У мене — 220 друзів. Декого з них я навряд знаю, когось бачила лише раз, когось так давно і випадково, що вже забула. У соціальній мережі друга завести легко — достатньо клацнути мишкою на пропозицію «стати другом». Завдяки величезній кількості друзів, подарунків та спільнот за інтересами — чи знайшли ми підтримку та перестали бути самотніми? Ми потрапляємо і заплутуємося в соціальних мережах, наче риби в сітці. Може, життя в мережі обіцяє свої радощі. Та воно ж позбавляє можливості плавати в безмежному просторі океану життя.
Перше кохання на «однокласниках»
Знайомий психолог нещодавно ділився досвідом. У його багаторічній практиці не раз бували «тематичні» періоди, коли загальна проблема багатьох клієнтів виявлялася ознакою часу. Наприклад, після розпаду Союзу актуальним було питання «як пережити руйнування підвалин». Потім — діти 90-х, неповні сім’ї, матеріальна нестабільність... Зараз одна зі злободенних тем — «однокласники.ру».
Відомо, що будь-яка сім’я проходить через певні етапи розвитку та кризи. У критичні моменти шлюб бачиться безнадійним, життя — прісним, у обранці помічаєш самі недоліки. Це потрібно пережити, це минає, життя відкриває нові перспективи, дарує нові надії. Але «павутина» пропонує простіший шлях — утекти туди, де юність, романтика, відчайдушна закоханість і жодних «дорослих» проблем. Усе просто — лише натисни на «додати в друзі». І ось воскресле шкільне кохання руйнує сім’ю, а людина не може зрозуміти, у чому ж вона винна — спілкування ж лише віртуальне...
Я запитала свого друга — не в «контакті», а живого, з плоті й крові — чи пробував він шукати своє перше кохання в Інтернеті? «Ні, та й не збираюся, — відповів він. — Для чого? Про що з нею говорити? Згадувати, як цілувалися після школи, і з’ясовувати, хто кого тоді кинув? Навіщо це мені».
Побачення з комфортом
Одна дівчина розповідала, як познайомилася із хлопцем у «контакті», як після переписки вирішили зустрітися. Ніяких моторошних історій — ні він, ні вона не обманули сподівання, обидва в житті були такими ж, як на аватарках, молодими та красивими. Побачення пройшло вдало: розпитування, жарти, спільні теми. Здавалося б, у казки має бути щасливий кінець. Але поки ця казка не має кінця. Хто пояснить, чому, відчувши взаємну симпатію, вони тепер щовечора призначають побачення в мережі?
Побачення — це хвилювання, час, зусилля: метро, погана погода, проводжання додому нічним містом. А інтернет пропонує ілюзію спілкування в теплому затишному місці, у зручній позі, і не треба перейматись своїм зовнішнім виглядом. Але чи можна побудувати стосунки (байдуже, дружні або романтичні), сидячи в порожній кімнаті, оновлюючи сторінку й перебираючи пальцями клавіші?
Ігри, у які грають люди
Через соціальну мережу на семінар для волонтерів записалася дівчина. З якісної студійної фотографії «у контакті» на мене дивилася чарівна дівчина з глибоким декольте. У той день, дивлячись на людей, котрі прийшли на семінар, я шукала очима її — і не знаходила. Запитала в учасників, хто тут з «контакту» записався? Запитала — і не знала, як приховати свою зніяковілість...
Після цього піднімали питання — навіщо обманювати один одного в мережі? Навіщо надягати маски, виставляючи привселюдно уявні принади? Для чого ця гра без правил, у якій ніхто ні в чому не винен і ніхто ні за що не відповідає? Відповідь здивувала — виявляється, мало хто збирається свої віртуальні знайомства втілювати в реальність. Ситуація стала ще більш заплутаною. Якщо віртуальний світ не допомагає реальному життю, то для чого витрачати на нього дорогоцінний час? Що може дати обмін нічого не значущими повідомленнями й коментарями до фотографій, крім втіхи марнославства й ледарства? Хтось скаже, що це ліки від нудьги. Якщо так, не завадило б вивчити побічні ефекти таких ліків: надто вже широко вони застосовуються.
Удаване милосердя
Як аргумент «за» соціальні мережі часто звучить така думка: мережі дають можливість оперативно допомогти нужденним або організувати допомогу великої кількості людей. Але й тут не завжди все однозначно.
Олексій познайомився із родиною хворого маляти, що гостро потребує матеріальної допомоги. Узявши над цією родиною шефство, він першим ділом створив групу в одній із соціальних мереж, розмістив інформацію про цю родину та її потреби, прохання про допомогу й, звичайно, зазначив номер банківського рахунку для перерахування коштів. У групу вступило одразу декілька десятків осіб. У повідомленнях було висловлено багато співчуттів і пропозицій допомоги. Олексій кілька разів дзвонив у банк перевірити стан рахунку. Минав уже другий тиждень обговорень серед віртуальних помічників, а на рахунку було як і раніше порожньо! Тоді Олексій вирішив особисто обдзвонити учасників групи (добре, що номери телефонів практично завжди є в особистій інформації). Виявилося, що в реальному житті ніхто нікому допомагати не збирався, і на іншому кінці дроту не відразу навіть розуміли, про яку групу і яку допомогу йдеться. Можна сказати, що це була просто віртуальна група підтримки з такими ж віртуальними обіцянками й грішми. Цікаво, чи здається учасникам такої групи, що вони роблять щось важливе й хороше?
Такі ж справи і з проханнями про молитву. У соціальній мережі можна попросити молитов про людину в якихось особливо складних життєвих обставинах. Якщо це прохання адресоване особисто тобі, то дай Боже, щоб ти вчасно його побачив. А якщо прохання розіслане як розсилка, то, на жаль, багатьма воно буде сприйняте лише як спам, котрий соромно видалити.
Старий друг краще нових 220
У мене є подруга Женька. Ми дружимо ще з другого класу, але вже кілька років не спілкуємося. Коли я переїхала в інше місто, перший час ми ще зідзвонювались, але згодом у кожної з’явилися нові знайомі, робота, словом, загальних тем ставало все менше. Але про те, що вона мій друг, я говорю в теперішньому часі. Напевно, для таких понять, як дружба, любов, спорідненість, не існує категорії часу.
Коли ми тільки познайомилися, Женька розповіла мені свою таємницю. Виявилося, що свою першу в житті медаль (не віртуальну, у вигляді смайла або букетика ромашок, а справдешню, у червоній оксамитовій коробочці) вона отримала в день свого народження. Медаль дали за те, що народилася вона 7 листопада — у червоний день календаря. Пам’ятаю, мене так вразила ця дорогоцінність, що й самій теж захотілося народитися в якесь свято. Я попошукала в перекладному календарі й — ура! — знайшла. Виявляється, я народилася у Всесвітній день пожежника! Зараз я всміхаюся, згадуючи про це, але тоді то було справжнє щастя. Ця професія стала для мене символом і знаком. Ні, стати пожежником я не мріяла, але вийшло так, що моя робота — допомагати іншим тамувати пристрасті.
Минулого дня народження стіна моєї сторінки «у контакті» була вкрита привітаннями тих, хто значиться в друзях. Пісні, фотографії, листівки, вірші... Не можу сказати, що це не було приємно. Приємно було, але якось недостатньо, чи що. Про себе відзначила, що кількість дзвінків того дня народження була значно меншою. Сидіти ж за комп’ютером у «печальне свято» не хотілося — інакше свято стало б не тільки печальним, але й самотнім, незважаючи на 220 у списку.
Уже ближче до вечора пролунав телефонний дзвінок. Номер був незнайомий. Із трубки почула голос, який для мене не змінять роки — дзвонила Женька. В «контакті» вона не зареєстрована, вже не знаю чому.
— Ти не забула? — здивувалась я.
— Як же можу я забути Всесвітній день пожежника!
Розмова була короткою, було недоречно запитувати про роботу і повсякденні справи. Та це й не було потрібно. Вона пам’ятає! Без «контакту», без нагадування в лівому куточку — просто пам’ятає. Напевно, тому що вона — мій друг.
Епілог
Мені поки незрозуміло, як слід ставитися до соціальних мереж. Багато хто каже, що не сприймає їх всерйоз — так, забавка, просто легке спілкування, можливість розважитися під час робочого дня, розрадитись на лікарняному, збавити вечір або почати ранок. Однак скільки часу витрачається на облаштування віртуальної квартири-сторінки, на роздуми — що виставити напоказ, а що сховати за аматорським фотошопом! Упродовж цілого дня відкрита, на роботі чи вдома, сторінка говорить про те, що нам це для чогось треба, і відмовитися від цього нелегко.
Дуже сподіваюся, що Юлія Вознесенська у своїх «Пригодах з макаронами» дуже прикрасила те, до чого ми йдемо. Хоча надія ця слабшає з кожним відвідуванням мережі. Різноманітність послуг, розваг, можливостей у соціальних мережах стрімко зростає та захоплює. Віртуальні подарунки, віртуальні зустрічі, віртуальні зізнання, віртуальна любов... Цікаво, на що витрачався б цей час десятками мільйонів людей, коли б не стало соціальних мереж? Можливо, хтось звернув би увагу на колегу за сусіднім столом, згадав старих друзів або познайомився з живою людиною. І ще мені здається, ми забули, що таке реальний час. Забули про те, що молодість наша має початок і кінець — а це зовсім не віртуальні поняття...
Оскільки я сама ще до кінця не розібралася, то не поспішаю поки видаляти свою сторінку. Але заходжу я туди усе рідше. А зайшовши, усе частіше знаходжу купу спаму. Від нього, як від пилу на столі, стає огидно й сумовито. Лише зрідка можна знайти цінний «привіт» і щире «як справи?»
Попереду зимові свята — сніжні, чарівні, чудесні, улюблені з дитинства. Свята загальні, що вимагають справжньої присутності в реальній дійсності. І досі в новорічну ніч чекаєш подарунків під ялинкою, листівок, міжміського дзвінка. Чекаєш уваги — справжньої, людської.
Мої «контактні» друзі, у цей Новий рік не чекайте від мене привітань на стіні. Я щиро бажаю всім, щоб у це свято поруч із кожним була близька людина. Нехай вона не віртуально, а реально привітає вас із Новим Роком під бій годинника, дивлячись вам в очі, а не в монітор. Нехай упаковка подарунка приємно шарудить у руках, і у вашій домівці, як у дитинстві, пахне хвоєю та мандаринами.
Якщо поглянути на соціальні мережі крізь призму психології, картина видасться досить сумною.
Мережі — чи не найдоступніший спосіб втечі від нинішнього життя. І якщо алкоголік або наркоман, що біжить від реальності в хімічну залежність, так чи інакше страждає від цього й змушує страждати близьких, то залежність від соціальної мережі схвалюється і навіть пропагується суспільством, а отже, є в якомусь сенсі більш небезпечною. На думку датського філософа Серена К’єркегора, набагато краще, якщо людина один раз зловживе міцним напоєм і вранці їй буде зле й замучить совість, ніж якщо та сама людина буде щовечора випивати легкого шампанського, п’яніючи настільки, щоб почуватися прекрасно. Друге значно небезпечніше: позбутися приємної звички набагато складніше, тому що відраза не роз’їдає душу й тіло. Саме цей приклад згадується, коли йдеться про соціальні мережі.
Православна дівчина, яка не може собі дозволити одягатися нецнотливо, викладає в «контакті» для загального доступу свої фото в напівоголеному вигляді. Чи відчуває вона сором? Навряд. Імовірніше, гордість за молоде гарне тіло. Явного гріха немає, напругу знято, начебто усе гаразд — і множаться захоплені коментарі. Часом, щоправда, досить двозначні — але монітор, як і папір, усе стерпить...
Нинішня філософія непомітно підводить нас до страшної прірви толерантності, терпимості до гріха. Ми самі не помічаємо, як стираються грані між «добре» і «погано». У цьому плані соціальна мережа з необмеженими можливостями дивитися, слухати й показувати все, що хочеться, — яскравий тому приклад: це доступно, безкарно, приємно і зовсім не соромно.
Небезпека віртуальної реальності полягає також у тому, що покоління, виховане нею, має вже зараз труднощі у своєму реальному житті. У мережі легко скривдити — і так само легко вибачитися, клацнувши мишкою на букет фіалок. Тут простіше познайомитися — і простіше залишитися інкогніто, брехати про себе. Простіше звернутися по допомогу — і простіше допомогти (звісно, віртуально). Простіше здатися собі потрібним і прийнятим... Усім життям оволодіває ілюзія.
Тільки от дітей потрібно буде народжувати — реально, і годувати сім’ю, і ходити на роботу... та хіба мало чого ще доведеться робити! Чи стане мужності зробити крок з легкого життя, де все так просто і приємно, — у життя, сповнене справжніх труднощів та скорбот, але й так само справжніх радощів та щастя? Ступити в реальний світ до реальних людей, де немає готових рішень, де все буде по-новому, не так, як у мережі?