Борис Лятошинський. Симфонія № 3

Виконавці: Національний симфонічний оркестр України, диригент Теодор Кучар

Уперше Симфонія № 3 сі мінор Лятошинського прозвучала в Києві на концерті пленуму Правління Спілки композиторів України. Сталося це 23 жовтня 1951 року. Як згадують сучасники, публіка аплодувала стоячи. Утім, невдовзі після прем’єри твір було визнано «антинародним» — із огляду на його антивоєнну спрямованість. Композитора звинуватили в «буржуазному пацифізмі».

Під тиском номенклатури Лятошинський змушений був переписати фінал симфонії: з похмурого і трагічного він перетворився на оптимістичний і переможний. Після виконання твору в Ленінграді у новій редакції ставлення до нього радянської критики змінилося на протилежне. Безперечно, свою роль відіграв і авторитет відомого диригента Є. Мравінського, який керував оркестром. Симфонію оголосили етапною для ­всієї української музики.

Треба сказати, що навіть «оптимістичність» нового фіналу не перекрила гострого драматизму, притаманного симфонії. Російський композитор Д. Кабалевський слушно зауважив, що радість, яка з’явилася у творі, була «радістю змученої людини».

Майже півстоліття симфонія звучала лише у схваленому номенклатурою варіанті. Одним із перших цю традицію поламав Національний симфонічний оркестр України під керуванням диригента Теодора Кучара, чий запис «Отрок» і рекомендує своїм читачам.

Генрік Гурецький. Симфонія № 3

Виконавці: Дон Апшоу (сопрано), камерний оркестр «London Sinfonietta», диригент Девід Зінман

Польський композитор Генрік Гурецький поряд із естонцем Арво Пяртом та англійцем Джоном Тавенером уважається одним зі стовпів напрямку «сакрального мінімалізму». Третя симфонія Гурецького, також відома як «Симфонія скорботних пісень», — найпопулярніше його творіння.

Вийшло так, що широкий загал дізнався про симфонію через цілих шістнадцять років після її написання — у 1992 році, після виходу диска фірми Elektra Nonesuch, у записі якого взяли участь маловідомий тоді диригент Девід Зінман та відома співачка-сопрано Дон Апшоу. Запис отримав просто шалену популярність, посівши перше місце в хіт-параді класичної музики журналу Gramophone й увійшовши до десятки симфонічних «бестселерів». Британська радіостанція Classic FM була змушена постійно крутити фрагменти симфонії: заявки надходили навіть від водіїв-дальнобійників.

Такий ажіотаж — доволі дивний, оскільки «Симфонія скорботних пісень» — назва невипадкова. Текстом її першої частини стала середньовічна Ламентація Діви Марії зі Свентокшиського монастиря, де Матір оплакує страждання і смерть Свого Сина. Біблійна трагедія перегукується із трагедією воєнною: у другій частині симфонії звучать слова 18-річної Хелени Ванди Блажусяк, видряпані на стіні гестапівської в’язниці: «Мамо, не плач, не треба. Непорочна Царице Небесна, підтримай мене».

…Голос поступово вплітається в гнітюче-монотонну музичну тканину. Пронизливо трагічні моменти змішуються із м’якими та світлими… Третя симфонія Гурецького — це музика, що говорить про Надію: Надію, яка живе попри все: біль, страждання і навіть смерть.

Альфред Шнітке. Хоровий концерт

Виконавці: Державний Камерний хор СРСР, диригент Валерій Полянський

«Зустріч геніїв», «Глибина в глибині» — до оповіді про Хоровий концерт Шнітке можна дібрати багато пафосних заголовків. Однак про все по черзі.

Ідею написати чисто хоровий твір композитору подав диригент Валерій Полянський. Утім, Шнітке «дозрів» не одразу. Поштовхом для створення концерту стали тексти середньовічного монаха Григора Нарекаці (951-1003), знайдені в 1984 році в книзі «Вірменська середньовічна лірика». Пізніше композитор говорив, що «написав ту музику, яку викликав цей текст, а не ту, яку хотів сам». Разом із тим, «фірмовий стиль» Шнітке сягає в Хоровому концерті своїх вершин: обіграючи (або, радше, проживаючи) вірші Нарекаці, Альфред Гаррійович доводить драму до щонайбільшого напруження, не скочуючись при цьому в дешевий пафос. Звучання концерту, за всієї його глибини й різноманітності, залишається аскетичним: хвала Богові не стає рожево-солодкавою, а покаянний плач не переходить у самобичування нарциса.

І насамкінець: відома музикознавиця Валентина Холопова звертає увагу на те, що Шнітке вдалося органічно «сплавити» різні країни та епохи: «вийшов овіяний архаїкою універсальний стиль духовної музики». Тож вірші, геніальний автор яких прагнув достукатись «до християн у всіх краях землі», закликаючи їх до погляду вглиб, отримали нове — універсальне втілення у витворі ще одного генія.

Георгій Свиридов. «Піснеспіви та молитви»

Виконавці: хор Державної Третьяковської галереї, диригент Олексій Пузаков; хор Московського Стрітенського монастиря, регент Никон Жила

Ті, хто народився в СРСР, чули музику Георгія Свиридова щовечора: потужний уривок із його сюїти «Время, вперёд!» відкривав програму новин на Центральному телебаченні. Зараз композитора здебільшого знають за вальсом «Метель» — тим самим, який ВКонтакті постійно розміщують під іменами то Вівальді, то Шопена, то ще когось із «викопних» класиків.

На жаль, значно меншої популярності набули хорові твори Свиридова — хоча вони становлять не лише найбільшу за обсягом, а й найхарактернішу частину творчої спадщини композитора. Особливе місце серед цих творів займає цикл «Піснеспіви та молитви».

Цікаво, що ці твори від початку не призначені для богослужбового використання. По-перше, автор досить вільно працює з канонічними текстами, вносячи в них зміни та скорочення; по-друге, емоційне навантаження «Піснеспівів та молитов» більше пасує до виконання зі сцени, ніж із кліроса. Попри це, Свиридов зберігає глибинний зв’язок із традиціями богослужбового співу — виражаючи таким чином своє прагнення до поєднання в мистецтві світського та церковного начал. Невід’ємним залишається і глибоко національний характер музики композитора.

«Отрок» пропонує читачам послухати «Піснеспіви та молитви» у виконанні хорів Державної Третьяковської галереї (диригент Олексій Пузаков) та Московського Стрітенського монастиря (регент Никон Жила).