До проблеми низької самооцінки
Самостійно встановлений діагноз «низька самооцінка» доводиться чути практично від кожного, хто звертається за психологічною допомогою. Сумна історія з дитинства, складні взаємини з батьками — і людина ніби підводить риску: «у мене низька самооцінка!» Співрозмовник розраховує, що із цих слів має бути все зрозуміло: карти розкриті. Та ось одного разу в такій розмові в мене виникло запитання: що ж, власне, мається на увазі під формулюванням «низька самооцінка»? Здається, тоді моє запитання неабияк зачепило клієнта. «Як це? Ви, психолог, не знаєте, що це таке? Адже ж це ваші професійні слівця...»
У цій статті йтиметься не про класичний термін «самооцінка» з підручників психології особистості, не про способи її визначення або корекції. Спробуємо розібратися, що ми ховаємо за цим виразом, використовуючи його на свій власний розсуд. Хтось під проблемою «низької самооцінки» має на увазі невпевненість у собі, хтось — свою образливість. Хтось пригадує душевні збурення, яких зазнав у дитинстві, хтось виправдує своє «безталання». Варіантів сотні — а «діагноз» один. Що ж насправді таке «низька самооцінка»?
Класика жанру
До цієї теми нелегко було підступитися. Як навести приклади, не порушуючи конфіденційності, обіцяної клієнтам? Як не втягти у свої розмірковування близьких і рідних, або, захопившись, не написати зайвого про саму себе?
Образ знайшовся не відразу, проте він видається мені доволі вдалим і яскравим. Пропоную разом із Федором Михайловичем Достоєвським придивитися до героїні роману «Ідіот», до Настасії Пилипівни. У романі, перед тим як з’явиться вона сама, про неї буде багато сказано: змалюванням пристрасті Рогожина до неї починається роман. Потім читач побачить її портрет у будинку генерала Єпанчина, і лише ще через розділ — її саму. Так, не поспішаючи, не одразу, вона познайомиться з читачем, зайшовши впевненим кроком до будинку Іволгіних, де стане поводитися доволі зухвало.
Можливо, письменник недарма вводить у роман Настасію Пилипівну саме так: про неї говорять за її відсутності, нею милуються, проте сама вона наче боїться бути в головній ролі. Доля її непроста; жила б вона зараз, було б із чим звернутися до психолога. Лише одна сторінка знадобилася Достоєвському, щоб розповісти нам історію її життя.
Якийсь пан Тоцький, Афанасій Іванович, узяв колись на виховання двох дівчаток-сиріток; одна з них невдовзі померла від коклюшу. «А Тоцький незабаром зовсім і забув про них обох, мешкаючи за кордоном. Якось, років п’ять по тому, Афанасій Іванович, переїздом, надумав зазирнути до свого маєтку і раптом помітив у сільському своєму будинку, у родині свого німця, чудову дитинку, дівчинку років дванадцяти, жваву, милу, розумненьку, яка обіцяла стати неймовірною красунею; щодо цього Афанасій Іванович був знавцем безпомильним».
Далі Достоєвський зазначає, що виховання маленької Настасії раптом «набуло надзвичайних розмірів», а за чотири роки за нею приїхала пані з далекої губернії і, «внаслідок інструкції та повноваження від Афанасія Івановича», повезла дівчинку із собою в інший його маєток. Незабаром туди завітав і він сам. «З того часу він якось особливо полюбив це глухе, степове своє сільце, заїздив щоліта, гостював по два, навіть по три місяці, і так минув доволі довгий час, років чотири, спокійно й щасливо, зі смаком і вишукано».
І от якось до Настасії Пилипівни дійшли чутки, що Афанасій Іванович у Петербурзі готується до весілля — одружується «на красуні, на заможній, на знатній». У долі Настасії Пилипівни стався рішучий переворот: раптом вона «виявила найнесподіваніший характер. Довго не думаючи, вона покинула свій сільський будинок і раптом з’явилася в Петербурзі, прямо у Тоцького».
«Благодійнику» стало зрозуміло, що до нього прийшла зовсім інша жінка. «Тут реготала перед ним і шпигала його найотруйнішими сарказмами незвичайна й несподівана істота, яка прямо заявила йому, що ніколи вона не мала до нього у своєму серці нічого, окрім найглибшого презирства, презирства до нудоти... Ця нова жінка повідомила, що їй зовсім байдуже буде, якщо він зараз же і з будь-ким одружиться, але що вона приїхала не дозволити йому взяти шлюб... — «ну хоча б для того, щоб мені лишень посміятися над тобою вдосталь, бо тепер і я нарешті сміятися хочу».
Тоцький швидко збагнув, що «має тепер справу з істотою зовсім надзвичайною, що це саме така істота, яка не лише погрожує, але й неодмінно зробить, і, головне, зовсім ні перед чим не зупиниться, тим більше що геть нічого у світі не цінує».
Подальша доля Настасії Пилипівни викликає жаль у читача. Вона ніби сама зрозуміти не може, що для неї важливіше: залишатися у звичній ролі жертви спокусника — чи все ж вирватися з порочного кола, ставши сильнішою за зручну «долю», піти далі пережитих страждань і зневаженої гідності. Життя посилає героїні й можливості, і потрібних людей для того, аби бути щасливою — здавалося б, що тут уже думати? Але не так усе просто, як здається.
«Зображуючи жертву»
Характерно: те, що люди звикли називати низькою самооцінкою, психологи називають роллю жертви. Чому так? Хіба самі психологи не вірять в існування проблеми низької самооцінки?
Типова ситуація: людина з «низькою самооцінкою» прийшла на прийом, достатньо поскаржилася на рідних і близьких, політику та економіку, значно перевищила відведений для консультації час, а в момент сплати пригадала, що грошей на консультацію в неї немає. Пізніше виявиться, що психологів вона міняє, немов рукавички, і все вони їй не підходять: чи то її не розуміють, чи то не приймають, чи то грошей просять, коли вона вже рік без роботи. Виявиться, що на всіх фронтах вона зазнає збитків і труднощів, і не видно жодного просвітку. Однак якщо, зібравши всю мужність, така людина все ж наважиться на роботу з психологом, тут раптом виявиться, що вона зовсім не готова змінювати себе — бажано, щоб змінювалося все довкола і виключно за її бажанням.
Роль жертви дає безсумнівні козирі. Людині хочеться, щоб її пожаліли — це звільнить її від визнання власної провини, від помилок, які необхідно виправляти, від учинків, за котрі потрібно брати на себе відповідальність. Вигідніше й простіше бути «нещасним». З жертвою всі носяться, їй багато що пробачають. Коли говорять про людей з «низькою самооцінкою», часто звучать слова «вампір», «агресор». Погодьтеся, жити поруч із людиною, з якою незмінно почуваєшся винним у всьому, складно. «Жертва» завжди знайде, за що її слід жаліти; але, жаліючи таку людину, ви відчуваєте провину перед нею, самі не розуміючи за що.
Так було і з Настасією Пилипівною: вона зазнала лиха і страждань, і в романі змальована, як людина, якій усі довкола винні, вона ж залишає за собою право «карати й милувати». Існує небезпечний механізм: змушуючи людину відчувати провину, «жертва» готова в її провину щиро вірити.
Така людина скаржиться на самотність і відсутність друзів (через низьку самооцінку!) Найімовірніше, йдеться про тих, хто не витримав тиску й припинив спілкування з «нещасним», аби не стати його жертвою — і водночас винуватцем усіх бід.
Тою чи іншою мірою багатьом ця ситуація здасться знайомою. Але не варто поспішати шукати «жертв» у своєму оточенні, значно корисніше придивитися до себе. Хитрувань, за допомогою яких можна уникнути відповідальності й сховатися за роллю «жертви», величезна кількість. І відстежити їх буває зовсім непросто — ми часом щиро віримо в те, що «обставини так склалися», «така реальність», «такі люди». У найгіршому разі, «це спокуси»...
Уся справа в дитинстві?
Якщо перекласти історію Настасії Пилипівни на сучасний лад, вийде типова ситуація з життя: часто люди, згадуючи образи й трагедії дитинства, виправдовують свої невдачі в житті теперішньому. Можливо, тому й став таким популярним Фройд зі своїм принципом детермінізму (напередвизначеності). Акцентуючи увагу на дитячих травмах, комплексах, фрустраціях і страхах, можна пояснити та якоюсь мірою виправдати свої слабкості й невдачі. Достоєвський послав Настасії Пилипівні як мінімум двох «терапевтів». Один із них пізніше стане її вбивцею, а другий так і не стане її чоловіком. Саме цей другий, з парадоксальним ім’ям Лев Мишкін, жалітиме її, віритиме в неї та в її здатність стати готовою до щастя. Попри власні страждання (у тому числі дитячі) й хворобу, він буде думати передусім про інших, забуваючи про себе й свої «комплекси». Але віра князя Мишкіна виявилася даремною і фатальною. У героїні не вистачило мужності відмовитися від свого солодкого самоприниження.
Наскільки ж дитинство впливає на долю і характер людини? Чи так уже помилявся Фройд і його однодумці, які твердили, що джерела всіх наших нещасть у дитячих комплексах і образах?
Психологи можуть дати кілька простих порад, як виростити «жертву», тобто дитину з «низькою самооцінкою». Для цього достатньо ставити перед нею вимоги, не сумісні з її можливостями, і не рахуватися з її думкою. За будь-якого зручного моменту розказувати про муки й страждання заради неї (безсонні ночі, звільнення з роботи, відсутність відпочинку та інші труднощі, пов’язані з вихованням будь-якої дитини). Частіше нагадувати дитині ціну своєї турботи і зробити її своїм одвічним боржником; робити все, щоб у неї зародилася думка, що життя несправедливе, особливо щодо неї. Варто відзначити, що подібні речі можуть відбуватися й між дорослими людьми. У таких випадках кажуть про те, що «саме з цією людиною моя самооцінка впала й зникла віра у свої сили».
Впевнена, що кожний, хто читає ці рядки, може знайти в арсеналі дитячих спогадів як радісні та приємні моменти, так і образи, пов’язані з нерозумінням батьків, зі сварками й конфліктами. Пригадаються й випадки, коли був недооцінений близькими або покараний несправедливо. Тільки одні переживають ці моменти розсудливо, вибудовуючи в подальшому зрілі стосунки з батьками, а інші будуть до сивого волосся пригадувати минуле й виправдовувати всі свої біди недолюбленістю. Надто дорогий «козир», який дозволяє на довгі роки звільнити себе від важливих рішень і відповідальних учинків. Як правило, у такому випадку позбуватися «низької самооцінки» невигідно, у людини з’являються все нові й нові приводи доводити собі й усім навколо свою неможливість жити щасливо — добре, що причини знайдуться завжди.
Відчуття несправедливості життя звідує кожна дитина, підліток, дорослий, і народжується воно виключно з нашої гріховної природи, яка заражена пихою та зарозумілістю. І якщо дитині цього ще не зрозуміти і зустріч з несправедливістю стає гірким, але необхідним досвідом, то дорослій людині слід приймати той факт, що виключно від неї залежить, яким чином ставитися до того, що відбувається в її житті.
Коли читаєш роман, у тебе сам собою назріває докір на адресу Настасії Пилипівни: що заважає їй бути щасливою? Відповідь звучить з вуст її суперниці, генеральської доньки Аглаї Іванівни: «Ви не могли його покохати, змучили його й кинули. Ви через те його не могли кохати, що надто горді... ні, не горді, я помилилась, а через те, що ви марнославні... навіть і не це: ви самозакохані до... нестями... Змогли покохати лише одну свою ганьбу і нескінченну думку про те, що вас зганьбили, і що вас образили. Було б у вас менше ганьби, або не було б її зовсім, ви були б нещаснішою...»
Завищена низька самооцінка
Парадокс, але саме люди, які страждають на «низьку самооцінку», вимагають підвищеної уваги до своєї персони. Їм властива особлива підозріливість: якщо сміються — то сміються наді мною, якщо говорять тихо — то говорять про мене. Їм необхідне постійне «прокручування» кожної ситуації (усе було зроблено так, щоб саме мені завдати болю!) Такі вияви «низької самооцінки» цілком очевидно показують, наскільки людина сама у себе перебуває в центрі уваги. Саме з такою людиною панькаються всі навколо, боячись зайвий раз образити, сказати не те слово. Саме в розмові з нею бояться наступити на хворий мозоль, зачепити дражливу тему, зачепити за живе. При цьому і «мозоль», і «дражлива тема», і «живе» — у неї повсюдно, і рахунок з кількістю образ буде неодмінно пред’явлений.
Насправді люди з «низькою самооцінкою» вельми високої думки про себе. Психологія і православна догматика погоджуються в одному: самоприниження є зворотнім боком гордині. Це знав і Достоєвський, змальовуючи характер Настасії Пилипівни. Вона могла скільки завгодно говорити погано про себе, та варто їй було в сцені з’ясування стосунків з Аглаєю почути про себе правду, як вона зразу ж влаштувала «вирішальну сцену», під час якої розтоптала суперницю, показавши, хто в хаті господар. Так у патериках часто викривається псевдосмирення: адже істинне смирення не в тому, щоб говорити погано про себе, а в тому, щоб, почувши справедливу правду, змиритися й ще залишитися вдячним.
Роман Достоєвського стукає в наші душі: надто багато стало жертв поруч із жінкою, яка вважала, що не варта порядного чоловіка і не заслуговує на щастя. Не зваблюватися б і нам — вважаючи себе «нічого не вартою людиною», а насправді думати, що «та ж я вартий значно більшого за інших». Не ховати б за фразою «я цього не вартий» упевненість у тому, що насправді я вартий більшого.
