Хоробрість і страхи апостола Петра
Нам, людям, не можна бути самовпевненими. Одна з наших основних якостей — неміч. Замість «людини вмілої», «людини розумної» наука могла би нас назвати «людиною немічною». Навіть ті, від кого менш за все чекаєш тремтіння в колінах, часом слабшають і втрачають силу духу. Яскравий приклад — апостол Петро. Вольовий і сміливий, гарячий і поривчастий, цей апостол увійшов в історію не лише сповідуванням віри і проповіддю Благої вісті, але й зреченням у дворі архієрея.
Хтось не боїться вступити в рукопашну з двома чи трьома супротивниками, але кам’яніє від страху, почувши звук бормашини. Когось не лякають ані хвороби, ані бідність, але вигнання з батьківщини може звести його в труну. Іншими словами, у нас є завжди бодай одна больова точка, і дотик до неї для нас нестерпний. Перемога над собою тому завжди важила більше, ніж перемога над тисячами зовнішніх ворогів.
Петро — приклад людини, котра, подібно до Якова, відважується боротися з Ангелом, проте може злякатися собачого гавкання. Так тезко його — Петро Перший — здолав і Софію, і Карла, проте до смерті боявся тарганів. Ці «камені», — саме так перекладається ім’я Петро, — не боялися ударів молота, проте рівномірне падіння крапель води могло їх пробити наскрізь.
Вода, до речі, і виявила цю властивість душі апостола. Побачивши Христа, Який ходить по морю, Петро захотів так само по воді прийти до Нього. Почувши з вуст Господа «Іди!», він пішов, але... злякався хвиль і вітру. Акафіст Ісусу Сладчайшому говорить про те, що всередині у Петра була на той час «буря помислів сумнівних». Душа збентежилась від напливу різних помислів, злякалась сама себе в цьому новому, несподіваному стані, і як наслідок — Петро почав тонути.
Щось подібне було й у дворі архієрея. До цього Кифа кидався з мечем на воїнів, які прийшли до Гефсиманії. Він навіть відтяв вухо одному з прибулих. Та ось у дворі біля вогнища, коли вляглося хвилювання у крові, коли Невинного вже було зв’язано і перемога зла ставала густою, немов хмара, Петро злякався жінки. Свого часу він був готовий битися з мечем у руках проти будь-якого чоловіка. Він говорив правду, твердячи, що готовий за Христом і до в’язниці, і на смерть іти. От тільки людина сама себе не знає, і хоробрий Петро виявився боягузом перед лицем служниці, яка причепилася до нього з запитаннями.
Чи хочу я кинути тінь на святого? Боронь Боже! Чи радію я з його немочі? Ні. Я оплакую в ньому себе і тебе, адже бачу в ньому зліпок з усього людства.
Писання не помилково і не випадково відкриває падіння праведних. Лотова пиятика з наступним кровозмішенням, Соломонова невситимість до жінок, Давидова розпуста... Це не для того, щоб грішники виправдовували себе чужими гріхами. Це задля того, щоб на фоні найкращих людей світу, які, виявляється, також грішники, засяяв Єдиний Безгрішний, і ми могли на літургії співати «Єдин свят, Єдин Господь, Ісус Христос, в славу Бога Отця. Амінь».
Свій гріх Петро оплакував усе життя. А от чи оплакав я свої гріхи? Чи навчився у Петра покаянню? Адже і ми, коли грішимо, зрікаємося Господа. «Тобі Єдиному согрішив», — говорить Давид, бо гріх — це не порушення одного з моральних правил. Гріх — це діяльне зречення Творця, відмова Йому служити.
У Арсенія Тарковського є вірш, в якому автор уві сні переживає весь жах зречення і прокидається стривоженим. Ось цей вірш:
Просыпается тело,
Напрягается слух.
Ночь дошла до предела,
Крикнул третий петух.
Сел старик на кровати,
Заскрипела кровать.
Было так при Пилате,
Что теперь вспоминать?
И какая досада
Сердце точит с утра?
И на что это надо —
Горевать за Петра?
Кто всего мне дороже,
Всех желаннее мне?
В эту ночь — от кого же
Я отрёкся во сне?
Крик идёт петушиный
В первой утренней мгле
Через горы-долины
По широкой земле.
Чим же цей вірш такий вдалий? А тим, що в ньому далося чужий гріх відчути як свій, а можливо — знайти себе самого в чиємусь досвіді гріха і виправленні, яке по тому сталося. Адже Євангеліє, окрім як про Господа, говорить не лише про Петра, Іоана, Каїафу, Іуду. Воно має говорити і про мене. Серед розпусниць і прокажених, митарів і книжників десь завжди є моє місце. Якщо його немає — Євангеліє не варто читати ні вдома, ні в храмі. Тоді це всього лише історія про людей, які зустріли Бога колись давно і десь далеко. Тоді це не про мене, а відтак, і не для мене. Але саме в тому і розкривається вся таємничість життя Бога серед людей, що, говорячи зі самарянкою біля колодязя, Він і зі мною розмовляє. І коли Петро тричі повторює «Не знаю Чоловіка», це теж мене стосується. Арсеній Тарковський це відчув.
Не він один. Коли хрещений люд стовідсотково був присутній на службах Страсної Седмиці, тоді безліч сердець відповідали спочатку тремтінням, а потім — слізьми, на всі події Великого Четверга и Великої П’ятниці. Потім, коли благочестя ослабло, про це стало можливо писати і міркувати наче збоку. Але й тоді чесна розмова про святі події проймала душу. Проймає вона її й досі.
«— Так само холодної ночі грівся біля вогнища апостол Петро, — сказав студент, простягаючи до вогню руки. — Виходить, і тоді було холодно. Ох, яка то була страхітлива ніч, бабусю! Надзвичайно сумна, довга ніч!
Він подивився на довколишню пітьму, різко струсонув головою і спитав:
— Була на дванадцятьох Євангеліях ?
— Була, — відповіла Василіса.
— Якщо пам’ятаєш, під час Таємної вечері Петро сказав Ісусу:
«З тобою я готовий і до в’язниці, і на смерть іти». А Господь йому на це: «Кажу тобі, Петре, ще не заспіває сьогодні півень, як ти тричі скажеш, що не знаєш Мене». Після вечері Ісус смертельно тужив у саду і молився, а бідолашний Петро стомився душею, ослаб, повіки в нього обважніли, і він ніяк не міг подолати сон. Спав. Потім, ти чула, Іуда тієї ж ночі поцілував Ісуса і віддав його мучителям. Його, зв’язаного, вели до первосвященика і били, а Петро, виснажений, змучений тугою і тривогою, як розумієш, невиспаний, передчуваючи, що ось-ось на землі станеться щось жахливе, йшов слідом... Він палко, безтямно любив Ісуса, і тепер бачив здаля, як його били...
Лукерія поклала ложки і застиглим поглядом дивилася на студента.
— Прийшли до первосвященика, — продовжував він, — Ісуса почали допитувати, а слуги тим часом розвели посеред двору багаття, бо стало холодно, і грілися. З ними біля вогнища стояв Петро і теж грівся, як ось я зараз. Одна жінка, побачивши його, сказала: «І цей був з Ісусом», тобто, що і його, мовляв, слід вести на допит. І всі слуги, що знаходилися біля вогню, певно, підозріло і суворо подивилися на нього, бо він зніяковів і сказав: «Я не знаю Його». Невдовзі знову хтось упізнав у ньому одного з учнів Ісуса і сказав: «І ти з них». Але він знову зрікся. І втретє хтось звернувся до нього: «Чи ж не тебе сьогодні я бачив з ним у саду?» Він утретє зрікся. І після цього одразу заспівав півень, і Петро, подивившись здаля на Ісуса, згадав слова, які Він сказав йому на вечері...Згадав, опам’ятався, пішов з двору і гірко-гірко заплакав. В Євангелії сказано: І пішов геть, плакатися гірко. Уявляю: тихий-тихий, темний-темний сад, і в тиші ледве чутні глухі ридання...
Студент зітхнув і замислився. Продовжуючи всміхатися, Василіса раптом схлипнула, сльози, великі, рясні, покотилися в неї по щоках, і вона затулила рукавом обличчя від вогню, немов би соромлячись своїх сліз, а Лукерія, непорушно дивлячись на студента, почервоніла, і вираз у неї став важким, напруженим, немов у людини, яка стримує сильний біль«.
Це Чехов. Оповідання «Студент». Цей твір Антон Павлович вважав кращим із написаних ним оповідань. Знову Петро, знову спів півня і знову сльози, що нестримно течуть з очей у тих, хто все це відчув.
Чехов робить із того, що сталося, дуже правильний моральний висновок. Усе, про що говорили, це не про когось десь, а про нас і безпосередньо нас стосується.
«Тепер студент думав про Василісу: якщо вона заплакала, то, виходить, усе, що сталося тієї страшної ночі з Петром, має до неї якийсь стосунок...
Він озирнувся. Самотній вогонь спокійно миготів у темряві, і біля нього вже не було видно людей. Студент знову подумав, що коли вже Василіса заплакала, а її дочка зніяковіла, то, вочевидь, те, про що він щойно розповідав, що відбувалося дев’ятнадцять століть тому, має відношення до сучасного — до обох жінок і, певно, до цього пустельного села, до нього самого, до всіх людей. Якщо стара заплакала, то не тому, що він уміє зворушливо оповідати, а тому, що Петро їй близький, і тому, що вона усім своїм єством зацікавилась тим, що відбувалося в душі Петра».
Звісно, Петро нам близький. Нам близьке його сповідування віри, і ним ми сподіваємося врятуватися. Нам близьке все те, що Петро написав у посланнях і що розповів усно, а за ним записав Марк. Але нам близьке і падіння Петра, його ганьба, його слабкість. Це й наша ганьба, бо ми не кращі за Кифу. Ми гірші за нього, просто про наші гріхи не відомо всьому світові, як відомо про зречення Петра.
Якщо ми торкнемося краєчком своєї душі до душі апостола, ми одразу заплачемо. Але сльози ці будуть солодкими. Це будуть сльози хоча б часткового покаяння. Це будуть сльози душі, яка відчула найголовніше. До речі, про це також є в Чехова.
«І радість враз заворушилася в його душі, і він навіть зупинився на мить, аби перевести дух. Минуле, думав він, пов’язане із сучасним безперервним ланцюгом подій, що витікають одна з одної. І йому здавалося, що він тільки-но бачив обидва кінці цього ланцюга: доторкнувся до одного краю, а здригнувся інший.
А коли він переправлявся на поромі через річку і потім, піднімаючись на гору, дивився на своє рідне село і на захід, де вузькою смужкою світилася холодна багряна зоря, то думав про те, що Правда і Краса, які спрямовували людське життя там, у саду і на подвір’ї первосвященика, продовжувались невпинно до сьогодні і, мабуть, завжди складали головне в людському житті й загалом на землі».
Краще не скажеш.
