Кам’яний привид

Хочу і не можу писати про село, про його запахи і звуки, про землю, з якої я взятий і в яку маю повернутись. Є в містах покинуті будинки, без вікон, без даху. На їхніх балконах часом ростуть не знати звідки взяті низькі дерева. Мешканець міста — таке ж дерево, що росте на балконі. Дерево, що не приносить плоду. Взимку його кору не обгризе заєць, влітку в його гілках не зів’ють гніздо птахи. Співати і говорити він може лише про те, що бачить, — про машини, про фабричні труби, про нічну темряву, зловісно прикрашену електричним світлом.

Мовчання — це подвиг. Мовчання нам не дано. Ми приречені говорити, нехай навіть і ні про що. Що ж, поговорімо про тебе, багатоликий кам’яний привиде.


Як театр починається з вішалки, місто починається з вокзалу — залізничного, морського, повітряного. Місто з порогу дає зрозуміти, що все воно в русі. Село прив’язане до поля, до ріки, до могил померлих. Село конкретне і неквапливе. Місто в турботах. Його наводнюють люди, які знялися з місця, і, когось покинувши, їдуть кудись. В їхніх головах струменять міражі — пам’ять про минуле, мрії про майбутнє. Сьогоднішнім днем місто не живе, особливо на вокзалі.

Сталевий голос оголошує про відправлення і прибуття. Цей голос холодний і безжальний, як доля. До твоїх сліз йому немає діла. Якщо ти проводжаєш когось, бережися, затикай ватою вуха. Як запрошення на страту, оголосить він про відправлення потяга, і поїзд, як Харон, забере того, кого ти проводжаєш. Потяг залізний. Він нікого не пожаліє. А взагалі, звикай. Місто не любить сентиментальності. Його наводнюють натовпи людей, яким ні до кого немає діла, натовпи людей, що не знають про твоє існування.

Про те, хто ти, тобі нагадають люди, які називаються бомжами. Вокзал — їхній дім, і роль їхня у ньому та ж, що й у пацюків у корабельному трюмі. Ти дуже схожий на них, тому що в певному сенсі також бездомний. Бо не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаємо (Євр. 13, 14). Щодо моралі, думаю, ми смердимо не менше за них і викликаємо змішане почуття огиди і жалості. Волосся, що збилося в ковтун, божевільні очі, одяг із чужого плеча. Обиватель уникає бомжів, можливо тому, що в духовному відношенні він — точна копія їхнього зовнішнього вигляду.

Міські відстані — не для кволих м’язів. Мешканцю міста потрібен транспорт. Ця щоденна близькість із сотнями людей в годину пік і не тільки, ці нудні очікування на зупинках іще чекають свого осмислення.

Третину життя людина спить. Решту часу витрачає на заробляння хліба і того, що «до хліба». Зароблені грошові знаки міняє на продукти, готує з них їжу, миє потім посуд... Чи багато часу залишається? І, крім того, городянин ще декілька годин на день, сидячи чи стоячи в метро чи в маршрутці, долає простір між домом і роботою, роботою і магазином. Духовне житіє, чи не так? Але нікуди не дінешся. Кров має бігати жилами, вода має здійснювати свій кругообіг у природі, а мешканець міста має бігати туди-сюди. Ситуацію можна змінити, тільки якщо навчитися думати про щось корисне.

Нехай трамвай зі скрипом повзе по двох струмках застиглого металу, нехай несеться переповнена підземка, нехай свариться за здачу з водієм вередливий пасажир. Ми будемо рятувати те, що є в нас вічного, читаючи про себе з пам’яті шматочки безсмертних текстів, повторюючи короткі та великі слова... Будемо? Повинні. Інакше майбутнє буде жахливим.

Багато в місті є такого, що говорить тобі на кожному кроці: ти — воша. Або краще — ти мураха. Але є в місті місця, що шепочуть тобі на вухо: ти цар. «Чого бажаєте, Ваша Величносте? Як Вам буде завгодно, Ваша Величносте». Це де таке можна почути, запитаєте? Наприклад, у ресторані. Ресторани вигадали ті, що живуть у містах, щоб трішки побути царем після того, як останнім царям відтяли голову на пласі. Навколо вас прислужливо ходять і бігають. Грає музика, в кухонному чаді для вас шаманять кухарі та кухарчуки. Ви нікуди не поспішаєте. Відповідно до того, що міститься в вашій кишені, їсте і п’єте. І тільки якщо, дійсно відчувши себе царем, п’яно вигукнете: «танцюють всі!», тоді про те, що ви не цар, нагадає вам значно вищий за вас охоронець.

Трохи схожа на ресторан будь-яка дорога крамниця. Там також легко відчути себе дорогоцінним в очах оточення, такою собі цяцею, якій променисто всміхаються і перед якою розкладають товари, як на східному базарі.

Але ресторан і крамниця — це не трамвай. Для них треба більше грошей. Власне, від ступеня платоспроможності і залежить те, як часто ви можете дозволити собі залізти в царську шкуру.

Колись один із римських імператорів увів податок на міські вбиральні. Його син зазначив, що гроші ці будуть погано пахнути і почув у відповідь слова, які так і не розчинилися в повітрі. Цей вислів класичний: гроші не пахнуть. Може, вони і не пахнуть. Може, вони тільки те й роблять, що хрустять, шурхотять, дзвенять. Але в міське повітря вони додали якусь ледь уловиму нотку, відчутну, однак, навіть для тих, хто не розрізняє запахів «Шипру» і «Шанелі». Повітря міста пахне грошима. Пробач, Веспасіане, але саме грошима воно пахне в першу чергу. Вже потім — вихлопними газами, дезодорантами, заводським димом, свіжими пиріжками. Спершу воно пахне грошовими знаками.

В селі можна прожити, не маючи грошей. Працьовитій людині земля не дасть померти, але і навряд чи зробить її багатою. Курка знесе яйце, коза чи корова дасть молока, яблуня нахилить гілку зі свіжими плодами. В селі гроші потрібні на те, що не росте із землі: на гас, сірники, вугілля, ліки. Місто без грошей прожити не дасть. Навіть поховати без грошей місто не погодиться. Тому городяни стурбовані заробітком і краще за селян знають арифметику.

Той, хто живе в місті, може не відрізнити не лише бальзамін від жовтцю, але навіть ромашку від кульбаби. Але він знає багато іноземних слів, таких як інфляція, котирування бірж, дефолт, демпінг. Наявність цих слів у свідомості змушує мешканця міста поважати самого себе. Побачивши в кіно чи прочитавши в газеті про людей, які збили або вкрали казкові багатства, він таємно мріє увійти до їх складу або хоч трішки бути на них схожим. Це його idee fix, синій птах. Це його далеке і солодке Ельдорадо.

Набравшись розуму в епоху капіталізму, ця людина твердо знає: щоб стати багатим, треба гроші або знайти, або вкрасти, або зробити з повітря. В місті гроші з повітря роблять на кожному кроці. Місто — це кузня грошових знаків із тієї сировини, якою ми дихаємо. Ігрові автомати або казино — кращий тому приклад. «Кину копієчку — візьму мільйон», — думає мешканець міста, програючи за ніч всю зарплатню в нерівному бою з одноруким бандитом. «Куплю жетончик, кину кульку, назву карту, поставлю в тоталізаторі велику суму на фаворита спортивних змагань. Словом, зроблю щось таке, від чого не проймає потом, щось швиденьке і хитреньке — і розбагатію одним махом». В цих думках весь сучасний городянин. Від того він і нещасний. І Сам Господь, напевно, з гіркою усмішкою дивиться на дурнів, які бажають перед лицем Бога зробити гроші з повітря.

Є ще багато людей, характерних саме для міста, людей, яких майже не зустрінеш у селі. Наприклад, вчені чи генерали. Але вони яскравої когорти не становлять. Значно яскравіші та помітніші такі городяни, як повії і чиновники. Перші вульгарно помітні. Інші схожі на бійців невидимого фронту. Це сірі мишки, які перевертають великі гори, знавці законів і робітники паперової праці, від яких залежить доля маленької людини. Чиновник також народжений і вигодуваний жінкою, він уміє сміятись і плакати, але на роботі він одягнений у неприступну велич. Я боюся про нього говорити, тому що також від нього залежу.

А от про жінок дещо скажу. Сучасний світ не розуміє чернецтва. Він уже не гонить ченців, але тепер просто сміється над ними і зневажає їх. Проте світ добре розуміє античернецтво. Проституція — це жіноче античернецтво. Монахиня долає стать, вона прагне її преобразити. Вона у вищому ступені носій статі, оскільки бореться з нею, приносить її у жертву більшому. Це виснажлива боротьба тваринного та ангела всередині людини.

Грішна жінка, яка заробляє тілом, також у вищому ступені особа зі статтю. Тільки вона не долає стать, а її експлуатує. Вона типова мешканка міста, оскільки хоче грошей і розкоші, а працювати не хоче. А навіщо їй трудитись, якщо їй можуть платити саме за те, що вона — жінка? Чернецтво і проституція — два полюси жіночої природи. Посередині — звичайна мати, дружина і господиня...

Розмова про жінок тонка і небезпечна, як лезо. І ще додам лише, що черниць мало, звичайних жінок — матерів, дружин і господинь — з роками стає менше. І, як ви здогадались, якщо десь чогось меншає... Ні, не хочу сказати, що кількість «метеликів» на окружних дорогах і в «масажних салонах» зростає в геометричній прогресії. Їх кількість в усі епохи була більш-менш сталою. Але їхні звичаї, як інфекція, розповсюджуються серед звичайних жінок. І не лише в місті. Селу тут нічого сказати, в цьому відношенні воно часом переганяє мегаполіси.

Щось луснуло в жіночій свідомості, щось зрушило з підвалин, і жіночій нелогічній душі марно пояснювати щось словами. Вона встала на лижі та покотилася з гірки. Зміни в одязі, в мові, в способі мислення, в способі проведення часу, в розширенні сфери того, що жінка собі дозволяє і за що їй не соромно, в останні десятиліття перевершили революційні зміни. Жіноча природа все ще залишається собою, але помітно рухається в бік другого негативного полюсу. Шторм розірвав канати і поніс корабель у бурхливе море. Що там нас чекає попереду? Якими будуть люди, народжені в ХХІ столітті?

Міський житель — це споживач і покупець. Він бачить щастя в тому, щоб споживати як можна більше послуг і купувати як можна більше товарів. При цьому він сам — муха, яка потрапила в павутиння до тих павуків, що виробляють товари і надають послуги. У його мозку з ранку до ночі, як гусениці трактора, з гуркотом повзають рекламні ролики. Деякі народились і померли в місті, ні разу не побачивши, як на світанку купається сонце, як сіріє небо і ранок змітає з видноколу згаслі зорі. Гори, дерева, дзюркотливі струмки, мільйони запахів, тисячі звуків лежать за межами міста, непотрібні. А городянин спостерігає, як біліє сорочка, випрана «Тайдом», як пістрявіють будинки, пофарбовані «Тиккурилою».

Всі наші біди — в нашій свідомості. Людина дорогоцінна і сильна завдяки розуму. В тварин сильніші м’язи, гостріший погляд, тонший слух. Вони чіпляються за життя міцніше. Але слабкий замориш, який народжується голим і довгі роки залишається безпомічним, — розумний. Розум — перша й остання наша гідність. Якщо око засмітити, воно нічого не побачить. Якщо розум засмітити, життя втратить сенс. Місто — це майстерня з переінакшування людського розуму. Тут видувають зі свідомості залишки здорового глузду й останні крихти священних почуттів. Тут у вікна очей залазять глянцеві злодії. Тут у вуха шепочуть, дують, наспівують, кричать ідеї і думки, від яких душу нудить.

Але в кожній пустелі є оаза. І до хворих бегемотиків на африканському березі поспішає верхи на птахові добрий Айболить. І для змученого зубами серед ночі є кабінет гострого болю. Місто не могло б жити, якби в ньому не було чогось такого... Світлого? Так. Чистого? Так. Смачного? Звичайно. Доброго? Авжеж. А де ж воно?!

Шукайте, панове, аж поки не прийдуть злі дні, й не наступлять літа, про які говорити ти будеш: «Для мене вони неприємні!», — аж поки не стемніє сонце і світло і місяць і зорі, і не вернуться хмари густі за дощем (Еккл. 12, 1–2).

Опублiковано: № 2 (32) Дата публiкацiї на сайтi: 17 July 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 18 з 18
02:43 01.02.2016 | Наталья
Абсолютно неправильный подход ни к оценке городов,ни к людям...везде своя ментальность-своя столичность или провинциальность...но хорошее и плохое есть везде и во всем - просто желаю вам везения во всем!
16:42 27.05.2010 | Елена
Отец Андрей облек в словесную форму мои ощущения последних лет. Эти ощущения одиночества и ненужности, бесцельности труда нашей эпохи. Действительно, большинство современных потребностей человека стали неестественными, "выдуманными". За ними теряются христианские добродетели: такие как милосердие, сострадание. Человеку на самом деле нужно не так много. Можно прекрасно прожить без серебристой сумки, 25 по счету помады, 3-го автомобиля(запросы соответственны уровню жизни). А сколько людей нуждаются в фин.помощи из-за проблем со здоровьем, сколько детей умирает от того, что их родители не имеют средств на их лечение. Неужели весь этот вещевой хлам, все развлечения и угощения важнее чей-то жизни? Смысл жизни в том, чтоб быть полезным, быть нужным. В этом истинная радость и удовлетворение от жизни. Лично для меня. А спорят с батюшкой эгоисты, коих в наше время к сожалению,больше. С о. Андреем абсолютно солидарна. Природа единственное чистое на этой земле. А уж на каком фоне будет проходить действие жизни - выбор каждого.
13:50 05.10.2009 | светлана Г.
По-моему, эту статью надо прочесть как бы между строк, не буквально: город - средоточие кесаря, а деревня - божьего. По-моему, автор хотел сказать сразу обо всем многом, поэтому такие скачки от города, к селу, от села к женщинам и т.д. "Мысль изреченная есть ложь", а вот понятое автором, но может символично изложенное мне, кажется, удалось понять. Бегите от суеты, остановиетсь хоть изредка и задумайтесь о себе, о своей жизни, в чем ее цель - вот, по-моему то, о чем хотел сказать автор. Ведь цель жизни не идеально чистое белье, а, может, соловьиная песня на заре, которую мы подчас не слышим, да то наверное не только в городе, но и деревне. А город, село - это символы, не более.
Спасибо за статью, кстати о женщинах очень правильно сказано, вот бы еще о мужчинах добавить...
15:07 03.06.2009 | Богдан
Не дай глазам своим увидеть, не дай ушам своим услышать - сам будешь свободен.
13:01 21.08.2008 | Максим
На мою думку видимий світ живої, сотвореної Богом, природи не є просто таким собі гарним, гармонійним середовищем людського життя. В цьому світі є відбиток рук Самого Творця. І він не просто красивий а ще й символічний, тобто наповнений внутрішнім змістом. Деякі святі отці казали, що кожне явище в природі є немовби символом вищого духовного світу. А скільки притч Христос розповідав використовуючи як символи приклади з життя природи, скільки порівнянь і аналогій знаходимо на сторінках Біблії!
Я впевнений, що світ природи - це Божий дар, він не може бути просто нейтральним по відношенню до людини навіть через те, що створений Найвищою Любов"ю. Тим, Хто любить людину і хоче всім спастися.

Чим наповнений світ міста? Ці всі машини і механізми, трамваї, метро, світлофори, ліфти, архітектура... Хто творив цей світ? Ці всі речі по-перше бездушні і неживі, плюс вони настільки глобалізувались у сучасному місті що практично повністю заслоняють собою створений Богом природній світ. Заслоняють настільки, що людина практично втрачає з ним всякий звязок.. І це ще велике питання як змінюватиметься людина в цьому неприродньому середовищі.

Дуже гарна стаття, отець Андрій.
Треба орієнтуватись в тому, що відбувається. Бо не знаючи причин неможливо протистояти їх негативним наслідкам.
Спаси Боже!
15:45 12.08.2008 | Максим
Спасибо за статью, батюшка.
Братия и сестры, на мой взгляд эта статья для человека ищущего, человека нецерковного, человека, который еще не знает про Христа. Батюшка,мне кажется, пишет не о Церкви, а о том что находится вне Церкви, об этой темной мрачной скуке (фотография как раз подходит) человека без Бога. здесь речь не о ненависти к городу, но о пустоте стремлений мира.
12:39 08.08.2008 | Наталия
Как-то не очень похожа эта статья на о. Андрея..(((
14:05 24.07.2008 | Аня
Батюшка, спасибо за невидимую (может, неосознанную для Вас) поддержку! Так манят большие города, но страшно срыватся с насиженного места. Манят возможности и перспективы, а отпугивает холодность и безразличность к другим. Я люблю город, я дитя города. Во всем есть свои плюсы и минусы. Нам всегда кажется, что на другом берегу трава зеленее...
00:32 24.07.2008 | Алексей
Мир Вам, дорогой батюшка!!! Спасибо за такие простые и мудрые слова. Дай Вам Господи мудрости и сил для дальнейшей работы на ниве Христовой. После таких заметок хочеться выкинуть подальше дыбильник и уединиться с семьей перед Богом
19:44 21.07.2008 | К*
Город, деревня… Да без разницы! Ведь главное что — человечность! В городе происходит очерствление от суеты, шума, гама, скоростей и постоянно возразстающих потребностей. А в деревне, т.е. в селе, тоже самое происходит от усталости, от выматывающего физического труда: для того что б выжить селяне пашут, не работают, а пашут как рабы по 18 –20 часов в сутки в страду. Хорошо там, где нас нет!
21:33 20.07.2008 | Олександра
Вибачте, якщо я скажу щось не так. Стаття потрапила в саме серце. Може, в мені говорить гординя... Прости, Отче.
Звивороту показанй наш внутрішній світ. Просто правда коле в очі і ми не хочемо й не помічаємо вже, що всередині і є бомжами. Місто засмоктує і поглинає розум. Там ти - ніхто і життя біжить в нікуди.
Щастя - це не джип і не ресторан. Щастя - це крихітка цвіркун під вікном увечері.
Тільки його ніхто не слухає...
Пробачте...
16:54 20.07.2008 | Ирина
Я думаю, автор говорит совсем не о том, что деревня лучше города.
Спасибо, о. Андрей.
22:35 18.07.2008 | Dmitry
Интересные заметки, отрезвляющие. Тем не менее, диакон Кураев считает, что православие у нас - это религия горожан (если бы в деревне люди чувствовали себя комфортно, молодёжь бы массово не уезжала в город). Пока живущие в городе отзывчивы, готовы работать над собой, у Города ещё остаётся шанс.
19:07 18.07.2008 | Николай
Бред какой-то. Мне вот интересно, какую душеспасительную мысль хотел высказать автор? Или просто побрюзжать как ему в городе не нравится? Рая на земле хочет? Царство Божие внутрь вас есть, святые мученики и в тюрьмах были счастливы и не нужны им были всякие "купания солнца" на рассвете.
14:30 18.07.2008 | Алексей
Я согласен с Витом (см. комментарий от 21:54 17.07.2008). Хотелось бы только добавить кое-что.
Город сейчас - это поле битвы (нравственной, культурной, религиозной), а деревня предлагает мнимое бегство от сражений. Желание убежать в деревню, жить в своем маленьком домике, кушать яблочки с ветки, - все это не в меньшей мере стремление к комфорту, чем желание купить новую машину, модно одеться и погулять в ресторане. Просто представление о комфорте у всех разное. Например, для многих есть что-то сладко-притягательное в эскапизме.
Не все в городе разделяют взгляды на жизнь, которые пропагандируются с телеэкрана. Также как и не все в деревне глушат самогон и не умеют связать двух слов без мата. Надо быть тем, кто ты есть, и не притворятся кем-то другим. Надо служить там, где ты поставлен служить. Не надо презирать окружающих "горожан" и мечтать об идеальных, но, к сожалению, выдуманных "жителях деревни". Ближние - это первые, а не вторые, то есть именно те, кто сейчас рядом. А их нужно любить, а не бежать от них. Стараться любить - такими, какие они есть (а я точно знаю, что многие, если не все, из моих "неверующих" знакомых ничем не хуже меня, верующего, в нравственном и других отношениях).
Не хочу никого обидеть, просто высказываю мнение. Думаю, автор статьи - безусловно, трезвый и добрый человек - не обидится на мою критику некоторых идей, которые я вижу в его статье. Хотя имеет право и обидеться, если хочет. Тогда я прошу у него прощения.
11:45 18.07.2008 | Maklena
Я думаю, что кроме женщин, изменились и мужчины. Всё идёт параллельно, ведь фимэйлы вот так. на ровном месте не могут "расширить сферу влияния". Значит. мужчины оказались недостаточно решительными, чтобы оставить женщину в её роли, чтобы избавить её от тех забот и соблазнов, с которыми она сталкивается.
02:15 18.07.2008 | Юлия Лапина
Спасибо Батюшка! Родители-технари 20лет назад купили дом в деревне,и и из вечного кошмара за последние лет пять поездки туда стали жизненной необходимостью, а открытие Природы стала предтечей прихода к Богу. Ваши статьи интуитивно как музыка точны, пора нести Вам фото из деревни, СПАСИБО!
21:54 17.07.2008 | Вит
Перегибает батюшка.
Ведь в городе живут его братья и ничего, служат, а прихожане приходят. И в городе Церковь есть и будет.
Если о.Ткачев не приспособлен к городу, то это его пустыня, но не моя.

Я рад, что живу в городе Киеве. Лавра, к которой многие паломничают, в ней я могу каждый день молиться. А сколько театров и прочих культурных мероприятий. Главное уметь различать, выбирать полезное для души.

Села.... они же вымирают. Не от хорошей жизни.

Да, в городе толпы людей. А зачем же мне, чтобы они все обо мне что-то знали? Я же не попзвезда.

Правда, что в общественном транспорте люди трутся друг о друга, кто-то может красивую девушку к тебе прижать... :) Или ехать в машине. Да пробки, но ведь это как в шахматах - прижали тебя, ты крутнулся и прижал противника, он атаку тебе, а ты контратаку. ...В городе много возможностей для профессионального, культурного роста. Послушайте приезжих. Они ведь разговаривать не умеют. Суржик, мат, мэ-бэ для связки слов.

А в деревне скучно. На выходные можно отдохнуть от шума, суеты, а что дальше? Не будешь же отдыхать 7 дней в неделю.

Я бы написал статью о другом. Получается, что город - это зло. НО ведь зло в том, как мы пользуемся тем или иным, а не в самих вещах. Зло в наших неправильных целях.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: