Як горять рукописи

Усім відоме твердження з роману Булгакова про те, що рукописи не горять. Не намагаючись сперечатися з цим твердженням, автор запрошу замислитись про відповідальність митця за сво творіння і про те, що залишитися собою, відмовитися від неправди важливіше, ніж створити навіть щось прекрасне: чи то рукопис, чи щось інше.

Ті, хто палили свої рукописи, знають, як це відбувається. Спершу крізь папір видно світло, м’яке та заспокійливе, немов вечірнє вікно на околиці. Та майже одразу через край аркуша перегинаються язички полум’я, на папері чітко виділяються рядки. Якусь мить є тільки вони — посеред вогню, вже частина вогню. З них здіймаються сполохи, складаючись у дивовижні фрази, які за секунду розчиняються — у жаринах і димі. Можна припустити, що розпорошені літери ще жевріють, пробігають іскрами у попелі, та ні — торкнешся кочергою: лише хрусткий попіл, сіра тінь.

Та почати слід із садиби, московської садиби в паморозі, посеред кучугур снігу, у якій сидить дуже втомлений, схудлий чоловік. За деякий час майже так само, поруч із будинком, сидітиме його копія — пам’ятник, але зараз сидить він сам — похиливши голову, зі списаними зошитами в руках. Йому лишилося зовсім небагато жити, він чує, уже давно, як усередині хрипить і відбиває старий годинник. Він дуже боїться, що його поховають живцем, але ж як умістити в труну не це змарніле тіло, ні — його самого, адже він став величезним, мовби таємничий витязь на Карпатах; як згорнеш його шинель, котра, наче сутінки, укриває все довкола: в одній кишені — Петербург, а в іншій — Рим, і зірки блищать на ній мосяжними ґудзиками. Він мовби вже й не тут, у будинку, — бричка зупинилася коло білої хати, коники жують траву. Десь позаду колесо котиться до Казані, а ніс-утікач прочанином пробирається крізь ліси, поля й часи: чи не його, мис Святий Ніс, огинає на кораблі преподобний Варлаам Керетський? А сам чоловік вже йде до Дніпра, що розлігся до обрію: замерзлий Дніпро із синіми проталинами, над яким несуться хмарки, різнобарвні, мов сорочинські ярмарки. А проте не можна поспішати: тут ще залишилася справа — підтопити піч, зупинити холод, який просочується з нічних кутків. Він довго зважується, ковзає руками по зошитах, зминає пальцями аркуші, списані, із закресленнями і довгими хвостами літер; потім підпалює все відразу, вогонь горить погано, і він вириває сторінку за сторінкою — доки не розгориться полум’я.

Спалення другого тому «Мертвих душ» повториться ще не раз. Багато хто з авторів уявить себе в гоголівському кріслі, повторить порух руки, що підпалює рукопис. (Дивовижно, що майже всі автори, які писали про нього, ніби віддзеркалюються в Гоголі: його дзеркало діє і після смерті.) І складно розрізнити, Гоголь це чи вже Набоков випускає вогняних метеликів, що пурхають між язичками полум’я: «Останнє осяяння, останній спалах художньої правди змусив письменника знищити кінець “Мертвих душ”. <…> Завершена книга передавала його геній; Чичиков, замість того щоб набожно згасати в дерев’яній капличці серед суворих ялин на березі легендарного озера, був повернений своїй природній стихії — синім вогникам домашнього пекла». Коли вже розглядати мандрівку всередині «Мертвих душ» як спуск концентричними колами пекла, то в кінці просто має бути саме це пекло.

Данило Андреєв у описі Гоголя немов створює автопортрет: «Відомою є картина Рєпіна: “Самоспалення Гоголя”. <…> Коли <…> вдивляєшся в цю картину, відчуваєш себе мимохіть затягуваним у душевну прірву крізь послідовні психофізичні шари. Спершу бачиш хворого, напівпричинного, може, навіть і зовсім божевільного, що знемагає в боротьбі з якимось, либонь, галюцинаторним видінням. <…> Та ось цей шар спадає, мов лушпиння; раптом розрізняєш спотворене передсмертним очікуванням обличчя людської істоти, що принесла і приносить у жертву комусь усе своє найдорожче, усе, чим жила: найзаповітніші думки, найлюбіші творіння, найпотаємніші мрії — увесь смисл життя. <…> Жах передається глядачу, змішується із жалем, і здається, що такої напруги почуттів не може витримати серце. І тоді робиться видимим третій шар — не знаю, утім, чи останній. Ті самі збляклі очі, ті ж губи, зведені чи то судомою, чи то дикою, відчайдушною усмішкою, починають сяяти дитячою, чистою, непохитною вірою і тією любов’ю, з якою припадає до колін матері дитя, усе в сльозах. “Я все Тобі віддав, — прийми мене, любий Господи! Утіш, обніми!” — промовляють очі конаючого». (Олександр Вронський пише про те, як Гоголь їздив до Преображенської лікарні для божевільних: довго ходив-тинявся поряд з нею по снігу, мов птах із підбитим крилом. Він так і не зайшов до лікарні; на відміну від нещасних Мопассана та Ніцше, у нього вистачило сил самому пройти решту коротенького шляху.)

Костянтин Мочульський говорить про спокусу та боріння Гоголя, повторює його молитву: «Гоголь учинив спалення в стані затьмарення розуму; опритомнівши, він каявся в ньому і плакав. Таким є пояснення в плані психологічному; але можливе й інше пояснення, у плані містичному. <…> У трагічну ніч на 12 лютого в душі Гоголя звершилася остання боротьба з дияволом. Диявол “роздмухав до жахливого перебільшення”, “до страшних примар” його сумніви в корисності свого літературного спадку. Він підсунув йому зошити, перев’язані тасьмою, він змусив його кинути їх у вогонь. “Уявіть, наскільки сильний злий дух!” — сказав Гоголь О. П. Толстому. А в передсмертній молитві написав: “Пробач, Господи. Зв’яжи знову сатану таємною силою несповідимого Хреста”».

…Складно сказати, наскільки вдалою в художньому плані була би друга частина «Мертвих душ». Є думки, що — іще в чернетках — вона не поступалася першій. Та чи потрібне було все це стражденній людині, яка писала своєму другу, поету Язикову: «Усе веде до того, щоб ми міцніше, аніж будь-коли раніше, учепившись за хрест, пливли впоперек скорбот». Чи потрібна була ретельно виписана утопія поету-пророку, який відчував, як крижаний вітерець гуляє кутками-щілинами нібито міцного світу; знав, як помирає у 1918 році вистуджений хлєстаковським вітерцем Розанов і перед смертю визнає гоголівську гірку правоту. Чи варто було розмірковувати про пильновитих поміщиків, коли всюдисущий Собакевич уже просочився в економічну доцільність і політичну економію, і вони уподібнюються йому: у бундючності, вульгарності й тотальності. Коли ноздрьовське самодурство та вихваляння розв’яжуть війну — не одну війну: «усе, хоч би що побачив по цей бік, усе це моє, і навіть по той бік, увесь цей ліс, що він онде синіє, і все, що за лісом, усе моє». Коли він — Гоголь — чув, як багатократно помножені манілови наповнюють простір галасом, шумом та беззмістовністю, а вже доросліші фемістоклюси та алкіди доповнюють міру своїх батьків. І ось, замість птаха-трійки, на адамовій бричці, позиченій в тітоньки Шпоньки, у місто вповзає Коробочка, для котрої що капуста, що душі — усе товар. Як писав Леон Блуа: «Вони проходять безглуздою валкою по галявині, яка впирається в небо. І раптом виявляється, що птахи падають з хмарин, квіти в’януть, усе, що трапляється на їхньому шляху, гине, словом, вони лишають по собі сморід і тлін».

Припустімо, що не все таке безпросвітне, і дещиця схожості на Собакевича йде на користь міцності меблів, балаканина в дусі Манілова дозволяє заповнити паузи в застільній розмові. Що хазяйновитість Коробочки просто необхідна при закриванні банок з варенням та грибами. Для того щоб це залишалося мирним і безпечним, потрібно небагато: здоровий глузд і совість, які заважають визнати синій ліс — своїм, людей та їхні душі — товаром, а дошкульну фразу — гаслом, яке переверне світ. Ще потрібні простота й відкритість, навіть вразливість, про яку писав Антоній Сурозький: «Прагнучи пройти по життю цілими і неушкодженими, ми переховуємося у вежі зі слонової кістки, закриваємо розум, гамуємо уяву, серцем робимося жорстокими, якомога менше чутливими, тому що понад усе нас лякає те, як би нам не завдали болю, не поранили нас. У результаті ми стаємо подібними до тендітних й легко вразливих морських істот, котрі створюють довкола себе тверде покриття. Воно убезпечує їх, але тримає, мов у в’язниці, у жорсткому кораловому панцирі, який поступово придушує їх. Захищеність і смерть взаємопов’язані. Лише ризик і незахищеність сумісні з життям». І коли Микола Гоголь незадовго до смерті написав: «Будьте не мертві, а живі душі. Немає інших дверей, окрім вказаних Ісусом Христом», — він закінчив свою поему. Відкинув уже непотрібного буланого (паперового) меча і став коло Хреста.

Та був іще один рукопис, навіть книга, яка не згоріла, спротивилася автору. Під час її створення він пише в щоденнику: «Страшенний гамір, що наростає в мені й довкола мене. Цей гамір чув Гоголь (щоб заглушити його — заклики до родинного порядку та православ’я)… Сьогодні я — геній». Цей автор — Олександр Блок, поема — «Дванадцять». Три роки по тому, на смертельній постелі він знову згадає Гоголя, точніше, досвід Гоголя: «Блок марив про одне й те саме: чи всі примірники “Дванадцяти” знищено? Чи не лишився десь хоча б один? — “Любо, добре пошукай і спали, усе спали”. Любов Дмитрівна, дружина Блока, терпляче повторювала, що всі знищені, жодного не лишилося. Блок ненадовго заспокоювався, потім знову починав: примушував дружину присягати, що вона його не обманює, згадавши про примірник, посланий Брюсову, вимагав, щоб його везли до Москви… — “Я змушу його віддати, я вб’ю його…”» (Георгій Іванов).

Складно сказати, чи применшила б відсутність «Дванадцяти» в числі завершених творів самого Блока. Вочевидь, ні. У будь-якому разі — це сильний твір майстра. Проте можна уявити, що Блок усе ж таки спалив рукопис поеми або навіть увесь наклад книги: зібрав і спалив усе, а ті, хто її прочитав, дивовижним чином про це забули. Ідеї та якість «Дванадцяти» стали темою досліджень, але єдиним реальним свідченням були би два обгорілі аркуші паперу, які Любов Дмитрівна потай витягла з вистиглої пічки. Великий, з текстом: «Черный вечер. Белый снег. Ветер, ветер! На ногах не стоит человек. Ветер, ветер на всем Божьем свете!». І поменше, з одним словом, як у передсмертній записці Гоголя: «…Христос». Можливо, так і хотів написати Блок — у співавторстві з вогнем.

…Заключна строфа останнього вірша Блока «Пушкінському дому» звучить так: «Вот зачем, в часы заката, уходя в ночную тьму, с белой площади Сената тихо кланяюсь ему». І, можливо, ця пітьма — зовсім і не пітьма, а сині досвітні сутінки, м’які сутінки тієї самої шинелі Гоголя, в одній кишені якої Петербург, а в іншій — Рим, і мосяжні ґудзики світяться, мов зорі. Не лише Достоєвський — усі ми вийшли з цієї гоголівської шинелі. І повертаємося в неї.

Опублiковано: № 1 (73) Дата публiкацiї на сайтi: 24 February 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
05:53 06.03.2015 | Владимир К
https://www.amherst.edu/
Amherst College
Для справки автору статьи.
Это то место где находится рукопись поэмы 12 Блока.Рукопись целиковая сш множеством пометок и правок автора.
Попала в университет из частного архива Иванова-Разумника.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: