Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Юродство як протиотрута

Останнім часом усе частіше новинні хроніки поповнюються зведеннями про чергові божевільні, епатажні перформанси художників-акціоністів, громадських активістів. Ці події завжди позначені якимось предикатом «заради» чого вони здійснюються (боротьба з невільнодумством тощо). Проте як інтерпретувати, наприклад, учинок Петра Павленського, котрий з відрізаною мочкою вуха просидів на паркані інституту психіатрії ім. Сербського в Москві, або інших акціоністів з точки зору християнства? Чи є в цьому «безумстві заради» щось співзвучне з «безумством» Христа заради юродивого? Про це й не тільки розмовляємо з літературознавцем, перекладачкою, старшим науковим співробітником Будинку російського зарубіжжя імені О. Солженіцина, викладачкою Біблійно-богословського інституту святого апостола Андрія (Москва) Світланою Михайлівною Панич.

— Юродство не має жодного стосунку до безумства ні в романтичному, ні в медичному розумінні. Тих, кого в російській культурі називають «юродивими», грецькою від давніх часів називали «салос», тобто дурень у прямому розумінні, людина, позбавлена тих якостей, які навколишнє середовище пов’язує з наявністю розуму, не стільки книжкового, скільки житейського. Пригадаймо один із найдавніших фольклорних сюжетів — казку про дурня, який витанцьовує на похороні й плаче на весіллі. Таке ж уявлення про юродивих закріпилося в англійській мові — «fool of Christ» дослівно означає «дурень Христовий», та й у російській культурі юродивих часто називали «дурнями Божими». Дурень Божий, на відміну від земного дурня, не просто говорить дурниці або здійснює не прийнятні в соціумі, безглузді, ірраціональні вчинки, але цими вчинками символічно вказує на іншу реальність, що виходить за межі резонуючого «земного» розуму. Коли апостол Павло говорить, що розіп’ятий Христос для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство (1 Кор. 1, 23), він має на увазі, що Христова звістка не вписується в жодне з тих уявлень, які панували раніше, включно з уявленням про мудрість. Справа не в тому, що вони погані чи вузькі, сама звістка радикально інша. Насамперед тому, що вона  і про це чудово писав у «Щоденниках» о. Олександр Шмеман — не «дискурс», не «вчення» або «система», а життя якісно іншого роду. Юродивий про цю інакшість християнства нагадує. Саме російське слово «юродивый» («юрод», «урод») несе в собі виклик загальноприйнятим, звичним, усталеним уявленням про пристойне, порядне, приємне. Разом з тим, як пише в чудовій статті «Юродивий як пророк і апостол» митрополит Діоклійський Калліст Уер, вчинки юродивого — це не епатаж заради епатажу, не ексцентричне самоствердження. Юродивий — не ексцентрик, він радше традиціоналіст. У ті часи, коли Церква забуває про своє первісно нетутешнє походження і покликання, він радикальними, тобто такими, що вибиваються із зашкарублих «благочинних звичок», способами нагадує Церкві, що вона «не від світу цього». Своїми дивними діями він нагадує Церкві, що вона «дивна». Не тільки в російській, але, скажімо, в англійській мові, слова «странный» (дивний) і «странник» (мандрівник), strange і stranger  спільнокореневі. «Странник» (мандрівник) — він усім і завжди чужий. Юродивий, виконуючи дивні дії, не дає Церкві забути, що вона є чужою в цьому світі. Часто цю екзистенціальну чужість підкреслюють біографічні подробиці, на які звертає увагу агіограф. Наприклад, про Ісидора, Христа ради юродивого Ростовського чудотворця, читаємо: «Був він із західних країн, роду римського, мови німецької», аналогічно — «був він із західних країн, від латинської мови, від німецької землі»  починається житіє Прокопія Устюзького (поєднання латинського і німецького — квінтесенція «чужості»); Михайло Клопський також приходить з інших країв і спочатку чужий у своєму монастирі.

— Нерідко дослідники розглядають феномен юродства як ключ до розуміння православ’я, християнства (згадаймо есе о. Георгія Чистякова «Безумство християнства»). Навіть принцип зворотної перспективи в іконописі пов’язують з юродством, говорячи про «юродство ікони», а християнина називають «людиною зворотної перспективи». Наскільки Ви згодні з такою позицією? Наскільки, на Ваш погляд, вона є органічною для християнства?

— Коли Церква зважає на час цей, їй, кажучи вживаною зараз мовою, стає «комфортно» у світі, вона приймає все, що від світу, і, насамперед, мирське уявлення про силу та владу, — тоді юродивий інакшістю власної фігури серед благочестивого церковного люду нагадує про її інакшість. Наприклад, Симеон, Христа ради юродивий, «чинить непотребства» у церкві, кидається під час богослужінь горіхами чи обмазує роги будинків благочестивих людей, згідно з однією редакцією, гноєм, згідно з іншою, — чимось гіршим. Навіщо він це робив? Усталена відповідь, яку дає агіографія, — викриття. Ми найчастіше розуміємо «викривати» як «вказувати на ва́ди», «засуджувати», але первинне, закріплене в етимології значення цього слова — відкривати обличчя, тобто знімати личину, маску. Пригощаючи Івана Грозного закривавленим м’ясом у піст, Василій Блаженний показує, чого насправді варте православ’я «найправославнішого государя». Проте юродивий не тільки заперечує, але й утверджує. Викриваючи релігійну самовдоволеність, порожнє благочестя, він свідчить про «перевернуту світобудову». Честертон писав, що християнство перевертає піраміду мирських цінностей, ставить її вістрям донизу. Так вона стояти не може, а втім стоїть. Церква, ставши впливовим і вкоріненим у земний світ «інститутом», намагається поставити піраміду на міцну основу влади, визнання, респектабельності. Приходить юродивий і намагається цю піраміду перевернути.

Так само показує «перевернуту піраміду» ікона — не лише зворотною перспективою, але й тому, що вона — закарбоване інше Царство. У ній також можна «розчути» звістку, якщо, звичайно, не вимагати від неї відповідності мирським ідеологіям.

— Як пояснити людям нецерковним принципову відмінність вчинків юродивих від акцій сучасних художників? Адже історія Симеона Юродивого, котрий бігав містом з прив’язаним дохлим собакою, може збентежити невоцерковлену людину не менше, ніж, наприклад, акції Петра Павленського...

— Не тільки невоцерковлену. Церковних людей, як видно з житія, такі «прогулянки з собакою» так само бентежили. Але відмінність між жестом юродивого й діями акціоніста, на мій погляд, визначається вектором інтенції. Акціоніст утверджує себе, постмодерністська акція відцентрова та егоїстична. Звісно, якщо ця акція відбувається в тоталітарній державі, акціоніст заплатить за своє мистецтво позбавленням волі (чим виразнішою буде акція, тим більше за неї, вочевидь, дадуть), але для акціоніста його дії — трагічний, ризикований, та все ж перформанс.

Юродивий не грає і не заявляє про себе. У своїй дивності він абсолютно серйозний. Коли Симеон, Христа ради юродивий, викликає благочестивий гнів містян тим, що проводить час у товаристві з украй сумнівними жінками, він робить це не заради того, щоб епатувати поважну публіку, а тому що цих дам любить, як «усяке створіння Боже».

Дії постмодерністського акціоніста замкнені на ньому самому. Коли юродивий їсть із розпусницями, він це робить заради них. Межа між цими інтенціями іноді ледь вловима, тому здається, нібито юродство легко зімітувати. Однак у самому визначенні цього типу святості є вказівка на те, що юродивий, безперечно, «межова фігура», він ніколи не хуліганить і не глумиться заради себе самого. Він не просто юродивий, а юродивий «Христа ради». Це людина, яка свідомо йде на ганьбу, аби нагадати про Євангеліє.

Елемент юродства є в будь-якій святості просто тому, що святий по суті своїй — інший, відокремлений, який живе «не як усі люди». Скажімо, преподобний Феодосій Печерський замолоду носить «ганебні», як вважає його заможне сімейство, «худі ризи», котрі згодом стануть метафорою безкорисливості в усій російській агіографії. Мати сердиться, б’є його, змушує вдягти «пристойну» сорочку, котру через якийсь час він знову змінює на «худі ризи». Схожу подробицю — «убрався в розідрані та непотребні ризи» — знаходимо й у житії Прокопія Устюзького. Коли преп. Сергій, аби показати браттям, як його мучить їхнє суперництво, іде з обителі, у його вчинку також присутній елемент юродства. Але в цих діях немає і тіні свавілля або самоствердження — лише спроба символічним жестом висловити ту правду, до якої навколишній світ байдужий.

— Але якщо взяти громадських акціоністів, наприклад, «FEMEN», то ж формально такі організації самі позиціонують свою діяльність як «ближнього заради» (його прав, свобод і т. ін.)?

— Гадаю, для цих організацій важливим є не стільки ближній, скільки те, що вони вважають істиною. Я не дуже добре знаю феміністський акціонізм, можливо, там свої правила. Але мені здається, навіть сама істина в результаті виявляється вторинною стосовно перформансу і тих, хто його здійснює.

За всієї схожості намірів і стилістичної подібності мені важко назвати тих же FEMEN або групу «Війна» юродивими епохи постмодерну через настанову громадських активістів на публічність. Коли в 1930-ті роки мати Марія (Скобцова) писала, що у Церкви (вона мала на увазі насамперед Російську Православну Церкву, яку позбавили державних і будь-яких інших підпор у світі, охопленому жадобою влади) залишився тільки один шлях — юродство, вона мала на увазі радикальну відмову грати за правилами світу, а публічність, визнання, нехай навіть негативне — усе ж таки «вкрай мирські» цінності.

— Юродивий — це не бунтар?

— І бунтар також. Але не public figure та революціонер. У нього немає ідеології. Він повстає проти неправди земної не для того, щоб змінити її на більш переконливу, на його думку, іншу земну правду. Він повстає проти неправди земної, аби нагадати про правду небесну.

— Одне з найпоширеніших трактувань юродства — через співвіднесення його з простодушністю дитини. Але сама по собі простота ще не є цінністю, і, як правильно зазначив свого часу С. С. Аверінцев, неможливість збрехати ще не є можливістю «сказати правду». Як ви розумієте це аверінцевське «сказати правду», які вимоги до того, хто її промовляє?

— Я не можу відповісти на це запитання однозначно. Тим більше не можу надати список «вимог» до того, хто говорить правду, окрім одного: аби сказане мною було правдою, воно має бути справджене всім моїм життям. Якщо я говорю про необхідність жертовності, але потураю виключно собі, я говорю не правду, а деяку відсторонену істину. Про правду людина може свідчити лише собою. Не висловлюванням, а буттям.

— Чи можливе, на Ваш погляд, юродство в наш час? Чи сучасна постмодерністська культура настільки перенасичена абсурдом і кітчем, що наша епоха вже не потребує такого «дарунку» через неможливість його адекватного розуміння (як свого часу була втрачена ранньохристиянська практика глосолалій)?

— Знову-таки однозначно відповідати було б украй ризиковано. Про глосолалії ми знаємо головним чином з Послання апостола Павла (1 Кор. 12, 8–10) і деяких ранньохристиянських текстів. Що таке «говоріння мовами», яке практикують сучасні харизматичні церкви, мені судити складно. З юродством, здавалося б, простіше: цей різноманітний за формами досвід свідчення зустрічається в усі часи; достатньо згадати, кажучи словами матері Марії (Скобцової) «побутове сповідання» блаж. Ксенії Петербурзької. Сама мати Марія також вважала, що «краще кричати і юродствувати, аніж чаювати з проскуркою», але її шлях вирізнявся тим, що єдиною підставою для всіх її вчинків, які епатували не тільки церковних, але й світських людей, була повна та безоглядна повсякденна співучасть у житті кожного, хто опинявся поруч. Опинялися здебільшого принижені, голодні — і замість утрені мати Марія вирушає на паризький Сінний ринок для того, аби купити подешевше продукти, і, зовсім не переймаючись своїм зовнішнім виглядом, тягне на собі мішок з провіантом. Недоброзичливці часом казали, нібито вона вдягає чернечу рясу тільки для того, щоб пройти до префектури. Архімандрит Кіпріан (Керн), який жив якийсь час у заснованому матір’ю Марією гуртожитку в ХV окрузі Парижа, на вул. Лурмель, 77, вважав її дії неподобством, що ганьбить чернецтво. Але презирством до зовнішнього благочестя, «духовного комфорту» вона свідчила про те, що сама відкрила як найбільшу правду християнства: «На Страшному Суді мене не спитають, чи успішно я займалася аскетичними вправляннями і скільки земних чи поясних поклонів я поклала ... Спитають, чи нагодувала я голодного, чи вдягла нагого. Тільки про те й спитають... Від імені всіх убогих, голодних та ув’язнених Спаситель скаже: „Я“. Уявіть, що Він поставить знак рівності між кожним знедоленим і Собою».

Коли релігійний світ починає турбуватися про недоторканність власних почуттів значно більше, ніж про правду Божу, дуже потрібен той, хто нагадав би, що ці почуття не надвисока цінність. У такому жесті є, звичайно, ризик самоствердження. Жест юродивого — завжди символічний. Питання, наскільки жест, що видає себе за юродство, вказує, говорячи словами о. Олександра Шмемана, «на те, що за ним, вище»?

Юродство виникає як крайня реакція на неправду. Коли всі засоби утримати неправду вичерпані, існує тільки один спосіб — утримати її собою. Честертон писав, що святий приходить у світ як протиотрута, приходить нагадати про те, про що світ забув. Юродство — це протиотрута з деякими побічними наслідками.

— Але в сучасному світі інакшість юродивого чи не ризикує бути загубленою і не поміченою, неправильно витлумаченою серед натовпу епатажних безумців?

— Юродивий завжди ризикує. Він ризикує бути й понадміру поміченим, і побитим чи то владою, чи то народом. Ризикує загубитися серед натовпу безумців, але для нього це, зрештою, не важливо.

— Але ж юродивий повинен «пробуджувати» від духовної сплячки, бути почутим?

— Він не ставить перед собою завдання здійснити 101-шу добру справу. Ось зневажають Євангеліє, і він кричить про те, що воно зневажається, кричить, як може. Хто гнівом, хто слізьми, хто сміхом. У вірменському варіанті житія Симеона, Христа ради юродивого, є дуже цікава подробиця. Там, де в російській версії ми знаходимо звернення Симеона до його співтаїнника Іоанна: «Ходімо, викриємо світ», — у вірменському Синаксарі: «Ходімо поглумимося (посміємося) над світом». Сміх сам по собі не може бути самоціллю. Як тільки він стає самоціллю, він перестає бути сміхом.

Юродивий не ставить перед собою ідеологічних завдань. Зневажається правда — ось він про це й кричить. Не так важливо, чи почують цей крик. Навіть якщо один побачить і сприйме його дії не як «буйне життя», а як знак, — і те буде добре. Юродивому нема чого втрачати, він вільний, а свобода, поза всім іншим, полягає в тому, щоб відпускати свої дії за течією. Якщо відштовхнутися від рядка з «Китайської подорожі» О. О. Седакової  «нещасний, хто робить справу і думає, що він її робить», — юродивий, попри всі лиха, які випадають на його долю, щасливий, оскільки не «оглядається» на масштаб і не прораховує значущість своїх дій. Він робить те, що він не може не робити, а решту довершить Бог.

— Останнє запитання вже не стосується юродства, а радше його підміни. Т. М. Горічева писала, що в 50–60-х рр. у середовищі радянської богеми «любов до шизофреніків була загальним явищем»: у кафе «Сайгон», мецці ленінградської богеми, видавалася газета «Сайгонський шизофренік»; у великих містах типу Москви, Ленінграда, Харкова були свої культові «ши­зо­ідо­ли» тощо. Під «шизофренією» малася на увазі в даному контексті радикальна бунтарська свобода. Чи характерна така ідеалізація «безумства» для сучасної вітчизняної богеми або, навпаки, є ностальгія за тверезодуманням?

— Те, що робив Венедикт Єрофеєв, — це мода чи ні? Не думаю, що це була «мода», ймовірніше, «Москва — Пєтушкі» моду визначили. Венічкині дії — це практично поведінка юродивого, людини, в якої немає жодних підпор, окрім «милих ангелів». Іноді він був нестерпний, його свобода була дуже трагічною, але ні на що інше, я гадаю, він би не погодився.

Про богему, тим більше сучасну, я б говорити зовсім не наважилась. По-перше, вона дуже різна, і те, що мені більш-менш знайоме, усієї картини, звісно, не передає. А по-друге, якщо чесно, я боюся туди зазирати... Час від часу мислячі й щирі люди намагаються переконати світ і себе в тому, що творчість — це одержимість, свята несамовитість, і тому творча людина, а тим більше геній, — вище моралі, і, керований натхненням, в ім’я натхнення має право на все. Навіть якщо не говорити про розпізнавання духів, цей романтичний за походженням міф, який дав трагічні, ще не до кінця осмислені рецидиви в культурі модерну й опосередковано, а в чомусь безпосередньо призвів до катастроф ХХ століття, після «всіх Бутирок і Треблінок», здавалося б, не може бути таким привабливим... Думаю, одна з причин його живучості в тому, що настанова на «творче безумство», яке вище «морального суду», легалізує можливість не чути і, отже, безвідповідальність, знову ж, у тому сенсі, на який вказує етимологія — відмову від відповіді на звернене до тебе запитання. До речі, зауважимо, що юродивий, за всієї своєї зовнішньої непогамовності — фігура дуже відповідальна: кожна його дія окуплена невидимою працею (загальний мотив агіографії юродивих — «удень юродствує, уночі молиться»), а крім того, він знає, що нічого, крім побоїв і наруги, на нього не очікує, і все ж «глумиться над світом, аби врятувати світ».

Мені важко розмірковувати про сучасну культуру в рамках опозиції: «самозакохане, подекуди нелюдське богемне безумство, або такий самий самозакоханий раціоналізм і прагматизм сучасних яппі». На мій погляд, правда, вона ж і розсудливість, завжди «між». У Теффі, одного з ангелів російської словесності, є оповідання «Демонічна жінка», рафіновано-істерична героїня якого рветься на цвинтар «страждати й плакати», погрожує застрелитися «ціаністим калієм, який принесуть їй наступного вівторка», але за стилізованою салонною витонченістю криється банальна розбещеність. Однак і спроба повністю регламентувати й раціоналізувати власне життя також не свідчить про мудрість, тим більше про свободу. Між хаосом стилізованого безумства і казарменим «статутом» диктатур, байдуже яких, мирських чи релігійних, є царський шлях — це живий порядок затишної та гостинної оселі.

Опублiковано: № 1 (79) Дата публiкацiї на сайтi: 12 September 2016

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Юродство як протиотрута

Юродство як протиотрута

Анна Голубицкая
Журнал «Отрок.ua»
Коли Церква забуває про своє первісно нетутешнє походження і покликання, він радикальними, тобто такими, що вибиваються із зашкарублих «благочинних звичок», способами нагадує Церкві, що вона «не від світу цього».
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: