Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Камінь з душі

Жити в людському суспільстві й не засмучуватися від ближніх і «дальніх» — доля щасливців, їх серед нас одиниці. Зрозуміло одне: з тісної задушливої комірчини, де ображений замикає себе, порпаючись у своїх образах, до безмежної свободи прощати веде лише одна вузька дорога.

Людина, яку образили, опиняється на розпутті багатьох доріг. Дві з них явні й очевидні: одна вгору, друга донизу, інші — замасковані. Явна донизу — гнів, сварка, розрив стосунків, жага помсти. Якщо скористатися прикладами з літератури, цією дорогою пішли Іван Іванович та Іван Никифорович із повісті Гоголя. Сварка стала сенсом їхнього життя, і це породжує такий смуток, що можна лише повторити слідом за Гоголем: «Нудно на цьому світі, панове».

Ця дорога може бути не просто гнітючою, а й смертельною, як у історії сварки Монтеккі й Капулетті, що згубила і Ромео, й Джульєтту, і Меркуціо, й Тібальта, і багатьох інших.

А якщо предметом образи виступає не конкретна людина, а все життя: уряд, держава, інший народ, матеріальні можливості Білла Гейтса, які чомусь є в нього, а не в мене, тоді саме життя стає гнітючим, як у Івана Івановича й Івана Никифоровича, але виявляється це в нескінченному облизуванні кинутих ЗМІ «кісток». А далі на цьому шляху — революція чи громадянська війна, яка забере вже тисячі й більше Ромео і Джульєтт.

Торкнімося тепер замаскованих доріг униз. Почнемо зі злопам’ятства, яскравий приклад якого — Варвара Петрівна Ставрогіна з «Бісів» Достоєвського: «Повернувшись до вітальні, Варвара Петрівна спочатку мовчала хвилини зо три, щось ніби шукаючи на столі; але раптом обернулась до Степана Трохимовича і, бліда, з палаючими очима, пошепки процідила:

— Я вам цього ніколи не забуду!

Наступного дня вона зустрілась зі своїм другом наче й не було нічого; про те, що сталося, ніколи не згадувала. Але тринадцять років потому, в одну трагічну хвилину, пригадала й дорікнула йому, і точнісінько так само зблідла, як і тринадцять років тому».

Є й інші замасковані дороги вниз — приміром, гордування, коли до образи майже не опускаються, бо надто вже мізерним здається кривдник. Але в усіх випадках стан образи є наближенням до пекла, пеклом в душі.

Згадаймо «Війну і мир». Ось кілька штрихів, різних уривків тексту, якими Толстой змальовує ті тортури, які охопили князя Андрія, жорстоко ображеного Наташею.

«Після зради своєї нареченої, яка тим сильніше вразила його, чим старанніше він приховував від усіх справлену на нього дію, для нього були важкими ті умови життя, в яких він був щасливим, і ще важчими були свобода й незалежність, які він так цінував раніше».

«Він знав, що скільки б не минуло часу, він не міг, зустрівши Курагіна, не викликати його на дуель, як не може голодна людина не накинутись на їжу. І це усвідомлення того, що він не зігнав ще образу, що злість не вилита, а лежить на серці, отруювало той штучний спокій, який у вигляді стурбовано-заклопотаної і дещо честолюбної і марнославної діяльності влаштував собі князь Андрій».

«„Я їду в армію, для чого? — сам не знаю, і бажаю зустріти ту людину, яку зневажаю, для того щоб дати їй нагоду вбити мене і посміятись наді мною!“ Одні безглузді видіння без будь-якого зв’язку, одне за другим з’являлись у князя Андрія».

І навіть напередодні Бородінської битви, коли, здавалося б, участь у військових діях і постійна близькість смерті повинні пом’якшити й згладжувати душевний біль, князь Андрій бачить уві сні Наташу, якою вона була у відрадну для нього пору.

«„Я розумів її, — думав князь Андрій, — не лише розумів, але ось цю душевну силу, цю щирість, цю відкритість душевну, ось цю душу я і любив у ній, так сильно, так щасливо любив...“ І раптом він згадав, чим закінчилася його любов. Він (Курагін) нічого такого в ній не бачив і не розумів, він бачив у ній гарненьку й свіженьку дівчинку, з якою не удостоїв пов’язати свою долю.

Князь Андрій, ніби його хто обпік, схопився з місця й почав ходити перед повіткою».

Якщо нічим і ніяк від образи не відволіктися, то як же все-таки вийти з цієї камери тортур?

Численні й різноманітні стежки є на тому широкому шляху, який «веде до загибелі», а вузька дорога вузька, може, ще й тому, що вона єдина. Це шукати її можна вихляючи, тикаючись і загрібаючи далеко в сторони, але сама вона — пряма й зрозуміла. Для подолання образи є лише прощення, любов, смирення. Все. Більше нічого. І все це без Господа неможливо.

Князь Андрій отримав здатність простити разом зі смертельною раною. Багатьом здається, що це прощення пов’язане зі смертю, що це знак відлучення від життя. Наш погляд — це погляд людей, які так покорчені гріхом, так до нього звикли, що вже саме свобода від гріха для нас — якась патологія. Це ніби як безногий подивився б балет і вирішив, що всі танцюристи на порозі смерті, якщо вже вони так жваво скачуть.

Князь Андрій пораненим прожив недовго, кілька тижнів, але в дарованій йому свободі любити й прощати було більше життя, ніж багато в чому, пережитому раніше. Перечитаймо з великими скороченнями думки князя, які приходили до нього крізь біль і марення. Толстой вказує, що самих цих думок не торкнулися ні біль, ні марення: «Всі сили його душі були діяльнішими, яснішими, ніж будь-коли, але діяли поза його волею. Іноді думка його зненацька починала працювати, і з такою силою, ясністю і глибиною, з якою вона ніколи не була спроможна діяти в здоровому стані; але раптом вона уривалася, замінювалась яким-небудь неочікуваним видінням, і не було сили повернутися до неї».

«Він згадав, що в нього було тепер нове щастя, і це щастя мало щось таке спільне з Євангелієм... Так, любов... Я і тепер маю це блаженне почуття... Люблячи людською любов’ю, можна від любові перейти до ненависті; але Божа любов не може змінитися. Ніщо, навіть смерть, не може зруйнувати її. Вона є сутністю душі. А як багато людей я ненавидів у своєму житті. І з усіх людей нікого більше не любив я й не ненавидів, як її. І він ясно уявив собі Наташу, не так, як він уявляв її раніше, з однією її привабливістю, радісною для себе; але вперше уявив собі її душу. І він зрозумів її почуття, її страждання, сором, каяття. Він тепер уперше зрозумів усю жорстокість своєї відмови, бачив жорстокість свого розриву з нею».

Правду роману Толстого підтверджує життя. В документальному фільмі «Друге хрещення Русі» є невеличкий епізод, який на диво ясно показує, що не відлучається людина від образи в якійсь передсмертній «нірвані», а Господь дарує свободу від неї. Насельниця одного з московських хоспісів, жінка, що сидить у інвалідному візку, розповідає:

«У нас не склалися стосунки з чоловіком. Чотирнадцять років минуло після його смерті, а я все не могла пробачити. Батюшка запропонував спробувати помолитись, і під час молитви у храмі ніби сонячне тепло увійшло в серце, і мене звільнило».

Хочеться звернути увагу на слово «звільнило». Я знаю ще принаймні двох людей, які отримали свободу від образи саме у храмі. Тридцятип’ятирічна жінка, приклавшись до хреста, раптом відчула величезне і явне полегшення від того, що пробачила батька, який лишив їх із матір’ю, коли їй було три роки. Дуже точний фразеологізм «камінь з душі спав».

Інша знайома розказувала мені, як у Вербну неділю, приклавшись до ікони свята, на шостому році після розлучення раптом вийшла на свободу з довгого полону образи на чоловіка. І це та дещиця, яку я знаю. Думається, що якби, як милиці в Почаєві біля ікони Богородиці, люди зі зціленою душею лишали біля ікон знаряддя своїх душевних мук, не лише храми, а й двори і навколишні вулиці були б засипані камінням, ланцюгами й гаками.

Не можу хоча б мимохідь не згадати роман Достоєвського «Принижені й ображені», в якому любов і прощення світять світлом Божої правди крізь усі істерики, образи й розбиті життя.

Досі ми говорили про образи серйозні, і річ не в тому, що люди, про яких я згадала, через якусь свою особливу гріховність не пробачали так довго. Клайву Стейплзу Льюїсу знадобилося, якщо я правильно пригадую, тридцять вісім років, щоб простити бузувіра-вчителя з приватної англійської школи, в якій він відбував отроцтво. Пробачити чи поводити себе, як Варвара Петрівна, погодьтеся, — зовсім різні речі.

Але давайте торкнемось питання про образи дрібні, на жаль, дуже часті, коли в хід ідуть капці, віники, стільці, якщо й не як зброя, то як привід для образи: не те викинув, не туди поставив, не там сів, не те й не так сказав — ну й інші дурниці. Чим нікчемніші дурниці позбавляють нас душевного миру, тим ганебніша наша співпраця з тим, хто сіє чвари, нічим не гребуючи.

Із давно вже прочитаної книги Гессе «Курортник» мені запам’ятався один епізод, до якого я зараз із задоволенням повернулась, заново дивуючись яскравому прикладу того, що подолання побутових незлагод і роздратування, образ і всіляких невдоволень лежить усе на тому ж вузькому шляху любові й ніде більше.

Приваблюють іронія й самоіронія Гессе, його спостережливість, розум. Цікаво, що людина, навіть не будучи християнином, вирішуючи абсолютно прикладне завдання: як йому, страждаючи на безсоння, позбавитись від болісного роздратування проти галасливого сусіда за тонкою стіною, — приходить до того, що немає ніякого іншого способу, окрім як полюбити його. Події розгортаються в Бадені, куди стікався люд із усього світу. Сусід Гессе з Голландії.

«Завдання було зрозумілим: я повинен перебороти свою безглузду ненависть, повинен полюбити голландця. Тоді, скільки б він не харкав і не гримів, перевага буде на моєму боці, зашкодити мені буде неможливо. Мета достойна, тож за діло, треба розумно використати безсонну ніч! Голландця треба було перемінити, переробити з об’єкта моєї ненависті, з джерела моїх страждань, перестворити, переплавити його на об’єкт моєї любові, співчуття, братських моїх почуттів. Як не вдасться мені це, не знайду я в собі потрібного для такої переплавки внутрішнього жару, то голландець так само буде стояти мені поперек горла, і я ще багато днів і ночей буду давитися цією кісткою».

Не можу процитувати тринадцять сторінок тексту, але наполегливо раджу прочитати главу «Голландець» зі згаданої книги Гессе.

Можливо, варто звернути увагу ще й на те, що прекрасно ілюструє Гессе: дуже часто ми страждаємо не стільки від поведінки інших людей, скільки від свого ставлення до них. Ця абсолютна істина засвідчена російською приказкою: «Не по хорошему мил, а по милу хорош». Порівняйте хропіння свого дорогоцінного чоловіка чи навіть до трепету улюбленого французького бульдога — і сусіда по купе. Стане ясно: не в хропінні річ.

В області дрібниць часом важко відрізнити образу від роздратування — все в одному непривабливому клубку. Але якщо старанно класифікувати саме образу, то її коріння, думається, в тому, що людині здається, ніби їй не додали любові, яка їй начебто належить. І тут спадає на думку Альоша Карамазов, який завжди вражав мене дуже тверезим без ілюзій поглядом на людей. Він не бачить їх янголами, але любить; або інакше: любить, не вигадуючи, що вони хороші й бездоганні. Так от, не треба уявляти, ніби нас оточують святі, головний сенс життя яких — ніжна любов до нашої дорогоцінної особи. Поряд ближні, тягарі яких нам заповідано носити. Розуміння цього полегшує збереження душевного миру навіть тим, хто поки не здатний займатися лише своїми колодами, не звертаючи уваги на чужі скалки.

Ми порпаємось у літературних і нелітературних прикладах, як люди не дуже тямущі, як люди, що не можуть отак відразу взяти й виконати те, про що з кришталевою ясністю говорить Євангеліє, Церква, численні її подвижники. Закінчимо перлиною з проповіді отця Іоанна (Крестьянкіна), який нагадує, що не заповідано нам чекати любові до себе, а заповідано любити самим.

Які ж тоді можуть бути образи?

Опублiковано: № 5 (65) Дата публiкацiї на сайтi: 14 October 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Камінь з душі

Камінь з душі

Ірина Гончаренко
Журнал «Отрок.ua»
Жити в людському суспільстві й не засмучуватися від ближніх і «дальніх» — доля щасливців, їх серед нас одиниці. Зрозуміло одне: з тісної задушливої комірчини, де ображений замикає себе, порпаючись у своїх образах, до безмежної свободи прощати веде лише одна вузька дорога.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
08:13 26.08.2015 | Екатерина
Здравствуйте!

Скажите пожалуйста, как можно связаться с Ириной Гончаренко? Очень нужно...

С уважением, Придворова Екатерина
09:30 15.10.2013 | Валентина
хорошая статья, жа спасет Вас Пресвятая Богородица:)

ну и ничего, как по мне, что мы барахтаемся в литературе, чтоб понять Евангельские истины..я вот барахтаюсь еще в дестких сказках (Рики-Тики-Тави, Винни-Пух) и мультфильмах. Мне кажется это как каша с яблочком...когда каша не сладкая, чтоб дети ели, добавляют бананчик-яблочко...ведь там наверху все-таки хотят чтоб мы кашку-то съели в итоги, а уж кто без яблочка - тому честь и хвала, а если пока совсем "несварение", то можно и с яблочком

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: