громадян, священиків та іноземців. Поступити в пансіон можна було у віці 10–13 років. Батьки зобов’язувалися щорічно вносити чималу суму за навчання — від 800 до 1000 рублів. Із цікавих деталей: дівчина, що вступала до інституту, повинна була мати при собі солідний посаг — дванадцять сорочок і білих хусток, дванадцять пар панчіх, шість простирадл і шість рушників, чотири серветки, дві срібні ложки, срібні ніж і виделку. Зібрати валізу з таким комплектом могла собі дозволити лише заможна родина.

У статуті школи був прописаний пункт про прийом дівчат із бідних, але шляхетних родин. Їхнє навчання та проживання оплачувалося з казни.

Курс навчання тривав сім років і включав у себе підготовчий клас і три класи старшої школи, навчання в яких тривало по два роки. З часом система стала семикласною (рік у кожному класі).

Інститут шляхетних дівчат давав лише середню освіту (вищу освіту отримували слухачки Вищих жіночих курсів). Попри сувору дисципліну та спартанські умови життя, виховання, отримане в стінах інституту, було вельми бажаним. Якщо спочатку тут навчалося сорок дівчат, то з часом їх кількість збільшилася до трьохсот. Випускниці отримували звання домашньої наставниці і могли працювати гувернантками у заможних родинах. Пепіньєрки —так називалася учениці старших класів, — прослухавши додатковий курс педагогіки, могли перейти у розряд наставниць.

Може виникнути запитання: навіщо дівчатам зі знатних родин треба було витрачати стільки зусиль, часу й грошей, щоб зрештою перетворитися на гувернанток? Варто сказати, що в ті часи праця гувернантки високо цінувалася. Нечасто траплялося, щоб жінки володіли кількома мовами, а також мали знання з алгебри, фізики та астрономії. Освічені дівчата-гувернантки ставали незамінними помічницями в родинах і користувалися великою пошаною. Та ще більшою цінністю для дівчат була можливість самореалізації. У наш час представниці прекрасної статі мають чимало варіантів вибору професії та захоплень. Тоді ж за велике щастя для жінки вважалася можливість не сидіти вдома, склавши ручки і попиваючи чай з блюдця, а трудитися на користь інших. Часом бурхлива жіноча діяльність була надміру наївною чи відірваною від життя (як, наприклад, збір бальних рукавичок для селянських дітей). Але, незаперечно, молоді аристократки віддавалися їй щиро й самовіддано.

Цікаво, що власне навчанням дівчат намагалися не перевантажувати. Наприклад, радник з навчальної частини, інспектор класів, писав так: «Головною метою вченої освіти жіночої статі повинно бути покращення моральності, освіта серця та набуття відомостей не стільки вчених, скільки загальних, енциклопедичних». Так, викладання історії рекомендувалося обмежити самими лише важливими фактами, а хронологічні подробиці та випадки визнавалося за краще опускати. Тонкощі географії, як такі, що обтяжують пам’ять, було заведено залишати без уваги, повідомляючи тільки предмети важливі та прикметні. Що стосується арифметики та фізики, то вони викладалися радше практично, з акцентом на тому, що могло стати в нагоді ученицям у повсякденному житті та побуті.

До речі, щодо родинного вогнища. Шляхетні випускниці інституту були фаховими домогосподарками. Прослухавши курс прибирання в домі, вони могли швидко навести лад у кімнатах і впоратися з пилом «у важкодоступних місцях». Окремо слухався курс гостинності та сервірування столу. Інститутки точно знали, які виделка або ніж до якої страви подаються, їм не доводилося конфузитися, як героїні фільму «Москва сльозам не вірить».

Окрім підготовки до сімейного повсякдення та окремого вивчення курсу кухні й етикету, особливий акцент в освіті дівчат робився на вивченні іноземних мов. Поглиблено викладалися французька, німецька, англійська та польська (вочевидь, тому, що в інституті навчалося чимало представниць польської аристократії — саме для них було збудовано католицьку каплицю).

Виховна частина та керівництво інститутом цілком ввірялися начальниці. Серед начальниць було чимало цікавих особистостей. Наприклад, Аделаїда Олексіївна Родзянко, письменниця й перекладачка з французької. Чимало її творів друкувалося і з успіхом ставилося на сцені. Головну задачу начальство вбачало в тому, щоб дівчата дбали «не стільки про набуття блискучих якостей, скільки істинних чеснот, не пишалися вельможністю походження, багатством та обдаруваннями, а дякували Богові за дари ці й уживали їх на користь людству». Як показує історія, ці високі слова було не просто написано на папері, але й реалізовано в житті. Серед випускниць інституту багато хто займався вихованням дітей, викладацькою і навіть науковою діяльністю.

 

Дехто обрав шлях творчості. У стінах школи займалися відомі піаністки й виконавиці. Наприклад, талановита оперна співачка, дружина художника Михайла Врубеля, Надія Забіла-Врубель виховувалася в інституті з десяти років. Вона закінчила заклад з медаллю і, оскільки з дитинства мріяла співати на сцені, вступила до Петербурзької консерваторії. У роки навчання її кришталевий голос почув директор консерваторії, видатний піаніст Антон Рубінштейн. Він запросив Надію у концертну подорож Німеччиною і сам побажав виступити в ролі її концертмейстера. Критики відзначали добру школу та музичне розуміння, сильний і добре поставлений голос, при цьому вказували на невміння триматися на сцені.

Щоб подолати природну сором’язливість, Забіла бере приватні уроки вокалу в Парижі. У 1893 році вона повертається до Києва. Дебют у Приватній опері був блискучим, артистку одразу ж засипали контрактами. Почалися гастролі — у Єкатеринбурзі, Харкові, Тифлісі. Невдовзі Надія Забіла стає першим сопрано у московській Приватній опері, а ще через сім років — солісткою Маріїнської опери у Санкт-Петербурзі.

Якось під час репетиції оперної вистави «Гензель і Гретель» на підмостках Панаєвського театру до Надії підлетів чоловік із палаючими очима. Ось як вона сама згодом змальовувала цю зустріч: «Я під час перерви (пам’ятаю, стояла за кулісою) була вражена і навіть дещо шокована тим, що якийсь пан підбіг до мене і, цілуючи мою руку, вигукнув: «Чарівний голос!». Т. С. Любатович, що стояла тут, поспішила мені його представити: «Наш художник Михайло Олександрович Врубель», — і в сторону мені сказали: «Людина дуже експансивна, але цілком порядна». Таким чутливим до звуку голосу Врубель був завжди. Він тоді ледве міг мене роздивитися — на сцені було темно, але звук голосу йому сподобався!

Врубель опинився в театрі випадково. Він прийшов підмінити свого друга Коровіна, який мав робити декорації до вистави, але захворів. Ця зустріч стала доленосною. Чарівний голос Надії просто заворожив художника, він одразу ж закохався. За кілька днів Врубель зробив Надії одразу дві пропозиції. Перша — позувати йому для портрета в образі Гретель, а друга — стати його дружиною. Надія тоді подумала, що коли портрет їй сподобається, вона вийде заміж за цю незвичайну людину. Так і сталося. Через чотири місяці справили весілля.

Невдовзі після вінчання відомий меценат Сава Мамонтов запросив Забілу-Врубель солісткою до своєї приватної опери. Подружжя переїжджає до Москви. Разом із дружиною в театрі працює і Врубель. Він створює декорації для постановок. Дружина надихає художника на створення численних портретів та образів: «Царівна-Лебідь», «Тамара», «Снігуронька», «Муза», «Дама в бузковому». Вистави за участі дружини Врубель ніколи не пропускав.

Надія Іванівна в самому розквіті творчих сил, сповнена бажанням творити, щаслива з ним у шлюбі. «У Михайлі Олександровичі я щодня віднаходжу нові чесноти. По-перше, він надзвичайно лагідний і добрий, просто зворушливий, окрім того, мені завжди з ним весело і напрочуд легко».

Почути дивовижний голос Забіли прагнула вся Москва. Після прем’єри «Царевої нареченої» критик І. Ліпаєв писав: «Пані Забіла виявилася прекрасною Марфою, сповненою лагідних рухів, голубиного смирення, а в її голосі, теплому, виразному, не затисненому висотою партії, усе принаджувало музикальністю та красою». Сучасники називали Забілу-Врубель співачкою жіночої душі, жіночої тихої мрії, любові та журби.

У грудні 1897 року Забіла знайомиться з Римським-Корсаковим. Вона мала брати участь у постановці його опери «Садко». «Можна собі уявити, як я хвилювалася, виступаючи при авторові в такій складній партії, — розповідала Забіла. — Проте побоювання виявилися перебільшеними. Після другої картини я познайомилася з Миколою Андрійовичем і отримала від нього повне схвалення». Відомий композитор і диригент був у захваті від голосу і виконання Забіли.

З цього часу почалася їхня багаторічна дружба. Декотрі свої романси та партії Римський-Корсаков писав із розрахунку на артистичні здібності Надії Забіли. Вона стала головною дійовою особою у постановці опер «Псковитянка», «Травнева ніч», «Снігуронька», «Моцарт і Сальєрі», «Царева наречена», «Віра Шелога», «Казка про царя Салтана», «Кощей Безсмертний».

Виступи за участі Забіли-Врубель нікого не лишали байдужим. Багатьом життя артистки видавалося казкою. Коханий чоловік супроводжував її на гастролях, влаштовував на її честь звані учти, безкінечно писав її портрети. Але і в життя Надії увірвалися важкі випробування. Їхній первісток Сава народився із заячою губою. Малюк був слабким і через два роки помер. Надія тяжко переживала цю втрату, але ще важче велося Врубелю. Втрата сина підірвала його душевне здоров’я. У нього знову, як колись у Києві, почалися напади божевілля.

У 1904 році приватний театр Мамонтова закрився. Забіла поступила солісткою в Маріїнську оперу. Але там сяяли свої прими, і Надія з’являлася на сцені вкрай рідко. У цей же час загострилася душевна хвороба Врубеля, і дружина майже не полишала чоловіка. Коли художника поклали до санаторної клініки Ф. А. Усольцева у Петрівському парку, Надія Іванівна оселилася поряд на дачі, щоб кожного дня його провідувати. Вона часто співала йому улюблену «Колискову Волхови» з опери «Садко». За три роки до смерті художник утратив зір, і її голос став для нього мало не єдиною радістю і зв’язком із навколишнім світом.

Михайло Врубель помер у 1910 році. Дружина пережила його на три роки. Останній раз Надія Забіла-Врубель вийшла на сцену 3 липня 1913 року, а 4 липня вона пішла з життя.

 

Історія Київського інституту шляхетних дівчат невіддільна від доль його випускниць. Багато хто з них нічим яскравим не уславився, все життя ніс свій тихий подвиг дружин та матерів. Хтось із колишніх інституток зумів піти далі шляхом науки, що півтора століття тому було зовсім непросто. Хтось віднайшов себе в служінні ближнім, присвятивши життя вихованню та освіті чужих дітей. Але в кожній долі, у кожній історії таємниче прихований Божий Промисел, адже в кожної жінки — чи вона уславлена артистка, чи скромна хранителька родинного вогнища — своє високе покликання.

Опублiковано: № 4 (76) Дата публiкацiї на сайтi: 29 September 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Інститутки

Інститутки

Олександра Гавриш
Журнал «Отрок.ua»
Ми звикли до того, що великі міста, а особливо наша столиця, пропонують молоді чималий вибір навчальних закладів. І дивно думати, що не так давно добра освіта — навіть середня — вважалася за розкіш та була долею обраних. Особливо це стосується освіти жіночої. Запрошуємо читача перенестися на півтора століття назад і ненадовго долучитися до історії найпрестижнішого київського жіночого освітнього закладу — Інституту шляхетних дівчат.
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: