Історії паперового будиночка

«Отрок» уже рекомендував читачам книгу «Паперовий будиночок» французької письменниці Франсуази Малле-Жоріс. Це хроніка сім’ї, в якій росте четверо дітей — Даніель, Альберта, Поліна й Венсан, — і мамі щодня доводиться шукати відповіді на нестандартні запитання. Для святкового випуску ми зробили добірку потішних історій та бесід, що відбувалися в «паперовому будиночку» — читати їх можна всією сім’єю, разом із дітьми.

В Альберти був важкий період у житті. Вона, чого ніколи з нею не бувало, раптом стала впертою та лінивою й почала потайки витягувати невеликі суми грошей то з моєї кишені, то в Долорес і, нарешті, з сумки тимчасової прислуги. А потім справа набула жахливих розмірів: зникли купюри в тисячу франків і одна в п’ять тисяч. Одночасно ми дізналися, що вона регулярно спізнюється до школи й з’являється туди в супроводі поліцейських (!): переконавши їх, що заблукала, вона приводить їх із собою для підтвердження свого алібі. (В Парижі вона знає кожен закуток і ніколи не заблукає.)

Тривога наша росте. Я намагаюсь напоумити винуватицю:

— Послухай мене, спробуй зрозуміти: Крістіна, прибираючи нашу квартиру, заробляє п’ятсот франків на годину. Ти вкрала в неї тисячу франків, тобто дві години її роботи, ти розумієш? А дві години роботи це дуже довго!

— Так, але ж ти все їй повернула, — впирається вона.

— Я повернула їй із тих грошей, які отримала за свою роботу. Це замкнене коло.

— Так… Але так усе ж справедливіше…

— Що справедливіше?

— Що ти віддала мені свою роботу…

— Так, якби я віддала її тобі сама, але ж ти її вкрала.

— А хіба гроші — це завжди робота? Є ж люди, в яких повно грошей, а вони нічого не роблять.

— Це означає, що в них є так званий капітал, коли гроші у щось вкладені й вони самі працюють за людей. Але це дуже довго пояснювати.

— О! Я все прекрасно розумію! — каже Альберта, на обличчі в неї з’являється хитра посмішка. — Ось саме у цих людей і треба красти, так?

Я збентежена. Прищеплювати дитині повагу до капіталу — така задача мене не надихає, але, з іншого боку, не можна ж, щоб моя дочка перетворилась на Мандрена* у спідниці… Я вже подумую, чи не звернутися мені бува до психолога чи навіть психоаналітика, як раптом докори сумління роблять свою справу (цікаво, яким таємничим чином?), і одного ранку, після п’ятитижневої безсоромності, Альберта виявляє бурхливе каяття:

* Луї Мандрен — французький розбійник, що жив у ХІХ столітті, персонаж французького фольклору.

— Я не буду більше красти. Ніколи! — І викладає мені на коліна всю свою здобич — дрібні монетки, що лишилися, безліч напівпорожніх кульочків із цукерками, обгризене печиво і шоколад, пластмасового метелика, кліпси, теж пластмасові, механічну мавпочку, яка б’є в барабан, коробку акварельних фарб, шкільну папку під крокодилову шкіру й тому подібне. Мені лишається тільки втішити її, поздоровити й виголосити невеличку моралізаторську промову про совість (Каїн!), при цьому я трохи червонію, але Альберта висловлює схвалення зі щонайсерйознішим виглядом:

— Так-так, ти цілковито права…

— Але як ти це зрозуміла, дівчинко моя?

— Учора ввечері, у ліжку, коли я їла шоколад — я завжди їм його в темряві, а то Поліна відразу донесе, — і от тоді, в темряві, я раптом сказала собі: а тепер я в пеклі.

Пекло! Але хто ж розповідав їй про пекло? Я сама ніколи не малювала їй страшних картин загробного життя, більше того, я прекрасно пам’ятаю, що не раз говорила дітям: я впевнена, рано чи пізно будь-яка душа, очистившись, потрапляє до «Обителі світла та спокою».

— Знаєш, я не впевнена, що пекло існує в тому вигляді, в якому його зазвичай уявляють. Ти згадай, у Новому Завіті Христос рідко говорить про пекло. Я не впевнена, що в пеклі є хоч одна душа. В будь-якому разі, дітей там немає точно…

Альберта все ще сумнівається. Це така потайна і палка натура, що, можливо, їй просто самій хочеться, щоб пекло існувало.

— Було темно, розумієш, Поліні я нічого сказати не могла, і я боялася, що знайдуть мавпочку, папку й усе інше, що я сховала за холодильником…

Звісно, через самотність і постійні думки про гріх у чутливої дитини може виникнути інтуїтивне передчуття зла і навіть пекла. Альберта, звісно, єдина з моїх дітей, здатна на це.

Тривожитись мені через це? Чи радіти? Мені настільки огидне таке розуміння «гріховності», коли зло мислиться невід’ємною властивістю світобудови, а не продуктом людської волі, що я, можливо, впадаю в надмірний оптимізм?

Але живий розум Альберти, здається, уже сам відкинув цю похмуру перспективу.

— Але ти все повернула Крістіні й Долорес, так?

— Так.

— Отже, якщо я віддала тобі все, що купила за їхні гроші, а ти їм ці гроші повернула, виходить так, ніби все, що я тобі віддала, ти купила за свої власні гроші? І значить, я ніби й не крала?

Ці роздуми здаються мені сумнівними. Але вона так мучилася через докори сумління й тепер така щаслива від них звільнитися, що в мене не стає духу стояти на своєму:

— У певному розумінні… Але я хочу тобі зауважити, що не маю звички витрачати гроші на механічних мавпочок і пластмасових метеликів.

— Вони тобі не подобаються?

— Річ не в тому.

— Якщо вони тобі не потрібні, ти можеш сховати їх до Різдва. А на Різдво подарувати їх мені, і вони справді стануть моїми.

За хвилину:

— І ти навіть зекономиш.

Ще через якийсь час:

— Знаєш, я справді більше красти не буду, — каже вона, дивлячись на мене своїми блакитними, такими чесними очима. І її рухливе личко знов перемінюється, світлішає. — А все-таки, якби ти лише знала, як це дивовижно: іти з самого ранку незнайомими вулицями й купувати собі все, що заманеться!

До пекла тепер далеко.

 

— Долорес же в душі добра, так, мамо?

— Звісно.

— Вона кричить і лається, але в душі вона добра.

— Так.

— Тоді чому мені не можна лаятись?

— Можна бути доброю і при цьому не лаятися, це необов’язково.

— Але ж це дрібниця?

— Це дрібниця в очах Бога. Але для людей…

— А що люди? Головне ж усе-таки Бог, — підсумовує Альберта.

 

— Бог усе прощає, так, мамо? — каже Поліна з дуже схвильованим виглядом.

— Він прощає все з любові, якщо людина жалкує про зроблене зло. Але якраз тому, що Він — утілення Любові, не треба його засмучувати.

Поліна зненацька починає несамовито ридати.

— Мамо, я зробила великий гріх!

— Що ти зробила, дівчинко моя?

— Я взяла сьогодні вранці двісті франків у тебе з кишені!

— А може, ти повернеш їх?

— Я на всі гроші накупила льодяників.

— Що ж, це дуже негарно, дорогенька, ти не повинна була так чинити. Бачиш, тебе мучать докори сумління, і ти сама прекрасно розумієш, що вчинила погано.

— О, так, — зітхає Поліна, її довгі вії ще мокрі від сліз, ну геть тобі розкаяна грішниця, — я цілий день це відчувала. — І чесно додає: — Як тільки з’їла льодяники.

 

— Деякі дівчатка з нашої школи розбалувані ще більше, ніж ми, — розказує Поліна. — Щороку їм купують новий портфель, навіть якщо старий іще зовсім хороший.

— А тобі не здається, що це просто по-дурному?

— Звісно, здається. А їм ні.

— А от ви берете уроки музики, танців, ходите в басейн…

— Звісно, — підтверджує Поліна. — Але ж я нічого й не вимагаю. Просто те, що є в нас, не впадає в очі.

 

— А ще в деяких дівчаток є лижі, і вони на зимові канікули їдуть кататися в гори. Ми теж їздимо в гори в табір, але це зовсім інша річ, і лиж у нас немає, — каже Альберта.

— Та ми, чого доброго, прогоримо, якщо доведеться вам усім купувати лижі. І взагалі, є діти, які на канікули нікуди не їздять.

— Негри, — каже Поліна.

— Ні, не тільки. Діти з дуже бідних сімей.

— Ну, а що їм заважає поїхати в табір? — дивується Альберта. — Просто вони якісь невмілі.

— Ти не зовсім права. Коли люди дуже бідні, їм і дітей у табір немає за що відправити. І врешті, те, що вони невмілі, часто пов’язане з тим, що вони дуже бідні.

Альберта думає. Лунають голосні ридання Поліни.

— Немає за що поїхати в табір! — засмучено повторює вона. — Їм треба надіслати гроші! Я особисто згодна лишитися вдома й поступитися своїм місцем.

— Ти можеш поступитися тільки одним-єдиним місцем, а послати гроші всім бідним дітям неможливо, — зауважує Венсан. — Згадай про малорозвинені країни.

— Але ж хоч трохи ми надішлемо? — благає Поліна.

— Замість того щоб посилати бідним людям гроші, давайте краще навчимо їх самих виходити зі скрути, — каже Альберта. — Адже це допоможе їм на довгі роки, та й узагалі так буде цікавіше. Тільки й нам самим доведеться підтягнутися, а то ось ти, мамо, ні в одному страховому полісі розібратись не можеш.

Зрештою, все ж приймається найпростіше рішення. Ми надішлемо трохи грошей. Але я думаю про слова Поліни: «Я особисто згодна лишитися вдома й поступитися своїм місцем». Яка сім’я погодиться на цей наївний план? Дітям потрібне «свіже повітря», зима була такою важкою, наші діти стали такими блідими за цю третю чи четверту чверть, незважаючи на вітаміни й апельсиновий сік, і ми не підтримуємо їх порив, відносимо цю дитячу співчутливість до забаганок і губимо її в ім’я того, щоб у дитини були круглі рожеві щічки, а заодно й звичка свої потреби ставити завжди на перший план… Це називається «виявляти розсудливість». Навіть у найзвичайнісінькому повсякденному житті ми постійно порушуємо християнські заповіді, підвалини християнської моралі, і це називається «адаптуватися до суспільства». Яка мати з власної волі погодиться, щоб її дочка віддала своїй маленькій подрузі найгарнішу ляльку? Вона підкаже: «Дай краще іншу, минулорічну». Вона вб’є прекрасний порив, заплямує дворушництвом таку просту радість — давати й уважатиме себе «розсудливою». Як же ми псуємо їх, наших дітей, нам довірених.

 

— Кого я не розумію, так це Симеона Стовпника, — проголошує Венсан, який читає «Отців-пустельників». — Як же, напевно, було нудно там, на стовпі. І до чого все це?

— Я думаю, він хотів показати, що, коли з тобою Бог, більше тобі нічого не треба.

— Шкода, що він не прихопив із собою телевізора, — засмучується Поліна. — Він би зумів піймати навіть другу програму, стовп — прекрасна антена.

— Думаю, він хотів показати, що може обійтися навіть без телевізора, тобто в його час — без книг — одним словом, без усього.

— Хижка і серце, — говорить Альберта з притаманною їй ласкавою іронією.

Краще не скажеш. Чомусь вважається цілком природним, що можна піти на будь-які жертви заради земної любові, і в той же час багато хто вважатиме чистим божевіллям або принаймні чимось дуже ексцентричним відмовити собі в будь-якій дрібниці заради любові до Бога. Якщо, звісно, ви не «ангажовані»: монах чи хтось іще, хто носить «уніформу», але хіба є уніформа для християнського життя? А якщо і є, то, по-моєму, на нашій бракує декількох ґудзиків.

Опублiковано: № 1 (67) Дата публiкацiї на сайтi: 10 February 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
19:37 12.02.2014 | Ирина
Здорово! Наверное, действительно интересная книга.. Нужно будет поискать..
Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: