Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Карнавал у кровi

Або чому ми клеiмо дурня

У попередньому номері «Отрока» ми почали розмову про сміхову культуру. Настання святкових днів — ще один привід звернутися до теми смішного й разом із Шекспіром і В’ячеславом Полуніним зануритися у світ блазнів і клоунів, в атмосферу свята й карнавалу.

У книзі «Православ’я і творчість» Олеся Ніколаєва протиставила постмодернізм юродству православних святих: «Самі того не знаючи, постмодерністи стали епігонами православних Христа ради юродивих, бо мудрість світу цього є безумство перед Богом (1 Кор. 3, 19). Заради Христа вони ламали фарисейські та законницькі стереотипи, аби на їхніх уламках засяяла правда Божа, яка не від цього світу. Вони порушували автоматизм буденного життя, щоб у світі з’явилося світло Преображення. Вони вривалися в уявлення про буденність церковного життя, нагадуючи про те, що Церква є Нареченою Христовою. Вони не руйнували реальність, але являли в ній свідчення Царства не від світу цього.

У православній культурі є все. У ній є навіть свої „перфоманси“ та „інсталяції“, до яких ніколи не додуматися нинішнім постмодерністам: лукавий не може нічого творити, він може лише компілювати, копіювати, пародіювати те, що було створено Творцем або з Його допомогою. Світ симулякрів і є, по суті, геєна вогненна — місце, де немає Бога, де реальність і смисл, явище й сутність, означуюче й означуване розійшлися навіки».

Але існує ще цілий пласт у культурі християнського світу, який не такий високий, як юродство, але вже точно позбавлений мертвоти постмодерну. Це блазні в театральних виставах, клоунада як мистецтво та карнавал як певне дійство, котре вихлюпується в життя і не обмежене жодними театральними підмостками.

Почнемо з карнавалів Середньовічної Європи, говорити про які неможливо без посилань на більш ніж значну фігуру в літературознавстві — на Михайла Михайловича Бахтіна. Ось декілька цитат з його книги:

«Карнавал — це саме життя, але оформлене в особливий ігровий спосіб. Карнавал не споглядають, у ньому живуть і живуть усі, бо за ідеєю своєю він усенародний. Для сміхової культури середньовіччя характерні такі фігури, як клоуни та дурні. Вони були немовби постійними, закріпленими у звичайному (тобто не карнавальному) житті носіями карнавального начала.

Святкування — дуже важлива первинна форма людської культури. Святкування завжди мало суттєвий і глибокий смисловий світоглядний зміст. Щоб відпочинок або перепочинок у праці стали святковими, вони повинні отримати санкцію не зі світу засобів і необхідних умов, а зі світу Вищих цілей людського існування, тобто зі світу ідеалів. Без цього немає і не може бути ніякої святковості.

На офіційних святах Середньовіччя ієрархічні стосунки підкреслено демонструвалися. Всупереч офіційному святу карнавал торжествував наче тимчасове звільнення від панівної правди та наявного ладу, тимчасову відміну всіх ієрархічних людських стосунків. Відчуження тимчасово зникало. Людина поверталася до себе самої і відчувала себе людиною серед людей.

Природа карнавального сміху складна. Це насамперед святковий сміх. Карнавальний сміх, по-перше, усенародний (усенародність властива самій природі карнавалу), сміються всі, це сміх „на миру“; по-друге, він універсальний, він спрямований на все і всіх (у тому числі й на самих учасників карнавалу), увесь світ уявляється смішним, осягається у своїй веселій відносності; по-третє, цей сміх амбівалентний: він веселий, радісний і — водночас насмішкуватий, глузливий, він і заперечує й стверджує, і ховає й відроджує. Таким є карнавальний сміх».

Бахтін говорить про надзвичайно важливі речі. Цікаво, що не так повно, але та сама думка висловлена в пісні, яку виконують Нікітіни на слова Шекспіра до спектаклю «Дванадцята ніч» (переклад Д. Самойлова):

Пусть все сегодня за вином
Не ту играют роль,
И шут пусть станет королём,
И будет шутом король.
Сегодня умный будет глуп,
И будет умён дурак,
И всё не то, и всё не так,
А что есть «то» и «так»?

Ренесансний Шекспір у часі відносно близький до Середньовіччя. Подивимося на його блазнів, які, на думку Бахтіна, «були наче постійними, закріпленими у буденному житті носіями карнавального начала». Почнемо з комедій Шекспіра й навіть не з самих блазнів, а з того, що говорять про них інші персонажі. У «Дванадцятій ночі» знаходимо такий відгук: «Він добре грає дурня. Таку роль дурень не здолає: Адже тих, над ким смієшся, треба знати, І розбиратися у звичаях і звичках, І на льоту хапати, мов дикий сокіл, Свою здобич. Слід мати багато глузду, Аби мистецтвом цим оволодіти».

А ось що говорить персонаж комедії «Як вам це сподобається»: «Уся дурість розумника розкриється Випадковим блазенським дотепом. Вдягніть у строкатий плащ мене! Дозвольте Всю правду говорити — і поволі Прочищу я шлунок брудний світу, Хай тільки мої ліки він ковтає».

Отже, по-перше, блазень — насправді мудрець, по-друге, йому дозволено говорити правду. Або, якщо знову звернутися до цитат, «він використовує своє блазенство як прикриття, аби пускати з-під нього стріли своєї дотепності». Це в блазнях найочевидніше. Тому цікавіше інше.

Блазень — не злий пересмішник і навіть не відсторонений пересмішник, навпаки, він бере близько до серця все, що відбувається, і, по можливості, втручається в події, спрямовуючи їх відповідно до добра й моральності. Так Ланс, слуга-блазень (так він і значиться в списку дійових осіб) із «Двох веронців», виявивши, що його господар, порушуючи власні клятви у вірності іншій, розпочинає любовні атаки на кохану товариша, каже: «Я тільки дурень, бачте; а проте мені вистачило глузду, щоб збагнути, що господар мій — шахрай; атож, ніхто інший, як негідник!» І для того, хто звернув увагу на цю репліку, не такою однозначною бачиться несосвітенна смішна дурість Ланса, який замість маленької собачки, котру його господар послав у подарунок, сподіваючись підкорити серце чужої коханої, подарував їй від імені господаря свого власного величезного пса, якому потім на вулиці кумедно дорікає в усіх руйнуваннях і безчинствах, влаштованих ним у будинку красуні. Не без «дурного» Ланса все прийшло до щасливого завершення.

Дотепність, часом беззаперечна, притаманна й постмодерну, але в постмодерні немає вектора добра, відданості моральним началам і в кпинах немає тепла, навіть розчулення, які, виявляється, притаманні сміху над справжніми блазнями — наївними та незграбними штурпаками. Іншими словами, справжнє блазенство й висміює, і самим своїм існуванням відкидає всяку пихатість і лиху зверхність. Згадаймо «Сон літньої ночі». У ролі блазнів у цій комедії опиняються Клинець, тесля; Гембель, столяр; Навій, ткач; Дудка, міхоправ; Носик, лудильник і Замірок, кравець. Чомусь, а точніше не чомусь, а від гарних почуттів і потягу до прекрасного їм захотілося вшанувати герцога свого міста у день його весілля трагедією. Хай живе самодіяльність! Усім зрозуміло, що навряд чи шістьом ремісникам удасться їхня перша спроба поставити п’єсу, і наречена герцога спершу навіть протестує: «Я не люблю, коли надмірна ревність Бере на себе ношу затяжку». На що герцог відповідає: «Ми тим щедріші будемо, коли Подякуємо їм за те „ніщо“. Те, що вони наплутають, ми будемо Розплутувать — і хай це нас потішить. Ми будемо поблажливі до них — Оцінимо не успіх, а зусилля».

А далі йде дуже смішна вистава милих і наївних людей, які через брак декорацій призначили акторів навіть на роль стіни та місячного сяйва. Вони виходять і все про себе пояснюють. Репліки глядачів, звернені один до одного, дотепні, іронічні, але загальна атмосфера просякнута сердечним теплом і межує з чаклунством: адже довкола пустують ельфи. Ця святковість передається справжньому глядацькому залу або читачам Шекспіра. У кпинах і тіні немає так добре нам знайомої холодної пихи.

І, нарешті, кілька слів про блазня в трагедії «Король Лір». Сварка Ліра з Гонерільєю починається через те, що Лір ударив придворного доньки за те, що той висварив його блазня. Між Ліром, який віддав королівство донькам, і блазнем виявляється можливим такий діалог:

Лір: Ти звеш мене дурнем?

Блазень: Усі інші свої титули, що з ними ти народився, ти ж віддав.

Усе це сходить блазню з рук, бо він не тільки говорить: «Блазень — твій відданий простак, тебе він не покине», — він дійсно, як нянька, супроводжує Ліра, коли той іде грозової ночі від доньок. Забарилися навіть віддані Кент і Глостер, а блазень — поруч.

«— Хто з ним? — Нікого. Лише блазень, який намагається жартами розвіяти його тугу».

Король Лір, котрому Кент усе ж таки знайшов притулок, пропускає блазня вперед під дах зі словами: «Що, холодно тобі, малий? Мені Самому холодно. Мій дурнику, мій блазню! Я почуваю, що в моєму серці Є закуток, якому жаль тебе. Заходь, хлопчино, перший. Іди вперед, бездомний бідачисько! Я помолюся перед сном».

У стосунках короля і блазня присутня не ввічливість, не поблажливість, а безсумнівна любов. І саме із цим ключовим словом, зі словом «любов» ми перейдемо до блазнів сучасних, до справжніх блазнів, які зберегли карнавальне начало, до блазнів, котрі ті самі, що у Шекспіра. Вони існують?

На превелике наше щастя, вони є. Це В’ячеслав Полунін і його театр, що гастролював у сорока восьми країнах. Його театр викликає захоплення в Японії, Мексиці, Франції, Англії... Чотири набори багатотонного реквізиту курсують по Азії, Європі, Америці, інакше не встигнути. Своє «сНіжне шоу» він привозить до Росії кожного лютого. Мені доводилося дивитися його в Києві. Полунін може порівнювати публіку різних континентів, але всі континенти йому аплодують. Чому? Що може об’єднувати людей різних культур, з різними національними особливостями й перетворювати їх на час спектаклю або вуличної карнавальної ходи на щасливе єдине ціле? Любов, звісно. А чого ще хочуть люди на світі? Більше за це — нічого. І ось у світі, де бідніє любов, у льодах чванливого постмодерну Полунін створює ополонки, теплі течії.

Виходять на сцену його недоладні й зворушливі персонажі з червоними носами, у жовтих зім’ятих комбінезонах і величезних червоних капцях. Полунін в інтерв’ю розповідав, як він свідомо прибирав і ховав майстерність: «Мені здавалося, що класична пантоміма, Марсель Марсо, приміром, — це надто за склом. Він наче говорив: „Дивіться на мене й ідіть за мною, я ваш ідеал. Роззявте роти й зізнайтеся, що в цьому житті є щось фантастичне, як, наприклад, я, людина без кісток“. Це були 70-ті, розквіт естетизму. А потім знову відбувся злам і естетизм перестав задовольняти публіку. Публіка раптом образилася: „Виходить, ви тут усі зірки, а ми тут ні хріна й ніщо?“ Я відчув, що пантоміма починає втрачати глядача, чогось важливого йому не додає, і на зло звичній клоунаді почав зменшувати кількість рухів, ховати майстерність, техніку взагалі, аби ніхто не бачив, що я вмію щось робити. Це скоротило дистанцію між нами й публікою. Якщо публіка вірить, що може вийти на сцену й зробити те саме, це означає, що ти братан, а не великий артист. А коли ти братан, то відразу виникає інший тип стосунків. Я розгадав це на прикладі цирку. Цирк став втрачати публіку, коли втратив поезію і простоту. Досяг неймовірних технічних вершин — сальто на ходулях через подвійне кільце, весь світ сказав „О!“. А далі що? Ні простоти, ні ніжності й наївності. Майстерність злетіла, а душа? І я сказав усім своїм: „Забороняю майстерність у себе в театрі. Головне — очі, атмосфера, моє задоволення і втягування всіх у моє задоволення: дотик до людей, які сидять у залі — ми всі разом“. Ми почали ламати стіну між залом і сценою, чіпляти публіку на гачок. Ніхто не міг розгадати, що відбулося: „Вони ж ні хріна не вміють, а чомусь тримають зал!?“ Просто настрій став мірилом усього. Потім прийшли нові глюки. Спочатку ми робили спектаклі в крихітному залі на сто місць, потім зрозуміли, що можемо взяти в руки десять тисяч людей. Це вимагало зміни простору, більшої свободи. І ми пішли в народ. Я захопився вуличним театром, карнавалом. І раптом зрозумів, до чого прагнув усе життя — аби життя із сірого стало чудовим щоденно».

Коли я пригадувала свої враження від «сНіжного шоу», спочатку думала про великі можливості клоунади як жанру, абсолютно унікальні можливості: хочеш-не-хочеш, тобі не дають дивитися на те, що відбувається, відстороненим поглядом. Ось на сцені починається черговий сюжет: недоладна людина затіяла прибирання і все більше заплутується в павутинні. Вона смішна, але ось уже павутиння перекинулося в зал, і ти радісно тягнеш його над собою наступному ряду, відчуваючи, що й ти так само недоладний і смішний. Потім я зрозуміла, що справа не тільки в тому, що ти теж дурень. У павутиння лізеш із величезним бажанням, з радістю поділяючи труднощі «маленької людини» на сцені, тому що її любиш. І сніжна буря, що народилася врешті-решт з клаптиків розірваного листа покинутого клоуна, несеться в зал. Сніг з паперових клаптиків засипає особисто тебе, а не лише «незграбного, смішного, зворушливого і щасливого попри все» героя.

Я із задоволенням виявляю, що мені бракує слів, аби говорити про спектакль. Чим поетичніше, багатше, вільніше, асоціативніше мистецтво, тим безнадійніші спроби перекласти його на мову прозаїчного висловлювання. Процитую кілька відгуків на доказ того, що моє сприйняття не суб’єктивне й не виняткове.

«Там якась річ відбувається в якийсь момент у кінці, уже й Полунін не потрібний, і вже ніхто не потрібний — ти вже сам такий щасливий, що здатний із себе виробляти радість, — а тоді існуєш якийсь час у цьому відчутті приголублення» (Лія Ахеджакова).

«Після його ніжного „сНіжного шоу“, після його програми вуличних театрів стало зрозуміло, як нам його бракувало. Ми з реготом і без остраху подивилися на те, які ми скуті й роз’єднані, фальшиві й заздрісні, дріб’язкові й полохливі. Ми зрозуміли, що клоунада, усі ці фантастичні міми, канатохідці, люди на ходулях і в масках, блазні, вуличні музики — абсолютно забута нами культура. Та просто втрачена радість. А Полунін хоче її повернути. Йому нудно веселитися наодинці» (Наталія Казьміна).

«Щовечора відчуття того, що ти дурна, було щастям» (Тетяна Федосеєва, клоунеса).

Успіх Полуніна зумовлений не тільки схованою професійною майстерністю, але й багатством внутрішнього світу й глибинною причетністю до кращого в культурі людства. Він великий знавець і любитель Достоєвського, пристрасний книголюб, знавець живопису, історії кіно. Говорячи про асоціативність мистецтва, він пригадує слова Елюара: «Останній притулок складних натур — звичайна клоунада».

«Карнавал — це ідеальна формула, коли все є театром і життя стає святом. Усі мої спектаклі легко вишикувати за кількістю карнавалу в крові», — каже Полунін. Блазні, які повертають нам ось це саме «карнавальне начало», прищеплюють нас від респектабельності житейської та від респектабельності людини воцерковленої, бо респектабельність саме для християнина — річ небезпечна: так і дивись зісковзнеш до фарисейства або зовнішнього псевдоблагочестя.

Але насамкінець повернімося до головного і цього разу скажемо про це головне словами самого Полуніна з його інтерв’ю:

«Блазень — це машина любові. Він роздає любов усім, він усіх любить, і всі обов’язково мають любити його. Без цього блазень не може існувати».

Опублiковано: № 1 (61) Дата публiкацiї на сайтi: 11 March 2013

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Карнавал у кровi

Карнавал у кровi

Ірина Гончаренко
Журнал «Отрок.ua»
Блазні, які повертають нам ось це саме «карнавальне начало», прищеплюють нас від респектабельності житейської та від респектабельності людини воцерковленої, бо респектабельність саме для християнина — річ небезпечна: так і дивись зісковзнеш до фарисейства або зовнішнього псевдоблагочестя.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
22:01 29.03.2013 | ольга
Интересно было узнать, что карнавал,шутовство,клоунада, юмор, смех,празднество и т.д. и т.п.в некотором смысле христианское,православное.Благодарю.Захотелось почитать Шекспира
23:30 17.03.2013 | Максим
Хорошая статья. И вообще хорошо больше говорить о смехе и смеяться тоже! Очень жаль, что юродивых стало совсем мало, как -то не вяжутся они с современным пафосом. Более пафосного течения, чем постмодерн и нет, пожалуй. Благодарю!
15:27 12.03.2013 | вика
Как радостно снова читать любимого автора.До нее надо "дорасти", и это почти невозможно, потому что и она постоянно растет. Слава Богу,что ее эссе такие непростые, это стимулирует читателя "расти над собой". Сажусь за Шекспира:)
14:21 12.03.2013 | Анна
Ирина, спасибо Вам большое за очередное открытие) Сегодня познакомилась с творчеством удивительного человека, благодаря Вам.
Ваши статьи очень сильный стимул дают к развитию. А книга "Царь Эдип и Наташа Ростова" перечитывается регулярно...)
Храни Вас Господь. Пишите, Ирина, нам очень нужно.
13:29 12.03.2013 | Галина
Смысл статьи трудноуловим :-(
04:36 12.03.2013 | Михаил
Вячеслав Полунин очень талантливый и интересный человек.
Но, Ваша статья - такая скучная и неинтересная, к сожалению.
Попробую перечитать ещё раз десять, может что-то пойму.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: