Мені дуже подобається біблейська заповідь «дружина нехай боїться свого чоловіка». Це так приємно — відчувати себе головним та й ще мати санкцію на командування у святій Книзі. Тільки чомусь заповідь не завжди працює. І коли я нагадую дружині цей вираз, у відповідь вона робить перелякані очі й глузливо повторює: «Ой, боюся, боюся!»
Багато говорять про те, що слово «боїться» не слід розуміти буквально; що той, хто любить, повинен боятися скривдити або образити кохану людину. Але мені здається, справа не тільки в цьому. Слова апостола Павла про боязнь — це, перш за все, не заповідь, а опис ідеальних відносин. Зовнішня ознака, яка свідчить про добробут в домі. Як в хімії — якщо лакмусовий папірець змінив колір, то реакція відбулась. Або в фізиці — якщо ви правильно запаяли контакт, світло буде. Так само і з цією заповіддю — якщо чоловік справді любить дружину, турбується про неї, то й дружина буде боятися у найвищому значенні цього слова — боятись його засмутити. А якщо чоловік вимагає любові або підкорення, то нічого не вийде. Лакмусовому папірцеві важко наказати бути певного кольору, якщо ти помилився в підготовці матеріалів для реакції. Він не буде тебе слухати, скільки б ти на нього не кричав.
Страх у звичайному сенсі слова має багато хто, і такі сім’ї не завжди щасливі. Дружина боїться, що чоловік буде сваритись, не дасть грошей, відлупцює дітей, прийде додому п’яний.... В буквальному розумінні цього слова в такій сім’ї дружина й справді виконує біблейську заповідь. Але хіба від цього сім’я стає християнською?
Усі ці думки залишаються абстракцією, поки я сам не починаю розбиратись — в чому полягає любов, окрім поцілунків на лавці та зітхання під зорями? Годувати та захищати свою сім’ю — це зрозуміло. Але як би не було важко визнати, любов вимагає від чоловіка досить тривіальних речей: винести сміття, нагодувати дітей, погуляти з ними, принести коханій дружині чай у ліжко, купити ті продукти, які забула купити дружина, зателефонувати хазяїну квартири, тому що дружині соромно тощо... Перелік може бути нескінченним. Виникає бажання запитати: а що, мені це треба більше за всіх? Ось тут і причаїлась дуже небезпечна спокуса. І я сам постійно їй програвав. Виконуючи частину домашньої роботи, я був упевнений в тому, що героїчно виконую заповідь: «Носіть тягарі один одного, i так виконаєте закон Христа». Думав, достатньо зробити за іншого те, що йому важко зробити через втому або погане самопочуття, — зварити манну кашу дітям або спекти пиріг для всієї сім’ї. І, роблячи все це, я був упевнений, що більше нічого не потрібно, адже я вже герой. Виявилось, що це не так. Виходить, що добрі справи, які робляться для того, аби я сам себе вважав добрим, це марнування часу. Жінки — творіння емоційно тендітні, як сказав той же апостол, «слабкіша посудина», і достатньо однієї неправильної інтонації, щоб ця посудина тріснула. І тоді всі спечені пироги або вимиті тарілки не враховуються. Ось такий облом!
Доводиться йти іншим шляхом. Постійно пам’ятати дивовижні біблейські метафори — «слабкіші посудини», «співспадкоємиці благодаті життя», котрим треба «виявляти честь». Згадувати, як люди поводяться з крихким вантажем. На вітчизняних коробках пишуть: «Не кидати». На імпортних — fragile, що означає «крихке», при цьому не завжди дописують, як саме поводитись з цим fragile — передбачається, що ми самі здогадаємось. Напевно, тому апостол давав такі загальні рекомендації — сподівався, що християни достатньо розсудливі, щоб зрозуміти, як подружжя має спілкуватись.
Любити дружину — це те ж саме, що й нести крихкий келих або вазу. Закричиш — вона трісне, впустиш — розіб’ється. Наших жінок потрібно обережно нести по життю. І пам’ятати про це завжди. Саме через це я не люблю дивне свято 8 Березня. Що означає «жіночий день»? В цей день ми маємо вітати жінок і розповідати, як ми їх любимо, — а як же інші 364 дні? Хіба в ці дні не треба любити жінок, цінувати та на руках носити? Здається, у нас ці дні мали б називатись «міжнародна жіноча ніч».
Біблейський уривок про стосунки у шлюбі закінчується тією самою цінною для кожного чоловіка фразою — «дружина нехай боїться свого чоловіка». А перед цими словами є й інші, менш приємні для сильної половини людства. «Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе». Христос любив Церкву не просто як збори людей, з якими цікаво спілкуватись. Зрештою, Він віддав життя за цих людей. Ми живемо у відносно тихий час, і важко собі уявити ситуацію, коли б у вас викрали дружину і вимагали ваше життя як викуп. Хоча, гадаю, багато чоловіків погодилися б віддати життя, адже в такій жертві є багато героїчного.
Але давайте підемо далі в цьому апостольському порівнянні. Як Христос любив Церкву? Якщо згадати, що початкова Церква — це апостоли, то виявиться, що Христос молився за цих людей, умивав їм ноги, показував їм приклад жертовного служіння людям Своїм власним життям. Якщо обміркувати цю заповідь, то виявиться, що апостол закликає чоловіків так любити своїх дружин, як Христос любив Своїх учнів.
Але тоді незрозуміло, як тепер бути зі вченням про сімейну ієрархію, згідно з яким чоловік — голова сім’ї. Проте суперечність тут тільки видима. Пояснюючи заповідь апостола про любов чоловіків, митрополит Антоній (Блум) робить простий, але не дуже радісний висновок для мене: якщо чоловік не любить дружину так, як Христос любить Церкву, дружина має повне право не слухати чоловіка. Ось і вся ієрархія: якщо бути чесним перед собою, хіба я можу сказати, що справді завжди живу за заповідями Спасителя? Очевидно, що ні. А якщо ні, то й не можу від дружини вимагати слухняності.
І ось тут на нас чекає несподівана розв’язка. Коли ти хоча б намагаєшся жити по-християнськи, то, виявляється, і вимагати нічого не треба. Слухняність в цьому випадку видається як несподівана премія. Неочікувана тому, що в щасливій сім’ї люди просто люблять один одного і розуміють слухняність не як виконання наказів, а як вміння слухати.
