Шукач і заступник

Максиміліан Кирієнко-Волошин — фігура легендарна, майже міфічна. Він викликав і викликає найсуперечливіші думки про себе. Веселий язичник, християнський філософ, навісний естет, тайновидець і провидець, позер і кривляка, миротворець і чудотворець, балагур і шарлатан, містик-езотерик, православний подвижник — важко повірити, але всі ці взаємовиключні визначення стосуються у різних публікаціях однієї людини, яка жила менше століття тому.

Хто ж він був, цей гостинний відлюдник, який перетворив свій коктебельський Будинок Поета на одну зі столиць російської і світової культури? Ми не будемо продовжувати низку описів його особистості своїми власними визначеннями — просто дамо слово людям, які знали Максиміліана Олександровича, які писали про нього. Тут є спогади друзів і недоброзичливців, думки сучасників Волошина і сучасників наших із вами. Можливо, ці рядки допоможуть читачам скласти або змінити свій власний погляд на творчість і особистість одного з найзагадковіших уродженців Києва — поета й художника Максиміліана Волошина.

Старець Арсеній (Стрєльцов)

1924 року в наш храм після закінчення Літургії зайшов чоловік із великою бородою, величезною шевелюрою, променистими добрими допитливими очима. Підійшовши, він сказав:

— Отець Арсеній! Я до вас на розмову. Де ми можемо спокійно поговорити?

— Пройдімо, — і я провів його до лави, що стояла біля однієї зі стін храму. Бачив, що він не знає, з чого почати розмову, і дещо розгублений. Вирішив допомогти йому і несподівано для себе сказав:

— Максиміліане Олександровичу! Я слухаю вас.

Він здригнувся і, дещо хвилюючись, запитав:

— Звідки вам відоме моє ім’я?

Я не знав, що відповісти, тому що ім’я виникло у моїй голові раптово, мабуть, за зволенням Господа. Побачивши моє мовчання, він почав свою розповідь:

— Я справді Максиміліан Олександрович, прізвище Волошин, вічний шукач істини, заступник у чужих справах, вигадник і людина з не дуже вдалим, сумбурним особистим життям; за своєю природою — поет, художник і мрійник, любитель краси, у тому числі й жіночої, і відчуваю свою гріховність перед Богом. Народився у Києві, живу в Криму, приїхав до Москви у справах і для того, щоб зайти у ваш храм і переговорити з вами. Я, отче Арсенію, увесь час шукаю Бога, відчуваю Його близькість і навіть невиправдану до мене Його милість і поблажливість, але я — великий грішник...

Говорив зовні спокійно, але я відчував його внутрішню напруженість. Ми пішли на мою квартиру. Проговорили майже до самої вечірні. Вислухавши сповідь, я запитав: «Максиміліане Олександровичу, ви сповідалися, тягар гріха знято, скажіть, будете намагатися не здійснювати знову тих помилок, в яких приносили покаяння?» І він чесно, якось зовсім по-дитячому (а йому ж було майже п’ятдесят років, а мені ледь тридцять!), відповів: «Отець Арсеній! Буду боротися. Але боюся, що десь спіткнуся, не впораюся із собою». Дивлячись на Максиміліана Олександровича, я зрозумів усю чистоту його душі й щирість відповіді, відпустив його гріхи і причастив запасними Дарами.

З 1924 р. до самого мого першого арешту в 1927 р. Максиміліан Волошин приходив до мене, коли приїжджав до Москви, і наші стосунки переросли у дружбу.

Еріх Голлербах

Мені б хотілося коли-небудь написати цілу книгу про Волошина, я назвав би її «Верховний жрець» — тому що основним в образі Волошина було щось жрецьке, щось античне. Волошина не раз порівнювали то із Зевсом-олімпійцем, то з російським кучером-лихачем, то з протоієреєм; порівнювали з Гераклом і з левом. Усе це правильно, але не точно. Цей Геракл не міг би розірвати пащу леву, тому що лев був у ньому самому. Цей кучер не сів би на передок трійки, бо пам’ятав тріумфальну велич античних колісниць. Здавалося б, із цієї фігури легко зробити гротеск — так багато в ній відступу від «норми». Але спокій, сановитість, якими дихала ця фігура, відбивали охоту до шаржу. Враження духовності волошинського «лику» не применшувалося повнотою обличчя, масивністю усієї голови, грубуватістю її моделювання. Зеленувате світло в очах випромінювало такий благородний спокій, лінія губ говорила про таку ніжність душі, що з першого погляду не залишалося жодних сумнівів у значущості цієї людини, у її духовному аристократизмі.

Загалом, при всій рихлості обличчя і м’якотілості фігури від Волошина віяло стриманою прихованою силою, швидше німецьким вольовим началом, самодисципліною, ніж російською «душею нарозхрист», з її добродушністю й амікошонством. Відчувалося, що ця людина духовно щедра, що вона може дуже багато дати, якщо захоче, але що знає вона набагато більше, ніж висловлює.

Спостерігаючи Волошина в Коктебелі, я переконався у його співприродному зв’язку, повному злитті з пейзажем Кіммерії, з її стилем. Якщо у міській обстановці він здавався якимось «винятком із правил», майже «монстром», то тут він здавався владикою Коктебелю. Не тільки господарем свого будинку, але державним володарем усієї цієї країни — і навіть більше, ніж володарем: її творцем, деміургом і верховним жерцем створеного ним храму.

У чисто житейському плані він був привабливим, як привітний, гостинний господар, з усіма однаково коректний, хоча й дуже вмів розрізняти людей за їхнім духовним достоїнством. При всій цінності його літературної спадщини, він був іще цікавішим і ціннішим як людина — Людина з великої літери. Його внутрішнє життя гідне найуважнішого й докладного вивчення: я не знаю більш спокусливої теми для «роману-біографії».

...Остання моя зустріч з Максиміліаном Олександровичем відбулася на вершині пустельної гори, де знаходиться його самотня могила. Від високої, самотньої могили кіммерійського відлюдника я ніс почуття примирення з життям, радість зустрічі, дивне відчуття цілком реального побачення.

Марина Цвєтаєва

Макс був одночасно тобою і твоїм противником і ще собою, і все це — пристрасно. Це була не двоєдушність, а вседушність, і не байдужість, а якесь рівнодення всього єства.

Людина та її ворог для Макса становили ціле: мій ворог для нього був частиною мене. Ворожнечу він відчував союзом. Ворожнеча, як і дружба, вимагає згоди (взаємності). Макс на ворожнечу своєї згоди не давав і цим людину роззброював. Думаю, що Макс просто не вірив у зло, не довіряв його нібито простоті й переконливості. Кожну занесену для удару руку він, подивом своїм, перетворював на опущену, а бувало, і на простягнуту. Він умів дружити з людиною і з її ворогом. Причому ніхто ніколи не відчув його зрадником, себе — зрадженим.

Макса Волошина у Революцію дам двома словами: він рятував червоного від білих і білого від червоних, тобто людину від зграї, одного від усіх, переможеного від переможців. Знаю ще, що його вірші «Матрос» ходили в урядових листівках на обох фронтах. З чого висновок, що матрос його був не червоний матрос і не білий матрос, а морський матрос, чорноморський матрос.

Макс належав до іншого закону, ніж людського. І ми, потрапляючи в його орбіту, незмінно потрапляли до його закону. Макс сам був планета. І ми, хто крутився навколо нього, у якомусь іншому, великому колі, крутилися разом із ним навколо світила, якого ми не знали.

Супутництво: цим тривалим, протяжним словом дано всього Макса з людьми — і всього без людей. Супутник кожного зустрічного — і супутник невідомого нам світила. Те щось, що вічно стояло між його найближчим другом і ним і відчувалося нами майже як фізична перешкода, було тільки простором між світилом і супутником, який то зменшувався, то збільшувався, але загалом залишався все тим же.

Макс був «знаючий». У нього була таємниця, якої він не говорив. Це знали всі, цієї таємниці не дізнався ніхто.

Вікентій Вересаєв

Волошин, людина надзвичайно оригінальна, щосили намагався оригінальничати. Чим яскравішою була безглуздість, тим більш посилено він її підтримував. Випливало це єдино з бажання приголомшити читача по голові хорошою дубиною. Він із найсерйознішим виглядом повторював вислів якогось французького дотепника, стверджуючи, ніби це сказав Мікеланджело:

— Для того, щоб надати статуї повної досконалості, потрібно після закінчення роботи скинути її з гори...

Коли йому говорили про красивих дівчат, зауважував:

— Жіноча краса є нашкірна хвороба...

Коли Радянська влада у 1919 році заволоділа Кримом, я завідував у феодосійській міській владі відділом літератури та мистецтва і запросив у театральну комісію Волошина. Він насамперед поставив таке принципове запитання:

— Відомо, — сказав він, — що глядач переживає у театрі певні емоції і саме тому перестає переживати їх у житті. Тому, наприклад, якщо ми хочемо вбити в людині прагнення до боротьби, ми повинні ставити п’єси, що закликають до боротьби; якщо бажаємо розвивати цнотливість, то треба ставити порнографічні п’єси...

При білих він у якійсь сімферопольській газеті чи то надрукував статтю, чи то дав розлоге інтерв’ю, де висловлювався, що єдиний порятунок для Росії, яка розпадається, — це об’єднатися під керівництвом патріарха Тихона...

Приїжджа журналістка разом із секретарем місцевої сільради прийшли до думки заснувати шефство приїжджих дачників, серед яких багато буває професорів, письменників, над селом Коктебель.

— Я взагалі ворог будь-якої громадської діяльності. Від неї ніколи нічого крім шкоди не буває. Навіщо ліквідація безграмотності? У вас тепер є радіо, його можуть слухати й безграмотні.

І пішов! Цитував Гіппократа, Галена, Авероеса, Авіценну, Агрипу Неттельсхеймського. Відвідувачі слухали витріщивши очі. Те, що вони вважали ознакою глибокої темряви й неуцтва, розсипала перед ними блискуча, мабуть, розумна й надзвичайно освічена людина. На прощання він запитав відвідувачку, чим вона займається.

— Я журналістка.

— Найшкідливіше заняття на землі!..

При цьому він усіляко клопотав перед червоними за арештованих білих, перед білими — за червоних. Одного разу при білих на одній із дач був підпільний з’їзд більшовиків. Біла контррозвідка накрила його, учасники з’їзду втекли в гори, а один прийшов до Волошина й попросив його сховати. Волошин сховав його на горищі, дуже мужньо й рішуче тримався з контррозвідкою, так що вони навіть не визнали за потрібне зробити у нього обшук. Коли згодом червоні дякували йому за це, сказав:

— Майте на увазі, що коли ви будете при владі, я так само буду чинити з вашими ворогами!

Так він і чинив. Влада про це знала. Але йому все прощалося.

Емілій Міндлін

У Максиміліані Волошині не було нічого недоладного, а то ж кажуть: «недоладний, як справжній поет». І це незважаючи на всю своєрідність його зовнішності, на зухвалу екстравагантність вбрання, на повсякчасну несподіваність його висловлювань і вчинків. Недоладність передбачає необдуманість, невідповідність. У Максиміліана Волошина було багато незвичайного, іноді приголомшливого, але все обдумано й от саме «доладно»!

«Доладною» була і його схильність епатувати — вражати, дивувати. Мандельштам запевняв, що і християнство Максиміліана Волошина нібито теж від його повсякчасної потреби епатувати. Мовляв, Волошину в собі самому подобається те, що він — християнин. Але захоплення християнською філософією у Волошина виникло задовго до того, як це захоплення могло б епатувати середовище, в якому Волошин обертався, — до революції. Просто воно залишилося й тоді, коли це стало епатажним і просто небезпечним.

Еріх Соловйов

Життєва позиція Максиміліана Волошина була проповіддю внутрішньої свободи особистості від суспільства. Не свавілля, не забуття бід ближнього, егоїзму — Волошин стверджував свободу не підкорятися соціальним вимогам. Від кого б ці вимоги не йшли: від партії, від народу, від батьківщини, від нації, від віросповідання, нарешті, від самої загальнолюдської історії. На ці соціальні вимоги не можна не зважати, вони гідні уваги. Але разом з тим, — нагадує нам Волошин, — жодна з них не варта святого служіння. Ніщо соціальне не варте релігійного вшанування, не може бути об’єктом внутрішньої віри людини.

Основне горіння усього життя Волошина — це вогонь антифанатизму. Найвиразніше він виражений у двох відомих поетико-політичних деклараціях. Перша міститься у «Доблесті поета»:

В дни революции быть Человеком, а не гражданином: Помнить, что знамёна, партии и программы ― То же, что скорбный лист для врача сумасшедшего дома...

Друга, хрестоматійно знайома, пред’явлена у вірші «Громадянська війна», що описує протиборство двох напівправд-напівнеправд, «червоної» і «білої»:

А я стою один меж них В ревущем пламени и дыме. И всеми силами своими Молюсь за тех и за других.

Волошин вірив у людину — вірив у стосунки між «мною» і «тобою». Але він відмовлявся вірити в усі види стосунків людини і суспільства — у стосунки між «мною» й «усіма ними», «тобою» й «усіма нами». Кожна особистість для нього дорівнювала всьому Всесвіту. А до решти, неособистісного — чи то камінь на березі моря, ліс, півострів, чи ж революція, історія, батьківщина — він ставився відчужено, по-ігровому. Ранній Волошин заснував свій світогляд на євангельському заклику «Будьте як діти» й подібно до ранніх романтиків був переконаний у тому, що грою світ буде врятовано.

Але це тільки початок біографії волошинської «людини, що грає». Якщо молодий Волошин звертався до світу із закликом «людина повинна грати», Волошин зрілий звертається з проповіддю: «людина не повинна заграватися». Цей хід думки був підказаний і заданий Волошину божевільним життям революційного й післяреволюційного часу, сліпою чварою ідеологій, захопленими іграшками яких зробилися люди.

Десь до 1924 року Волошин зживає ідею гри з усім і вся, яку сповідував раніше, звільняється від неї. Тепер він сповідує стоїчну версію християнської філософії «малих справ», відповідальності за все, що відбувається «тут і тепер». Він проповідує служіння добровільно обраній мирській локальності, яке здійснюється з усвідомленням вселенської гідності особистості. Маніфестом цього філософського світогляду, якого так бракує нинішній нашій культурі, є останні строфи вірша «Будинок поета»:

Пойми простой урок моей земли:
Как Греция и Генуя прошли,
Так минет всё — Европа и Россия.
Гражданских смут горючая стихия
Развеется... Расставит новый век
В житейских заводях иные мрежи...
Ветшают дни, проходит человек.
Но небо и земля — извечно те же.
Поэтому живи текущим днём.
Благослови свой синий окоём.
Будь прост, как ветр, неистощим, как море,
И памятью насыщен, как земля.
Люби далёкий парус корабля
И песню волн, шумящих на просторе.
Весь трепет жизни всех веков и рас
Живёт в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас.

Опублiковано: № 2 (21) Дата публiкацiї на сайтi: 13 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: