Хто вигадав казку про безхмарне дитинство? Мабуть, той, хто народився дорослим, людина, яка забула, що сама була дитиною.

Міф про безтурботне дитинство в мене ніколи не викликав довіри. І фраза дорослого, сказана дитині з зітханням: «Ех, мені б твої проблеми», — ображала й відштовхувала. Надто свіжі в пам’яті дитячі сльози, образи й розчарування. Дитинство моє не було ні щасливим, ні нещасним. Як у всіх дітей, в ньому були свої скорботи й жалі, свої радощі й чудеса.

Нещодавно мені довелось пережити відчуття дитячого горя знову. Моя чотирирічна донька Маша забула в садочку улюблену іграшку — обідране тигренятко. Об 11 годині вечора з дитячої кімнати почувся плач. Маша сиділа на ліжку й гірко плакала. «Я забула в садочку своє тигренятко! Як воно там буде без мене? Йому страшно й холодно. Воно всю ніч не буде спати, буде дивитись у вікно й плакати — де ж його Маша!» У цих словах, сповнених сліз і надриву, мене здивувало те, що переживала вона не за себе й не через те, що їй не заснути без іграшки. Переживання ці стосувалися того іншого, котрому зараз набагато гірше. Дивлячись на неї, я розуміла, що саме так народжується людина — скорботами й співчуттям. Якщо проживати з дитиною її горе й радощі, жити її реаліями, життя це вже не здасться несерйозним і безтурботним.

Часто доводиться чути євангельську цитату «будьте як діти». Фраза ця навіть увійшла в моду завдяки повсюдній пропаганді інфантилізму як способу життя. І коли чергового разу від ортодоксально налаштованої людини я чую, що, виконуючи заповіді Христа, вона бігає по газонах з різнокольоровими повітряними кулями, я дивуюсь.

Христос каже — будьте як діти (див. Мф. 18, 3), і в цьому «будьте» є щось знайоме, філософське — бути, а не здаватися. Створити видимість людини, що поринула в дитинство, легко, тільки виглядає це якось не по-християнськи солодкаво. Здитиніти особливо хочеться тоді, коли немає бажання терпіти скорботи й нести свій хрест, а душу роз’їдає отруйне ремствування.

Але одягнути короткі штанці з рюшами й стрибнути в пісочницю до шепелявих друзів — це зовсім не шлях руху вперед, а навпаки. Психологи називають це регресією, дорогою назад. Хоча, безумовно, і серед психологічних шкіл є такі, які заохочують подібні сплески «душі» й божевільні вчинки. Люди платять гроші своїм психоаналітикам, літають у снах і наяву й думають про зростання власної особистості. А сумління, те саме, євангельське, котре живе в кожному з нас, чомусь підказує, що все це «щастя» бутафорське й штучне. Популярні тепер філософсько-психологічні тенденції переважно якраз відрізняються позитивним ставленням до атрибутів дитинства. Але, не доходячи істинної суті поняття «дитинство», насправді вони вчать бути цілеспрямованим і розважливим, мати високу самооцінку й такі ж високі амбіції й сформоване ставлення до всіх і вся. Під забороною психологів — відкритість і довірливість, співчуття й прийняття ближнього.

Мильні бульбашки, стрибки на траві й бешкетні вчинки — беззаперечні атрибути дитинства, його форма, але не суть. І по-євангельськи чистими й щирими ці дитячі витівки будуть лише тоді, коли відповідатимуть стану душі.

Зберегти в серці часточку дитинства, залишитися в душі дитиною — зовсім не означає слідувати інфантильним поривам душі. І щиро радіти сонечку, що сходить, і різнокольоровій від бензину калюжі можна лише тоді, коли ми зможемо й плакати, як діти, не надягаючи масок і не соромлячись своїх почуттів. Інакше й калюжі, й сонце, і сльози будуть лише маскарадним костюмом.

Душа дитини може жити в нас і дарувати відчуття справжності буття. І зовсім неважливо, чи сидимо ми в запилених офісах за мерехтливими моніторами, чи ставимо діагнози в лікарнях, чи, з більшим або меншим успіхом, відпрацьовуємо будь-який інший диплом.

Зберегти дитинство й оживити дитину в своїй душі — означає знову відкритися світові, не думаючи про ціну, ризикуючи кожну мить, як ризикує дитина, віддаючи другу ту саму дорогу іграшку, що її купив тато у відрядженні. Дитина в світ приходить саме такою — сповненою довіри й відкритою світові. Але гріх, який увійшов у наше єство, в перші роки життя примушує дивитися на світ уже вороже чи, принаймні, з осторогою.

Особисте зростання, про яке зараз так багато шумлять, насправді є шлях до людини відкритої й довірливої, незлобливої й щирої, повернення до себе істинного, одвічного. Шлях цей лежить через увесь світ, і йти ним треба все життя. Ті, хто зуміли відкритися й навчилися довіряти, стають святими, що осягнули Істину. Ті, хто обросли стереотипами й твердять, що «нікому не можна тепер вірити» — завчасно постарілими буркотунами.

Дитина, яку мати сварить й ляскає по м’якому місцю, заливається сльозами. І тут же простягає до неї рученята, довірливо кричить їй «матусю». Першокласники, які несамовито б’ються кожний за свою правду, вважають себе найкращими друзями й не запам’ятовують ані бійок, ані сварок, ані образ. Чи кожен із нас так вчиняє зі своїм кривдником і викривачем? Чи кожен такий незлобливий зараз зі своїми батьками й відданий друзям, що живуть кожен своєю правдою? Цій незлобливості й вчить нас Христос, закликаючи бути ніби діти. Цій незлобливості вчать нас святі. Батюшка Серафим, довірливо зустрічаючи кожного й щиро йому радіючи, також мав гіркий досвід спілкування с людьми. Але досвід цей не породив упередженості до людей. Та й чи мало їх — святих, які страждали від зрад найближчих людей і не зачиняли ніколи свого серця й дверей свого дому?

Стати знову дитиною — це піт і кров. Крізь призму досвіду й набутої мудрості, ран і образ — знову відкрити обійми світові, довірливо схиливши на плече ближньому свою голову, — може кожна людина.

Діти розмовляють із Богом. Іноді — твердять завчений і не зрозумілий їм текст молитов, але часто — говорять із Ним як з Близьким, як із Батьком, забуваючи умовності світу.

Я попросила свою семирічну доньку записати те, про що вона просить Бога. Захотілося зберегти пам’ять про чисте дитяче прохання (на жаль, моє дитинство не лишило мені такої пам’яті). Вона охоче погодилась і взялася за роботу, попередивши мене, що буде писати тільки те, чого їй дуже хочеться.

Я готова була вже побачити послання до «діда мороза» з побажаннями подарунків і цукерок, коли на мій стіл ліг лист на аркуші в косу лінію. Здивував красивий, рівний почерк, немов виведений для високої оцінки. «Ти ж сама кажеш, що Бог завжди поряд і все бачить!» — сказала Саша у відповідь на моє здивування. «А, дійсно!» — тільки й знайшла я що відповісти (я й не думала, що дитина це сприйме так на віру).

Вона просила те, чого їй дуже хотілося: «Здрастуй, Боже! — було написано там. — Я хочу, щоб у тата було все добре з роботою, а Маша слухалася маму. А в Насті не болів більше живіт. Я би хотіла, щоб Ти допоміг Діані, і вона перестала чаклувати над водою. До побачення, Боже!» Це був лист дитинства, з нагадуванням про те, скільки важливого втрачено десь між середніми й старшими класами школи, чи колись іще.

Може, не впадаючи в дитинство, а повертаючись до нього, і я ще маю шанс знову навчитися бажати щастя ближньому як собі самій? І робити це своїм бажанням, своєю потребою, своєю молитвою.