Я повернувся іншим

Сьогодні навряд чи знайдеться людина, яка жодного разу не чула про Святу Гору Афон. Навіть далекі від православ’я люди знають, що десь там, у Греції, існує півострів, заселений ченцями. Край монастирів, куди вхід жінкам заборонений. Але численні книги, фільми та фотографії доступні для всіх. Тому я не буду описувати своє відвідування афонських монастирів докладно — це не раз і не два робили й до мене. Про величні храми, старовинні святині, чудотворні ікони та історичні факти можна прочитати в книгах. Оскільки «кожний художник бачить світ по-своєму», я краще розповім про ті дрібниці, котрі, окрім усього величного, зачепили моє серце.

«Свій» Афон

У той час коли багато хто з православних людей мріє побувати на Афоні, я туди їхати не хотів! Навіщо? Мені й у Києві добре! Доторкнутися до благодаті? Благодать Божу можна зустріти повсюди — Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш... (Ін. 3, 8). Зовсім не обов’язково вирушати за тридев’ять земель, аби відчути присутність Творця. Уклонитися святиням, чудотворним іконам і мощам угодників Божих? Рідний Київ також багатий на святині. А діє через них один і той самий Дух Святий.

Слід визнати, що на початку осені 2015 року я перебував не в кращому настрої. Події, що відбуваються у світі, країні та суспільстві, не сприяли умиротворенню. А деякі «новини церковного життя» сповнювали серце скорботою. Так, у збентеженні й ваганнях я «йшов, йшов і чогось засумував». Мої побратими й служителі по молодіжному відділу почали навперейми торочити про необхідність відвідати Афон. Мовляв, саме там ти здолаєш смуток, відбудеться духовне «перезавантаження». Я відмовлявся, не розуміючи, що ж такого дивовижного може статися. Хтось казав, що якийсь старець укаже мені, як жити і як рятуватися. З приводу цього мене долали вельми серйозні сумніви. Зрештою, у мене є духівник. Хтось більш делікатно радив мені просто з’їздити й не замислюватися над тим, що я там зустріну, — нехай буде, як буде. Щодо цього мене долав острах. Я не боявся якихось «радикальних» благословень. Я боявся повернутися звідти таким самим, як був. Або навіть гіршим. Можливо, — ще більшим скептиком та маловіром. Вирішальним стало благословення духівника. Він сказав «їдь» — отже, треба їхати. А там, справді, — нехай буде, як буде.

Дорога

Летіти з Борисполя до Фессалонік трохи менше двох годин. Ось наш літак ліг на крило, заходячи на глісаду аеропорту. Унизу — чарівна панорама великого міста. Цілі райони червоних череп’яних дахів та світлі кубики сучасних будівель. Фессалоніки — одна з новозавітних колисок християнства.

Поки зарулювали на стоянку, я, як завзятий технократ і моделіст, встиг сфотографувати кілька окремо розміщених жовто-червоних літаків. Це — пожежники. Саме вони гасять лісові пожежі, подібні до тих, що кілька років тому були на Афоні.

В аеропорту нас зустрів молодий чоловік на ім’я Георгій. Він відвезе нас до Уранополіса. Розговорилися. Школу він закінчував у СНГ, а в армії служив уже в Греції. Одружений, має діточок. Дуже щиро віруючий та розважливий православний мирянин. Побільше б таких.

Дорогою з Фессалонік до Уранополіса ми заїхали в жіночий монастир, де знаходиться могила одного з найбільш шанованих святих сучасності — старця Паїсія Святогорця. Недільного вечора до могили подвижника був нескінченний людський потік. До монастиря під’їжджали та від’їжджали машини та автобуси з прочанами. Водночас не було ніякої метушні або штовханини. Кожний міг вклонитися могилці й помолитися святому стільки часу, скільки душа забажає. Ми також приклалися і помолилися. Уже сідаючи на переднє сидіння в автомобіль Георгія, я якось невправно потяг на себе дверцята. І доволі сильно приклався до них бровою. От тобі й маєш! Не подаючи вигляду, сів у машину й помацав — розсічення наче немає, проте болить. Ще не вистачало, щоб розпухла брова, і я цим синцем по монастирях світив. Як же це я так незграбно? І раптом у голову чітко прийшла думка: «Це тобі „привіт“ і напучення від Паїсія! Скажи спасибі, що око на місці». Не буду вдаватися в подробиці свого нечестя, але це була невелика єпитимія від преподобного за гріх «незбереження очей». Ще до Афону не добрався, а чудеса вже почалися!

... Від нашого готелю в Уранополісі, який справедливо вважають «ворітьми Афону», до контори, де видається «діамонітиріон» (афонська «перепустка») — два кроки пішки. Прийшли ще до відкриття, а вже побачили чергу. Отакої! Проте черга рухалася швидко, а чотири клерки миттєво приймали й передивлялися документи, звіряли щось на комп’ютері, приймали внески й видавали заповітні аркуші, які засвідчували твоє право на в’їзд і перебування на Афоні. Де б нам таких чиновників узяти?

Ледь від’їхавши від адміністративного кордону, я зрозумів, чому всілякі «небажані особи» не палають бажанням окупувати ці мальовничі місця. Уся територія Афону є приватною власністю. Більше тисячі років тому цей півострів був подарований двадцятьом афонським монастирям. Усі поселення та будівлі (скити, каливи, келії) є власністю і «філіями» цих монастирів, і проживати там можливо лише з їхнього дозволу. Проживати — це добувати собі воду та їжу. І отримувати підтримку при вбогості й нестатках. Нероб, ледачих у молитві та праці там ніхто шанувати й підтримувати не буде. Тож якийсь приблуда-нелегал дуже швидко заволає «матінко, забери мене звідси!» — і побіжить «на вихід».

Чи є там подвижники-нелегали? Є. Хоча правильніше сказати «напівлегали». Ідуть у відлюдництво та невідомість заради особливого подвигу ті, хто не один десяток років прожив у спільножительному монастирі. Хто здатний самостійно, без сторонньої допомоги й спонуки, проводити всі свої дні та ночі в праці й молитві. Та й то, за словами одного з афонських ченців, бути нікому не відомим на Афоні можливо лише три, максимум — чотири роки. Рано чи пізно довідаються, хто ти — подвижник або «дачник». Подвижника всюди приймуть, як брата. «Дачнику» (тобто лінивому та далекому від подвижницького життя) — вкажуть «на вихід».

Забігаючи наперед, скажу, що після повернення мене все ж не раз і не два питали «чому жінок не пускають на Афон?» і «коли їх почнуть туди пускати?». Відповім усім — ніколи. По-перше, їм там немає чого робити, а спокус і клопоту менше. По-друге, на підставі всіх історичних та сучасних законодавчих актів Афонський півострів — це приватна територія монастирів. Це їхня оселя, і кого туди пускати — вирішувати тільки їм. Лише одна Пресвята Богородиця і Приснодіва Марія має право ступати на афонську землю — це Її земний наділ.

Поки ми їхали по гірському серпантину в Дохіар, я розумів, що, незважаючи на буцімто сприятливий середземноморський клімат, прожити тут дуже не просто. Влітку тут буває дуже спекотно. А вночі у горах, особливо взимку, — дуже холодно. Де добувати воду і чим прогодувати себе взимку — питання дуже не прості. Це пустеля, з оазами-монастирями. Складний гірський рельєф з дорогами-серпантинами, вузькими гірськими стежками, проваллями й ущелинами. Гори, суцільно вкриті незайманим лісом з непролазним підліском. Навіть там, де ліси повністю вигоріли три роки тому в результаті пожеж, усе встигло зарости молодою зеленню. Такою ж непролазною...

Дивне відчуття: їдучи цією дорогою, я бачив різні місця, навдивовижу схожі на ті, де бував колись давним-давно. Ось гори сховалися за лісом, і ми «їдемо лісовою дорогою через Кончу-Заспу» — через місця мого дитинства. А ось «гірська дорога в Криму», під Ялтою, де бував колись із батьками. Ось перелісок зі Східної Німеччини, де проходила армійська служба. А тут — пересічена місцевість навчального полігону в Острі, де не раз бував з друзями. Я неначе їхав крізь роки свого життя. Уже було про що згадати й замислитися.

Дохіар

Щойно приїхали в Дохіар, нас зустрів владика Іона. Відвів до архондарику, де ми прийняли традиційне частування та записалися на постій у великій гостьовій книзі.

Сам монастир довго описувати не буду. Просто скажу, що афонська архітектура, безліч галерей, переходів, драбинок, зелені, квітів і вкритих плодами дерев створюють таке відчуття, наче потрапив до казки. Ця казка стає ще дивовижнішою, коли довідуєшся, що монастир буквально піднятий з руїн після років запустіння. Відроджений і прикрашений за останні 30 років особисто герондою Григорієм та братією. Коли чуєш розповідь про те, що багато дерев тут посаджено старцем особисто. Коли розумієш, що кожний покладений камінь, кожна плодоносна гілочка — це результат щоденної копіткої і тяжкої праці.

Жодна з фотографій Дохіару не відповідає дійсності. За ті півдня, що пройдуть від моменту зйомки до публікації, ченці на чолі зі старцем уже щось побудують, посадять, пофарбують. І так щодня, у службах і праці.

Відправа

Розмістився в монастирському готелі, трохи перепочив і о 17 годині подався до соборного храму на вечірню. Вечірня відправа недовга. Зразу за нею — трапеза. Після трапези правлять повечір’я з читанням акафісту перед святинею монастиря — іконою Пресвятої Богородиці «Скоропослушниця». Десь між 19–20 годинами богослужіння закінчилося. Братія розійшлася по келіях. Хто відпочивати, хто — продовжувати молитися.

Протодиякон Олександр Пліска, частий і давній гість у Дохіарі, спитав нас, чи не хочемо ми завтра послужити літургію. Про таку можливість можна було хіба що мріяти! Звичайно!

По правді кажучи, навіть у цей перший вечір я зберігав певний скептицизм. Навіщо я тут? Так, тут гарно, спокійно, благодатно. Залишалось тільки довіритися Богу, молитись і сподіватись, що Йому краще відома відповідь на це запитання. Чудеса часом зовсім не такі, на які ми очікуємо.

Прийшов до «своєї» кімнати. Мене мудро поселили самого — прочан після престольного свята було мало й решта ліжок були вільні. Отже, висплюсь без штурханини в бік: «не хропи!»... Ще до дзвінка мого будильника в телефоні мене розбудив будильник монастирський — то дужчий, то слабший звук дерев’яного била, яке кличе братію на службу. Добре, що до храму зовсім близько.

О 3:00 на полуношницю. Дивно, але грецькі слова молитов уже не видаються такими незрозумілими. Фрагментарно пригадуєш слов’янський текст, підводишся на «Трисвятому по Отче Наш» ... Коли не можеш пригадати молитов і псалмів, просто промовляєш на чотках молитву Ісусову. У храмі напівтемрява, надворі глибока ніч, але спати зовсім не хочеться. Богослужіння проходить на одному диханні.

Літургію відправляли втрьох — я, протоієрей Олександр Сорокін і протодиякон Олександр Пліска; отець протодиякон правив грецькою та підказував нам усі місцеві традиції та особливості богослужіння. Я назвав отця Олександра Пліску гостем, та в даному випадку це не зовсім правильно. Хоча він і одружений протодиякон, але в монастирі Дохіар він — свій. «Свій» не завдяки частим візитам, знанню грецької мови, традицій і історії, а завдяки своїм праці та молитві.

Ми, священики, виголошуємо церковнослов’янською. Протодиякон промовляє єктенії грецькою. Грецькою співають і троє співаків-ченців. Немає жодних «мовних бар’єрів» — адже богослужіння одне й те саме. Хіба що від давніх монастирських розспівів Афону віє диханням вічності. Але, можливо, це лише «дихання» моєї власної вразливості. Я не знаю...

До початку літургії вся братія вже перемістилася в притвор. У даному випадку — це той самий перехід до трапезної, праворуч від якого знаходиться каплиця з чудотворною іконою Божої Матері «Скоропослушниця», а ліворуч — маленька церква на її честь. Після закінчення літургії — братська трапеза. Усе смачно, просто й ситно.

Геронда

Опісля трапези владика запропонував нам відпочити. Я вже майже дійшов до свого ліжко-місця, коли хтось покликав: «ходімо швидше, геронда Григорій вийшов побесідувати!». Як був у рясі, у куколі, поспішив до воріт монастиря, де вже стояв старець в оточенні наших отців. Дідусь, який спирався на ціпок, вів жваву бесіду зі слухачами. На ньому не було золочених риз чи вишитих хрестиків. Не було навіть чорного чернечого одягу. Він був одягнений у дуже невибагливий робочий одяг афонських ченців — короткий чи то підрясник, чи то робочий халат, ношений і переношений фартух. І вигорілу на сонці світлу армійську чи туристичну панаму. Після багатьох вітчизняних спокус мені було радісно бачити знамениту людину без зовнішнього пафосу й понтів. Переді мною був справжній трудівник, який перший поспішає на монастирський послух. Бесідуючи з нами, він не відпочивав. Він просто перервав свій шлях до праці тілесної, аби допомогти нам, тим, хто шукає його батьківської поради, своєю працею духовною. Я би сказав, що його зовнішній вигляд був «не ефектний, а ефективний». І цей вигляд мені сподобався. Утім, без взаємності! Після того як владика Іона відрекомендував мене старцю, перш за все геронда спитав:

— Куди це ти так вирядився? Ще подумають, що єпископ ти, а не владика Іона!

Дійсно, на тлі всіх, одягнених у підрясники, ряски (чернечі жилетки), скуфійки або легкі шапочки, я в рясі та куколі виглядав «пузатою недолугістю». Я щось промимрив, що про єпископство ніколи й не думав, просто ще не розібрався, куди й у чому ходити. Старець же по ходу розпікав одного з наших отців за надто підстрижену бороду. Тут він знову звернув увагу на мене:

— А ти навіщо бороду підстригаєш? Ти ж чернець! Ти що, у пекло потрапити хочеш?

Ось тут я знітився, не знаючи, що й відповісти. Бороду я дійсно зрідка, але періодично підстригав. І мав на те достатньо пояснень та виправдань. Зазирнути в себе й зрозуміти, навіщо я це насправді роблю, якось не виходило. Але про це я замислився трохи згодом, після відвідання Ватопеда.

Пташине молоко й оленячий сир

— Герондо, благословіть узяти машину й повезти отців по монастирях, прикластися до святинь, — звернувся владика до старця.

— Звісно. А хто повезе? — спитав старець.

Справа в тому, що з водіями в монастирі завжди проблема. Справ багато, і всі ченці цілий день виконують послух. Машин достатньо, і керувати ними вміють практично всі. Ось тільки «катати туристів» їм нема коли. Виїжджають кудись тільки у справах, привезти чи відвезти якісь вантажі.

— Γέροντα, ευλογείτε να συνοδέψω τους προσκυνητές!*, — вступив у розмову о. Олександр Пліска. Я не зрозумів жодної букви, але інтуїтивно, з інтонації, здогадався, що він зголосився бути нашим водієм та проводирем.

* Старцю, благословіть супроводити прочан! (новогр.)

— Добре, — благословив його старець, — а куди збираєтеся заїжджати?

— Хочемо відвідати Ватопед, Ставронікіту, Карею, Івíрон....

— О! — розсміявся геронда Григорій, — у Ватопеді обов’язково побувайте! Там вам сподобається, там усього вдосталь, усіх благ вистачає. Попросіть у них пташиного молока й оленячого сиру — усе знайдеться!

Справа в тому, що геронда Григорій періодично «пускає шпильки» ватопедянам за сите й неважке (за афонськими мірками!) чернече життя. Але як не схожі ці викриття на ті взаємні докори й звинувачення, що так, на жаль, поширені в нашому, вітчизняному, православному середовищі.

Афонські ченці й монастирі — різні. Це влаштовано Богом для того, аби кожний міг знайти там співзвучних для своєї духовної потреби людей. Тому у «викриттях» старців немає навіть тіні самозвеличення й гордині. Це не схоже на карикатурні докори «зверху вниз». Це — як батьківські чи братні обійми. Вони сповнені любові, смиренним бажанням, аби брат твій був кращим за тебе у своєму догоджанні Богу.

Отже, узявши монастирську машину, ми вирушили в дорогу на східне узбережжя афонського півострова. Отець Олександр Пліска та владика Іона (як проводирі та знавці) та наша «прочанська група» — о. Олександр Сорокін, Михайло та я.

По дорозі раз по раз зупинялися, фотографуючи мальовничі околиці й величний вигляд самої гори Афон на горизонті.

Ватопед

Ватопедський монастир відразу вразив своїм розмахом. Ціле місто з численними будовами, вулицями та площами!

Недовго почекавши біля головного Благовіщенського собору монастиря, ми насолоджувалися яскравими фресками та слухали чудову історію про дивовижний порятунок від піратського нашестя. Храм відкрили й надали нам можливість прикластися до всіх монастирських святинь. Реально відчутна благодать наповнювала серце. Та я все ще чогось очікував.

Одна з чудотворних ікон Ватопедського монастиря — ікона Пресвятої Богородиці «Панда́насса» («Всецариця»). Загальновідомо, що через цю ікону явлено безліч зцілень від онкологічних захворювань. Мені було за кого помолитися перед нею. Власне, паломництво до цієї ікони для молитви за близьких мені людей було однією з особистих спонук для поїздки на Афон.

Перед від’їздом з Ватопеда зайшли до іконної лавки. Прикметно, що в усіх афонських монастирях ці лавки знаходяться біля монастирських воріт. Таким чином, метушня товарно-грошових відносин не поширюється далі входу. І це дуже правильно.

Іконна лавка Ватопеда справді вразила ро́змахом і різноманіттям. Вибравши потрібні мені ікони в подарунок близьким, написавши записочки «за здоров’я» та «за упокій», я, щоб розрахуватися, підійшов до молодого ченця, який чергував у лавці. Або «внести посильну пожертву» — називайте, як хочете. Чернець вільно й без акценту розмовляв російською. Ось тут і згадалися мені слова геронди Григорія про пташине молоко й оленячий сир. Старець сказав нам «спитати». Отже — благословив, слід виконувати! А кому з нашої компанії це робити? Хто в нас на «молодіжці» «троль» і блазень? Виходить, я і спитаю.

Уже розрахувавшись за придбані іконки, наче між іншим, спитав цього молодого ченця:

— А скажіть-но, чи можна у вас придбати пташине молоко й оленячий сир?

— Ні, у нас такого немає, — аніскільки не збентежившись, відповів він мені.

— А мені казали, що саме у вас це обов’язково має бути. Пташине молоко й оленячий сир! — ледь глузливо не заспокоювався я.

Я вже наперед тішився, як він зараз спитає, хто таке міг мені сказати. І я передам йому «привіт від геронди Григорія». А разом з ним і всім ватопедським ченцям. А потім ми разом усміхнемося цьому тонкому жарту і я піду.

Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі, жодна зморшка не спотворила його. Усе так само відкрито й доброзичливо дивлячись на мене, зовсім не бентежачись, він знову повторив:

— Вибачте, але в нас такого немає.

Ще раз кинувши на нього погляд, я раптом з очевидністю зрозумів, що цей молодий чернець за віком годиться мені в сини. Просто я рідко коли замислююсь про свій вік і майже не усвідомлюю, що мені вже майже півсотні. Я поквапився відвернутися від нього. З очей бризнули сльози. Не він збентежений був, а я. Збентежений власним лукавством, недоладністю, зухвальством. Навіть якщо геронда сотню разів правий у своєму викритті, не мені говорити ці слова. Не мені докоряти тут комусь у чомусь. Цей хлопчина в рясі напевне вже не перший рік служить, як може, в одному з афонських монастирів. І в його душі вже є щось таке, чого я поки не бачу в собі навіть за більш ніж двадцятирічний строк свого чернецтва та священства.

Благословивши спитати про оленячий сир, геронда Григорій був, безумовно, правий. Гадаю, старець знав або відчував, хто з нас спитає. Це запитання було не для ватопедських ченців, воно було для мене. Не викрити їх, а показати мені, який я насправді, — мабуть, у цьому й була прихована суть слів геронди Григорія.

Ми вийшли з Ватопедського монастиря і попрямували до машини. Мені було соромно. Я робив вигляд, що протираю очі, бо сльози продовжували текти.

— Отець Валеріан, щось трапилося? — звернувся до мене о. Олександр Сорокін.

— Нічого. Просто щось в око потрапило. Якась мошкара чи порошинка, — збрехав я. У той момент мені було соромно навіть зізнатися в тому, що сталося. І я «натягнув на обличчя» якусь дурнувату, сумну посмішку. Трохи згодом, помітивши її, владика, знайомий зі мною не перший рік, тихенько спитав:

— Що з тобою?

— А я таки попросив у Ватопеді пташиного молока й оленячого сиру...

— Ну і?

— Він навіть не збентежився. А я зрозумів, який я дурень і покидьок ...

Зограф

Наступного дня після трапези ми з отцем Олександром і Михайлом вирушили пішки до болгарського монастиря Зограф. Прибережною дорогою дійшли до Зографської пристані. Постояли на морському березі й подалися вглиб півострова — сам Зограф розташований оддалік моря, серед гір. Йти начебто недалеко, але — то вгору, то вниз, то ліворуч, то праворуч. Зате скільки гарного й дивовижного зустрінеш на цій дорозі. Скельні стіни з прожилками білосніжного мармуру, струменистий гірський ручай, що несе золоте осіннє листя, прямовисні провалля біля самої дороги... Кілька разів нас пропонували підвезти ченці, котрі їхали від пристані до монастиря. До речі, це традиційно на Афоні — якщо в машині є місце і вам по дорозі, то завжди запропонують підвезти. Дрібниця, але приємно. Лише в кінці дороги ми з о. Олександром скористалися пропозицією та під’їхали на машині. А Михайло продовжив шлях пішки. Він хотів побути наодинці. Точніше — наодинці з Богом, попросити Його про щось своє, особисте, заповітне.

Дивовижний від’їзд

Після богослужіння геронда Григорій «у всій красі» — у рясі й з наперсним хрестом — вийшов провести нашого митрополита Павла. Владика в супроводі духовенства вирушав далі, по інших монастирях. А я, побачивши старця, вирішив також зайвий раз узяти благословення в дорогу. Але, отримавши благословення, знову розплакався. Прямо при митрополиті, привселюдно. Просто уткнувся в плече святого діда і ридма ридав. Геронда злегка обійняв мене і сказав, мабуть, те найголовніше, що я мав би довідатися в цій поїздці. Він сказав мені, хто я. Не буду повторювати цих слів — це було сказано мені у вузькому колі й для мене особисто. Ці слова я чув і раніше й підозрював стосовно себе щось подібне. Але це було точне визначення моєї сутності. Багато, якщо не все, для мене стало на свої місця. Зразу декілька життєвих запитань із серії «чому так?» відпали, отримавши щиру відповідь. Ці слова я пам’ятаю, вони дарують мені надію.

Попросив у геронди дозволу зірвати з дерева лимон і ще якийсь дивовижний фрукт, назви котрого я не запам’ятав, — для своїх батьків. Старець благословив і почав роздавати всім від’їжджаючим здоровенні апельсини, примовляючи, що має на це повне право, оскільки давним-давно посадив ці дерева сам. Мені дав цілих два. Знаючи про моє ставлення до батьків, сказав: «Для мами й для тата!»

Владика Павло поїхав, а ми з отцем Олександром і групою грецьких прочан стали чекати на пором. Точніше, «чекати біля моря погоди»: пороми не ходили вже третій день. Світило сонце, але море пінилося баранцями й на берег накочувалися чималі хвилі. Воно, звісно, гарно, але завтра рано-вранці наш літак до Києва! Греки нам говорили (англійською), що ми всі застрягли й порому за такої хвилі не буде.

Зателефонували до владики Іони, попросили інструкцій з евакуації. Владика сказав, що передзвонить до старця і домовиться, щоб нас відправили машиною до адміністративного кордону. Підійшли до геронди й через перекладача о. Мартирія, з яким встигли за ці дні потоваришувати, виклали прохання. Геронда Григорій відповів, що владика Іона йому телефонував і він щось для нас придумає. Проблема лише в тому, що машин вистачає, тільки всі водії виконують послух. Як-небудь нас обов’язково доправлять до Уранополіса, а поки нам варто сидіти й чекати. Благословили чекати — вийшли в монастирську альтанку, сидимо й чекаємо. В альтанці нас почали розпитували, як ми будемо від’їжджати і чи будуть ще місця в машині. Наче почувши ці розмови, з воріт монастиря з’явився геронда. Подивився на нас усіх, хто сидів на дорожніх баулах. Подивився на штормове море. З кимось із греків про щось поговорив. І зник в отворі монастирських воріт.

І тут до мене раптом дійшло, що для цього дідуся знайти нам водія або зупинити шторм — речі одного порядку, однакової складності. Ці речі настільки земні, що справа не в тому, що важче, а в тому, що потрібніше. Водій потрібний на іншому, не менш важливому послуху. Питання лише в тому, чи так потрібний тут для Промислу Божого цей тривалий шторм?

Сидимо, чекаємо. Для позитивних емоцій та загального гарного настрою спілкуємося з котами. Сіамський кіт уже другий день наче прикипів душею до о. Олександра, ходить у нього по плечах. Я спілкуюся з товстим сіро-білим. Вийшов один із ченців, приніс відерце їжі для котів, до нього збіглося з усіх боків численне котяче плем’я. А я обернувся на море і...

Пінисті баранці зникали на очах. Хвилин за 10–15 почали спадати хвилі, що билися об берег. Незабаром удалині з’явився якийсь одинокий катер. А за півгодини пором «Аксіон естін» вже завертав до Зографської пристані. Якщо причалить на Зограф, то підійде й до нас. Невідомо, чи буде він на зворотному шляху заходити в Дохіар. Благословили сідати на пором, дійти на ньому до Да`фні, а звідти назад, на Уранополіс.

Кидаючи прощальний погляд на Дохіар, який став рідним за ці дні, ми раптом, на свій подив, побачили на березі серед ченців, які працювали, геронду Григорія! Щойно він у рясі, з наперсним хрестом проводжав владику Павла й нас, а ось уже в робочому підряснику, фартуху, у своїй світлій панамі керує будівництвом. Відпливаючи, дивилися на цього дивовижного подвижника-трудівника, поки Дохіар не зник за кормою. Пропливли повз Ксенофонта, де побували. Повз Пантелеймона, куди так і не дійшли. Повз Ксіропотама, який стоїть на гірському схилі. І причалили в Дафні.

Але в Дафні нас з порому прогнали! Сказали: «Купуйте квитки в порту». А квитків немає — зібрався натовп, два дні пороми не ходили. Спробували вмовити поліцейських, що контролюють посадку. Мовляв, у нас завтра вранці літак, ми благочестиві, «білі та пухнасті». Авжеж! Вони таких, як ми, бачили по дві сотні щодня. Ввічливо й суворо сказали чекати інший пором. А він буде?! Почали телефонувати владиці, намагались зв’язатися з якимось приватним перевізником... Адже в підсумку ми опинилися вдвічі далі від Уранополіса з останніми грошима в кишені. І навіть до Дохіара, який став нам рідним, уже «три дні лісом, два дні полем». А потім...

Потім раптом прийшло розуміння того, що це всього лиш перевірка нашої віри, нашої довіри. Геронда благословив сідати на пором і плисти до Дафні? Отже, не смикайтесь — Господь усе влаштує. Добрі попутники купили нам смачні булочки. Місцеві коти й кицьки вмовили нас з ними поділитися. А тут ще інший пором підійшов. На нього ми піднялися без проблем, заплатили за квитки й пішли в Урануполіс. Дивовижний був вечір. Залиті променями вечірнього сонця схили афонських гір. Височіли на узбережжі та гірських схилах монастирі, скити, каливи. Он і башта Уранополіса з’явилася у вечірній імлі.

...Поселилися в готелі. Десь по сусідству «гуділи по повній». Гучно, але, на щастя, недовго. Може, для того ми й затрималися, аби з порога менше спокушатися тим, чим живе світ, аби якомога довше зберегти в серцях благословенну тишу Афона?

Наявність великого телевізора в номері нас цікавила дуже мало. Не стали навіть включати. Але от справжнім подарунком стала звичайна гаряча вода! Адже після тижня без гарячої води можна було цілком розполохати й пожильців готелю, і пасажирів літака.

Ось тут хочеться повідати про одну таємницю афонських монастирів, яку я так і не зміг розгадати. Теоретично гаряча вода в монастирі є. В усякому разі, я бачив її під час миття посуду в Дохіарі та ще в умивальнику архондарика Зографа. Кажуть, вона колись буває десь там, де живе братія монастиря. До готелю для прочан вона не дотікала. Це, мабуть, було єдиною незручністю для мене.

Повернення до Києва

Уранці заїхав Георгій, аби відвезти нас в аеропорт. Там ми зустрілися з владикою Іоною та о. Олександром Пліскою. Сфотографували Олімп крізь скло з написом «не фотографувати». І полетіли...

Виринувши з туману, наш літак приземлився у Борисполі. В аеропорту нас зустріла моя прихожанка Катерина, яка відвезла о. Олександра додому, а мене — до батьків. Спеціально перед дверима вдягнув рясу й кукіль, узяв до рук посох і «вернувся з Афона на батьківський поріг».

Післямова і післяприсмак

Я не фотографував оздоблення храмів. Уважав за краще не метушитися і використати цей обмежений час для молитви. Картинки можна знайти і в Інтернеті, а помолитися саме там випадає нечасто.

Я не фотографував ченців. Хоча зустрічав предивні образи. Згадати хоча б двох ченців, молодого й старого, які вели навантаженого мула дорогою до Кареї. Поклажа була вкрита пластиковим грецьким прапором — і патріотично, і від дощу гарний захист! Але ченці не для того віддаляються від світу, аби ставали фотомоделями для «туристів» на кшталт мене.

Наперсні хрести на Афоні носять лише ігумени монастирів. Там більше блищать душі, а не камені. Звернувся до одного ієромонаха «отець», а він попросив називати його «братом». Пояснив, що в монастирі вони всі брати, незалежно від священного сану. Отцем вони можуть називати лише свого старця — ігумена й духівника в одній особі. А священний сан має значення лише безпосередньо при відправі богослужіння. Адже це служіння — також послух, котрий ти виконуєш як диякон, священик або навіть єпископ. Геронда, старець на Афоні, — мабуть, більше, ніж рідний батько. Його не призначають керувати братією за чиїмось владним наказом згори. До нього самі приходять ті, хто хоче наслідувати його життя, слухати його поради, приймати його благословення. Так було в чернецтві одвічно. Так має бути. На Афоні це є.

Богослужіння в афонських монастирях тривалі, але дуже гармонійні. Там немає місця пишному пафосу. Там — простота й урочистість. Усе, що відбувається в храмі, величне і разом з тим абсолютно природне. Кожний подих, кожне слово, кожний уклін.

Багато чого там можна й слід повчитися. Звичайно, не всі афонські традиції можна адаптувати до наших країв, до нашого клімату, нашої практики. Не все придатне до парафіяльного життя. Але...

Багато хто дивувався, довідавшись, що я не побував ані в російському монастирі святого Пантелеймона, ані у Великій Лаврі. Що не піднявся на вершину Святої Гори Афон. «Ну, нічого! Наступного разу побуваєте!». А я думаю, що ні.

Зазвичай, потрапляючи на Афон, люди намагаються усюди побувати, усе подивитися, до всіх святинь прикластися. Це добре саме по собі. Але, гадаю, лише для першого разу. Геронда Григорій мудро сказав нам: «У перший раз приїздять подивитися, удруге — спробувати, утретє — як вийде, можливо, і пожити». До приїжджих священиків на Афоні завжди ставляться, як до дорогих гостей. Але якщо хочеш дійсно доторкнутися до життя афонських ченців — спробуй бодай день, бодай два попрацювати разом з ними, пожити їхнім життям. Тоді й зрозумієш дещо про них. А якщо Бог дасть, то й про себе. Тому якщо потраплю туди ще раз, я навряд чи куди піду з Дохіара. Хоч кілька днів помию посуд або потягаю каміння — на що здоров’я вистачить. Поживемо — побачимо. Хоча, правду кажучи, залишатися там надовго не збираюся. Надто багато ще справ у рідній Україні.

Опублiковано: № 1 (79) Дата публiкацiї на сайтi: 04 September 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
18:30 10.11.2016 | Юлия
Очень просто написано, с душой и теплотой. Спасибо за статью!)
17:42 09.11.2016 | Юлия
Очень просто написано, с душой и теплотой. Спасибо за статью!)
14:40 06.09.2016 | Анна
Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: