Як французький дипломат став православним дияконом

Кожний прихід до віри — диво, кожна душа для Бога дорогоцінна. «Звичайних» історій навернення до Церкви, мабуть, не буває — однак є випадки настільки незвичайні, що про них не можна змовчати. Спеціально для французького випуску «Отрока» диякон Александр Брюне — клірик Київської Митрополії Української Православної Церкви, французький дипломат — розповів про найголовніший вибір свого життя.


Мої батьки не були дуже релігійними. Батько ріс у французькій католицькій родині, до церкви вони ходили всього двічі на рік: на Різдво й на Великдень. Моя мати була німка й лютеранка.

Коли мені виповнилося 2 роки, батьки хрестили мене в лютеранській церкві в Парижі. Восьмирічним хлопчиком я став пансіонером католицького коледжу для хлопчиків Жуйї (Collège de Juilly) під Парижем, який розміщувався в дуже гарній старовинній будівлі. Багато відомих людей, таких як філософ Монтеск’є, поет Лафонтен, а також деякі політики й діячі культури сучасності здобули тут освіту.

Мене привозили в коледж у неділю ввечері, а в п’ятницю ввечері забирали додому. Життя там не завжди було радісним. Але тиша багатовікового парку й старовинних будівель, присутність священиків, мабуть, зростили в мені споглядальний дух. Тут я набув неоціненного досвіду товаришування, взаємодопомоги, дисципліни й учнівства. У моменти вечірнього усамітнення я шукав розради в молитві до Богоматері й до Ісуса Христа. В мене був плеєр, і щовечора я ловив по радіо передачу паризької єпархії Нотр-Дам і слухав, як черниці співали гімн: «Величає душа Моя Господа, і радіє Мій дух у Бозі, Спасі Моїм». Це було рятівною допомогою, я відчував присутність Когось такого, Хто любив мене, оскільки поряд зі мною не було батьків.

Таким був мій шлях до Бога. У коледжі нам викладали катехізис, а також служили меси, на яких я мав змогу бути присутнім, але не причащався, бо не був католиком. А в студентські роки я знову став парафіянином лютеранської церкви. Мені подобалася лютеранська літургія своєю простотою і покаянним духом. Я активно брав участь у діяльності паризької асоціації протестантської студентської молоді й співав у церковному хорі. Ми виконували піснеспіви 16–17 століть, і спів наближав мене до Бога.

Мій інтерес до Росії був спочатку інтуїтивним — навіть не інтелектуальним. Після закінчення школи мені хотілося, щоб моя майбутня професія була пов’язана з міжнародними відносинами, з дипломатією. Я почав вивчати російську, оскільки мені необхідно було знати якусь рідкісну мову. Одночасно я вступив на історичний факультет Сорбонни, там захистив магістерську роботу на кафедрі слов’янської історії, а потім в Інституті політичних наук в Тулузі.

Але дипломатичну кар’єру, зрештою, я почав не відразу, а лише в 2004 році. Я вивчав російську мову, а це означало сприйняття багатої культури Русі, яка вразила мене великим смиренням цього народу, його стражданнями, глибиною віри. У телевізійній трансляції зустрічі з молоддю, під час свого пастирського візиту до Києва у 2009 році Патріарх Кирил зауважив важливу річ: у латинській, західній культурі позитивним ге­роєм є доблесний лицар, який утілює в собі середньовічні цінності: ввічливість, честь, мужність. А на Русі позитивний герой — це святий (будь він князем чи простим селянином), котрий став подвижником і прославлений Богом.

Я люблю російську літературу, її епічний характер, глибину; барвисту гармонію російської музики, живопису, особливо мені подобаються художники-передвижники. Російська культура має великий регіональний вплив, і їй, як, власне, і французькій культурі, притаманний певний універсалізм, у неї месіанський характер.

Завдяки вивченню російської культури відбулося моє знайомство з Православ’ям. Спочатку мене глибоко зворушили православні церковні піснеспіви, які зазвичай не лишають байдужими західних людей. Однак більш глибокий інтерес був результатом деяких, здавалося б, незнач­них зустрічей. У 1993-му я з друзями приїхав до Росії. Ми були у Москві та зайшли на ринок. Раптом жінка, яка стояла перед нами в черзі, повернулася до нас і заговорила французькою. Це була католицька черниця Малих сестер Фуко, яка з 1963 року жила в Москві разом з іншими сестрами в маленькій квартирці. Вона нас запросила до себе додому, і я багато від неї дізнався: про життя отця Александра Меня, якого вона особисто добре знала, про церковне підпільне життя. Потім у 1995 році я провів сім місяців у болгарському місті Велико Тирново, де часто ходив у старовинний, з надзвичайними фресками, Преображенський монастир в Арбанасі, і був прийнятий деякими братіями. Я бував на літургії, не розуміючи її. Дуже велике враження справила на мене різдвяна служба 1998 року в трапезному храмі Троїце-Сергієвої лаври в Сергієвому Посаді. Я досі зберігаю звукозапис цієї служби.

У Росії я також зустрів свою майбутню дружину, з якою ми часто розмовляли про православну віру, про візантійську історію і православні ікони, які вона пише. Але зустрічі, які справили на мене найбільший вплив, відбулися у Франції, з православними мирянами, котрі свідчили про Христа своїм простим і євангельським життям, до якого, як мені здавалося, покликаний кожен християнин. Для мене конт­раст був дуже разючим: ви думаєте, що живете повним і багатим на події життям, — і раптом опиняєтеся перед такою силою простоти, перед прикладом відмови від становища в суспільстві заради одного-єдиного — служіння Богу...

Пошук Бога і шлях у Право­слав’я були пошуком особисто прожитого досвіду життя у Христі, що стоїть вище за будь-які богословські дебати: свідчення з житій святих, але також життя наших сучасників, віруючих людей.

Треба сказати, що ці зустрічі викликали в мене бажання глибше пізнати Православну Церкву і її віру. Я прочитав автобіографію владики Каліста (Уера), в якій він розповідає про своє навернення з англіканства. Те, що він написав, для мене, лютеранина, було дуже суголосним, він точно висловив те, що мене приваблювало в Православ’ї. Для мене, як і для нього, читання житій святих подвижників, існування нетварного світла, аскетичних подвигів та ісихії, молитви й смирення стало справжнім відкриттям і перевернуло весь мій внутрішній світ. Я зрозумів: Православна Церква веде до Бога, і це найбільш певний шлях до спасіння.

Владика Каліст дав гарне визначення Православ’ю, назвавши його досконалою повнотою християнської традиції. Це відкриття вирішувало фундаментальні питання, невирішені в лютеранстві — особливості апостольського наступництва й істинного Причастя. Православна Церква відкривала для мене «живе неперервне наступництво з Церквою апостолів і мучеників, отців Вселенських соборів» і, отже, істинне причастя Святих Христових Таїн. Я відчував, що «повернувся додому», і це було великою радістю. До того ж у Православ’ї сповідь і молитва до Богоматері займають одне з центральних місць у житті християнина, а в протестантизмі ми цього позбавлені.

Остаточне моє навернення відбулося завдяки особистому досвіду, пережитому мною поряд із тепер уже в Бозі упокоєним схиархімандритом Амфілохієм з Білої Церкви, до якого я вирішив поїхати зі своїми питаннями. Наша перша зустріч була короткою, але сповненою благодаті, і я особливо запам’ятав його слова: «Ми всі хрещені Богом, і наша віра — світло й радість». Отже, те, до чого закликав апостол Павло — і не вподібнюйтесь до цього світу, але перемінюйтесь відновленням вашого розуму (Рим. 12, 2) — набувало всієї повноти смислу.

У цей час я вже став достатньо зрілим, щоб приєднатися до Православної Церкви. Незабаром у храмі Покрова Пресвятої Богородиці при Головному військовому госпіталі в Києві наді мною було звершено Таїнство Миропомазання.

 

Коли я ще був лютеранином, я виношував думку про прийняття священного сану. Після мого приєднання до Православ’я заради служіння в Церкві я збирався залишити дипломатичну службу, але не отримав на це благословення. Я продовжував працювати над собою, приїжджаючи час від часу до отця Амфілохія і спілкуючись з різними священиками.

Отець Олег Скнар, настоятель Покровського храму, дуже уважно й чуйно поставився до мого внутрішнього поклику. Я дуже вдячний йому і парафіянам храму за те, що моє прилучення до Православної Церкви відбувалося в атмосфері уваги й довіри. Уже через короткий час я був допущений у вівтар, спочатку як чтець, потім як паламар. Усе це досить складно для західної людини, але таким є духовний шлях... Щоб упевнитися в істинності мого покликання я двічі їздив на Афон, де, до речі, мене чекала дивовижна зустріч.

У книзі «Флавіан» отця Александра Торика розповідається про смиренного й тихого ченця-француза, насельника монастиря Ватопед. Читаючи книгу, я подумав: яке то щастя було б зустрітися з французом, що подвизається на Святій Горі! Я написав у монастир, і за місяць мені подзвонив французький чернець, який організував усе необхідне для мого приїзду. Виявилося, що він є духівником братії Ватопеду. Бесіди з ним були для мене дуже корисні. Крім того, у книжковій крамниці монастиря я зіткнувся з самим отцем Александром Ториком, завдяки якому я приїхав на Афон. Прощаючись, він мені сказав: «Стільки неймовірних зустрічей у цьому маленькому православному світі, що звикаєш уже нічому не дивуватися!»

Отже, невдовзі після того, як я став членом Православної Церкви, отець Олег представив мою кандидатуру до дияконської хіротонії. 14 березня 2010 року в храмі цілителя Пантелеїмона, в жіночому монастирі Феофанія, я був висвячений у сан диякона Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром. Блаженніший, як ви, напевно, знаєте, впродовж кількох років був екзархом Західної Європи в Парижі. Після рукоположення Владика благословив мене прочитати мою першу, запричасну, єктенію по-французьки.

 

Я служу дияконом два роки. Намагаюся старанно готуватися до церковної служби, оскільки моя вимова може ввести когось у спокусу, особливо під час читання Святого Письма. Іноді мене приймають за «свого», і потім люди дивуються, коли я не реагую звичним для них чином...

Культурні відмінності між віруючими на Заході й тут, звісно, існують — передусім, велика повага в народу до священного сану, те особливе почесне місце, яке відводиться священику. Також — багатство храмів. У Франції будь-яке видиме багатство вважають дещо недоречним, особливо в Церкві. У цьому сенсі француз очікує, щоб Церква була прикладом скромності й простоти способу життя, навіть у церковному оздобленні. У Росії та Україні люди дивляться на це по-іншому.

Мої французькі друзі були здивовані моїм вибором, кожен по-своєму, але це не викликало ніяких труднощів у стосунках, у тому числі й з родиною. Ніхто з рідних не вимагав від мене пояснень. У цьому сенсі я був справжнім французом: ні з ким не обговорював мій сан і служіння, якщо мене про це не питали — мабуть, через звичку розділяти приватну й суспільну сфери життя.

Про що я жалкую найбільше — це про те, що не можу правити панахиду по моїй покійній матері та подавати записки за моїх рідних і друзів...

Сьогодні французьке суспільство іноді називають постхристиянським. Особисто я не поділяю цю думку. У Господа Своє мірило часу, недоступне нашому розумінню. Подивіться на Росію і її нещодавнє минуле...

Справді, Франція — світська держава, яка довго й наполегливо впроваджувала світськість, причому до такої міри, що віруючим це здається формою повного виключення релігії з життя суспільства і вміщенням її у вузькі рамки приватного життя*. Крім того, держава намагається не надавати перевагу якійсь одній із форм релігійного життя перед іншими, незважаючи на те, що французька культура виросла з католицької традиції: наша культура, звичаї, міста й села були нею сформовані. Дійсно, в суспільстві панує індивідуалізм і релятивізм. Але те, що відбувається сьогодні, може бути лише тимчасовим явищем. У Франції не припиняються численні паломництва в Лурд і Лізьє. Франція зберігає багато мощей, таких як глава святого Іоанна Предтечі в Ам’єні, Хітон Спасителя в місті Аржантей під Парижем, Терновий вінець у соборі Паризької Богоматері, Покров Богоматері в Шартрі. Тут народилися й прийняли мученицький вінець великі святі, прославлені Православною Церквою: святитель Іриней Ліонський, святий Мартин Сповідник, свята Женев’єва (Геновефа) Паризька й багато інших. Як і на Русі, більшість храмів присвячені Богоматері. Франція завжди молилася Богоматері, і це стане головною причиною її порятунку, як пророкував Серафим Саровський!**

* Сьогодні ми спостерігаємо підйом культурних і релігійних вимог мусульман, які вже отримали французьке громадянство й користуються правами, однаковими для всіх французів. Світськість у тому вигляді, в якому вона існує сьогодні у Франції, є результатом тривалого діалогу між християнськими конфесіями та іншими релігіями (наприклад, іудаїзмом) і державою. Цьому діалогу сприяли любов і смирення віруючих. У випадку з ісламом цей діалог поки що не виходить.

** Відомим є пророцтво преподобного Серафима Саровського, записане Мотовиловим, про Францію: «Франції за її любов до Богородиці — Святої Мадонни — дасться до сімнадцяти мільйонів французів зі столицею містом Реймсом, а Париж буде повністю знищений».

Відомий російський богослов Володимир Лосський, який емігрував до Франції після революції, писав, що традиція — це життя Духа Святого в Церкві. Продовжуючи його думку, хочеться сказати, що істинна церковна традиція — це також і живе й неперервне наступниц­тво з апостольською Церквою, яке мене підтримує, веде й животворить на кожній літургії, в євхаристичному єднанні з Христом і з усім народом Божим.

Опублiковано: № 3 (57) Дата публiкацiї на сайтi: 03 May 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Як французький дипломат став православним дияконом

Як французький дипломат став православним дияконом

Олександр Брюне
Журнал «Отрок.ua»
Для мене пошук Бога і шлях у Право­слав’я були пошуком особисто прожитого досвіду життя у Христі, що стоїть вище за будь-які богословські дебати: свідчення з житій святих, але також життя наших сучасників, віруючих людей. Треба сказати, що ці зустрічі викликали в мене бажання глибше пізнати Православну Церкву і її віру. Я прочитав автобіографію владики Каліста (Уера), в якій він розповідає про своє навернення з англіканства. Те, що він написав, для мене, лютеранина, було дуже суголосним, він точно висловив те, що мене приваблювало в Православ’ї. Для мене, як і для нього, читання житій святих подвижників, існування нетварного світла, аскетичних подвигів та ісихії, молитви й смирення стало справжнім відкриттям і перевернуло весь мій внутрішній світ.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
18:46 08.05.2012 | Vladimir
La traduction de cet article a été publiée sur http://www.egliserusse.eu/blogdiscussion/L-histoire-d-un-diplomate-francais-devenu-diacre-orthodoxe_[..]
16:30 08.05.2012 | Светлана
Спасибо, за то, что написали с любовью, и о проблемах в разных культурах, в том числе.
17:39 04.05.2012 | Михаил
Подскажите пожалуйста где можно найти упомянутый в статье французский выпуск журнала или хотя бы французскую версию этой статьи.
Я живу во Франции и думаю, что это было бы интересно прочитать моим французским друзьям.

Коментар:
Михаил, речь шла о выпуске журнала, посвященном Франции и французской культуре. Это №3 (57) за 2012 год. Материалы выпуска мы только начинаем выкладывать на сайт. Купить во Франции "Отрок", кажется, нереально (можем передать с оказией, если таковая случится - пишите на редакционную почту). А на французский язык тексты номера не переводились, увы.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: