Я ніколи не був один…

У кожній музиці — Бах.
У кожному з нас — Бог.
Й. Бродський

Я народився в інтелігентній радянській родині: мама — філолог, тато — науковий співробітник. Звичайна родина, у якій про Бога не говорили й не думали просто тому, що так історично склалося.

Моє дошкільне дитинство було безтурботним та добрим. Загалом, особливих потрясінь я не відчував, проте одна із дитячих згадок, яка живе в моїй голові — це думка про смерть. Одного разу, коли мені було років п’ять, я лежав у ліжку і засинав, і чомусь раптом відчув, що моє життя може закінчитись. Пояснити цього я, звісно, не міг, але якось відчував, що це дуже важливо. Пізніше, років у сім-вісім, мене цікавило питання про життя котів і собак. Ось телевізор, наприклад, працює від розетки, і у нього є дріт, а у котів і собак дроту немає, як же вони живуть і діють? Уявлялося мені, що має бути якась енергія чи сила в них, щоб вони працювали. Та відповіді я не знав…

У тринадцять років почався пошук «сенсу життя». Та лише через кілька років, уже ставши церковною людиною, я зрозумів, що це було початком пошуку, пошуку Того, Кого ніхто і ніщо не може замінити.

У мене до того часу з’явився друг, який порівняно з іншими товаришами займав особливе місце у моєму житті. Він був старшим за мене, але нам було дуже весело разом. Ми були просто «нерозлийвода». Ішов час, і одного разу (як це буває, коли дружба дуже дорога) ми посварилися. Тоді я вперше відчув себе самотнім і непотрібним.

Завдяки приятелеві я потрапив у компанію, де одні просто тусувались, пили і курили, інші — іноді били морди та відбирали гроші. Поступово я почав уходити до життя цієї компанії, став випивати й покурювати. Бандитизмом я не займався і особливо цьому не співчував. Я просто співав пісні, завжди ходив по району з гітарою. Взимку ми збиралися у підвалах і на горищах, а потім просто на вулиці.

Скоро подібне проведення часу перестало мене влаштовувати. Я почав робити акцент на музиці. З’явилися нові друзі та нові інтереси. У 10-му класі до страшно улюбленої групи «Кіно» додалися «The Beatles», «The Doors», «Led Zeppelin». І звичайно, мене як гітариста цікавив Jimmy Hendrix. Це стало не просто слуханням музики, а проникненням у ті ідеї, які ніс у собі рок 60-х і 70-х. На ґрунті захоплення творчістю, зокрема, «The Doors» ми почали пробувати таблетки і марихуану, а також, на жаль, робити багато вчинків, які набагато пізніше я усвідомив як зло. Але, роблячи усі ті дурниці, я періодично помічав, що мене «щось» охороняє, не дає скривдити, не дає впасти. Частково грало роль моє виховання — я відчував, де потрібно зупинитися; але були й ситуації, коли я намагався здійснити безумство, а воно «не виходило», і я відчував деякий захист і усвідомлював це.

Це був період юнацького бунту, який є в житті будь-якого підлітка — у кожного по своєму. В тому колі, де я крутився, і в моєму житті цей перелом був густо зафарбований «фатальними» фарбами. Світ перевернувся, ми намагалися наслідувати хіпівські ідеї і якось радіти, але оскільки це був обман, то виходило це через силу. Часто бували депресії, ускладнилися стосунки з близькими. У якийсь момент для мене стали грати важливу роль захоплення «потойбічним» і мої з цього приводу переживання.

Хоча мама хотіла, щоб я був лінгвістом, я вступив до музичного вузу: мене неможливо було переконати. Слід зазначити, що під час захоплення роком я завжди слухав класику, і це відіграло свою роль. Річ у тім, що музика — це дуже незвичайне явище. Вона здатна справляти на душу людську величезний вплив (думаю, навіть більший, ніж решта видів мистецтва); здатна налаштовувати на той чи інший лад; здатна створювати і руйнувати у людині людину. Музика може закладати певні моральні основи — але, звичайно, кожен обирає те, що співзвучно йому. У мені був бунт, і я слухав те, що живило бунт, але в той же час слухав і Баха, дивовижного Баха, найкращого з композиторів. У його музиці простір ідей і часом сувора математичність, поліфонічність і краса мелодійного матеріалу співіснують так гармонійно, що не втрачають, а доповнюють одне одного, створюючи дивовижну музику, яку писав та мислив (як показує досвід) лише Бах. Ось така любов до організуючої музики Баха і до тієї, яка живила мій бунт, жила у мені. Пізніше було захопленням і Бетховеном, і Вагнером, і іншими, і до сьогодні день я слухаю різноманітну музику, але Бах для мене залишився Бахом. Зараз я розумію, що в момент мого захоплення тією руйнівною культурою Бах був для мене певним організуючим началом, противагою.

Підхожу до найскладнішого періоду мого життя.

Я згадував про мій потяг до потойбічного. Я грішив, але внутрішньо шукав Бога. Почав грати у рок-групі і жив у моральному бруді, але шукав піднесеного — якось у мені це поєднувалось. «Піднесене» я знайшов у окультизмі. Я не закопувався в це глибоко, але співчував і цікавився, а також почав сприймати та всотувати деякі ідеї. Я (це, мабуть, буде важко зрозуміти) не так вчитувався в них, як «відчував». Та, хоча серед моїх знайомих було декілька людей, які практикували агні-йогу, я був усе-таки сам по собі.

Я почав експериментувати зі своїм внутрішнім світом. Двічі на рік я голодував протягом тижня, спостерігаючи при цьому за своїми відчуттями. Переживання були дивовижними: на третій день голодування я втрачав відчуття голоду, гніву, відчував свободу від їжі і отримував масу часу.

Господь улаштував так, що скоро я відмовився від гри у групі. Хлопці на репетиції часто курили траву. Я відчував, що музика, яку ми граємо, зсередини руйнує мене. Я приходив додому і не міг заспокоїтися — всередині мене ніби щось шуміло. Паралельно з усім цим ми з мамою чомусь почали дотримуватися православних постів. На жаль, єдності в родині у нас не було. Я став гордим і батьків своїх цурався.

І в цей час, у день мого 19-ліття (якраз у Страсну п’ятницю) мені вночі наснився моторошний сон. Мені наснилися усі члени нашої групи і ще один персонаж — чоловік у всьому чорному, з пекучими чорними очима. Посміхаючись, він звернувся до мене, і, відповідаючи на його питання, я почав відчувати, що прокидаюся, але прокидаюся незвичайно. Я був у кімнаті, де я заснув, але моє тіло мене не слухалось, і я відчував себе ніби наполовину в тілі, зазнаючи при цьому відчуття моторошного, крижаного жаху від присутності якогось зла поруч. Хотілося кричати, але тіло лежало, мов холодна кам’яна плита, і я не міг видати ні звуку. Пізніше я не раз аналізував те, що сталося, і можу констатувати наступне: я цілком усвідомлював себе, бачив, що відбувається навколо, чув, як зазвичай чую, відчуваючи при цьому крижаний страх — і все це за повної безконтрольності тіла. Я сприймав усе не органами чуттів, а інакше. Такого страху, як тоді, я більше не відчував жодного разу в житті. Та Господь мене помилував, і я, очевидно, почав видавати якісь нестерпні звуки. Мене розтормошила мама, я отямився, але страх залишився. Мені було моторошно настільки, що я не міг спати і не міг отямитися. Я схопив Новий Завіт (тоді сектанти розносили його вдосталь) і почав залпом читати. Читав я до ранку послання апостола Іуди, важко розуміючи зміст…

З цього дня страх став моїм постійним супутником. Напади (як я зрозумів пізніше, це були бісівські напади), меншою мірою, продовжувались. Я підчитував окультні книжки з метою знайти полегшення, і на короткий час це ілюзорне полегшення приходило, але скоро страх і відчуття чогось злого поруч поверталися. Періодично сни знову зіштовхували мене з бісівською силою (тоді я цього не усвідомлював ясно), і я весь час був у напрузі. Доходило до того, що на ніч я йшов у гості до одного свого товариша, і до ранку ми спілкувалися й пили чай, тому що вночі я боявся спати.

Про Православ’я я і не думав. Я знав про буддизм, кришнаїзм, яким дещо симпатизував, а також про іслам і, мабуть, іудаїзм. Біблію я розумів як певну Книгу, в якій зашифровано таємне знання, і з метою розшифрування сподівався її прочитати. Страх був, але я навчився контролювати себе уві сні. Правда, дивно?

У процесі філософських пошуків (підчитуючи Ніцше та Шопенгауера) я дав собі слово, що не накладу на себе руки, що б не трапилося — буду жити. І ось, відчуваючи безкінечний страх, знаходячись у становищі, з якого я не бачив виходу, я почав думати так: усі вчення, з якими я стикався, мене не втішають, легше мені не стало… мабуть, треба хреститися — і, якщо не допоможе, жити неможливо, немає сенсу.

Про Бога я думав, але розумів Його своєрідно, виходячи зі своїх окультних захоплень. У одного зі своїх знайомих я випадково знайшов молитву «Отче наш», яку переписав і вивчив напам’ять: допоможе чи ні? Коли в черговий раз вночі я відчув уже знайоме до того часу почуття страху, я промовив: «У ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», — і почав читати єдину молитву, яку знав. Яким же було моє здивування, коли зло, яке нападало на мене, відступило! Я знайшов Силу, яка перевершувала те зло, яке мучило мене, і подумав: «Треба охреститися».

В той час і в мого батька, і у мами був складний період життя. Тому охреститися ми вирішили разом. День був визначений — то була Преблагословенна Субота. Ми встали раніше, мама мене підстригла (я не стригся чотири роки), я вдягнув «цивільний» одяг. І тут у голові прозвучала думка: «Подумай, а навіщо тобі це потрібно? Будеш і далі жити вільно, робити, що захочеш, а так ти будеш носити на шиї хрест, і будеш зв’язаний у своїй волі». Та моє рішення було твердим, та й я, вочевидь, відчував, що думка ця — від лукавого.

І ось над нами трьома здійснено Таїнство хрещення. На виході з храму якась бабуся-черниця (а ми хрестилися в монастирі) привітала нас із духовним народженням, і я у гордості своїй подумав: «Що може вона знати про духовне життя?». Я абсолютно явним чином відчув те, чого не відчував до тих пір ніколи — якусь легкість, якийсь вогник всередині себе… Увесь світ був залитий світлом!

Наступного дня був Великдень. До храму ми не ходили — не знали, що треба, але в моєму сприйнятті світу було щось нове, я це відчував, відчував явно. Був улюблений квітень, усе розквітло і сяяло — саме так я усе й сприймав. Через тиждень, у неділю Фоми, я все-таки потрапив до Лаври і, почувши проповідь священика, дуже надихнувся. Та відвідувати богослужіння тоді так і не почав.

Господь же почав явно змінювати моє життя. Ми з батьками почали жити в різних квартирах — це було дуже важливо. У мене з’явилась можливість звертати увагу на свій духовний світ, проявляти більше самостійності. Деякий час потому я відчув деяку спрагу, яку не міг задовольнити нічим. Музика не допомагала, любов до природи — також. Я ніби відчував голод, і нічим було його втамувати.

Я робив спроби ходити на службу і почав молитися вдома, але це було непросто — мене бентежила маса моторошних думок. Приходячи до храму, я не міг знайти собі місця: ось я у храмі Бога Всевишнього, а у мене в голові кипить вариво з ненормативної лексики. Мені було дуже соромно, але впоратися з цим я не міг до певного часу. Пам’ятаю, на одному з перших богослужінь я підійшов на помазання єлеєм, і після помазання буря моторошних думок і переживань, які бентежили мене, стихла. Усередині запанував мир, якого я не відчував ніколи. Жодна з найкращих утіх і переживань мого доцерковного життя не могли зрівнятися з тим, що я відчував. Це були просто чистота та спокій, яких я так довго чекав.

Кожен похід до храму був війною, кожне молитовне правило — артобстрілом. По дорозі на службу щось спонукало мене вийти з транспорту, піти в гості чи повернутися додому. Залишившись одного разу таким чином удома, я почувався дуже погано, після чого вирішив ніколи так більше не робити. Мені було важко молитися, я не розумів слів, які читав, хоча проблем із читанням не було. Я був людиною з понівеченим розумом і поламаними почуттями, і у 20 років мені належало змінити свій спосіб мислення і світосприйняття.

Мені було дуже важко, та я не був один. Господь вилучив мене із минулого життя, і мої гріхи, які були як багряне, мов сніг вибілив, і замість праведного суду явив на мені своє невимовне милосердя. Я почав причащатися, і після одного з перших разів, коли я брав участь у Євхаристії, я відчув у собі Христа явно, у всіх своїх думках і рухах душі. Це не передати ні словами, ні на папері, це моє особисте духовне переживання. Я думаю, багато хто з православних християн тим чи іншим чином відчували Господа і зрозуміють, про що я пишу.

Я почав розуміти все інакше й усвідомив, що Бог піклувався про мене все моє життя — і тоді, коли я був противником Йому, і зараз, коли увійшов до Церкви; я знаходив тому безліч свідчень у моєму житті. У Церкві я відчув себе прибульцем з іншої планети, і потребував друзів і, попросивши у Господа, я їх зустрів. Мені хотілося якось служити Богу, реалізувати себе як музиканта — і я потрапив на клірос. Багато допомагав і допомагає мені Господь, багато напоумляв і викривав, але завжди творив блага, часто таким чином, що це перевершувало усі мої очікування і розрахунки. «Чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?» Намагаюся бути чесним і дякувати Богові за все, що усвідомлюю і чого не знаю.

Воцерковившись, я усвідомив необхідність у батьках і близьких, у молитві за них. Коли я не молюся за ближніх, немає повноти відчуття себе віруючим, немає спокою. Адже Царство Боже — це коли ми разом.

Я не можу сказати, що християнином бути просто. Та бути християнином світло та радісно, тому що я не один — зі мною Господь.

Опублiковано: № 4 (23) Дата публiкацiї на сайтi: 20 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 4 з 4
19:38 15.01.2011 | Ирк
Дух дышет, где хочет...
замечательная статья об обретении человеком Бога, что особенно радует - молодым
23:45 24.12.2009 | Наталия
Как-будто про меня написано. Но я еще только по дороге к Храму. Спасибо! Храни Вас Господь!
22:53 12.12.2008 | vira
У каждого из нас свой путь к Богу, но у всех нас, ранее не верующих, есть похожие истории, с каждым случилось настоящее чудо...но о том плохом, что было с нами, не надо слишком сожалеть, оно помагает нам понимать других людей, которые еще не в этом царстве...
22:57 12.03.2008 | Тарас
Что-то подобное происходило и со мной. Очень интересно чем это все закончилось, вернее продолжается. Михаил у вас есть e-mail?

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: