«У дитинстві, коли я тяжко хворів, мені снився один і той самий сон. Ніби в чорноті стоїть щільним паралелепіпедом стопка найтоншого паперу висотою близько метра. І я повинен швидко й акуратно, аркуш до аркуша, перекласти всю стопку паперу на інше місце. Я намагаюся зробити це якнайшвидше, але стопка не зменшується й на аркуш, а нова поруч — майже не грубшає. Пізніше, опинившись в мультиплікації, працюючи з калькою, на якій малювались компонування руху, я не раз повертався до дитячого сну».
Цей дитячий сон згадує Юрій Норштейн, режисер, чиї мультфільми знайомі нам із дитинства. Робіт у Норштейна небагато: 1973 — «Лисиця і Заєць», 1974 — «Чапля і Журавель», 1975 — «Їжачок у тумані», 1979 — «Казка казок». Останні двадцять з гаком років режисер працював над гоголівською «Шинеллю». Втім, і без «Шинелі» Ю. Норштейн — безперечний класик. У мультиплікацію він потрапив зовсім випадково. В 1959 році вступив на курси художників-мультиплікаторів. Подав документи слідом за товаришем, з яким разом училися в художній школі. І займатися мультиплікацією він зовсім не прагнув. До того моменту Норштейн присвячував свій час живопису і весь був занурений у нього. Йому ще не було 18-ти.
«З чого, власне, творчість складається? Та з запаху стружки, із повіву розколотого поліна взимку, коли воно пряне, сліпуче на морозі... Давно дуже хотілося зробити історію, де був би такий сухий осінній лист, що ніби подряпує землю, і який прилетів казна-звідки», — так Юрій Норштейн згадує історію народження «Їжачка в тумані» у 1975 році.
Герої Норштейна, немов живі істоти, кожний зі своєю історією появи на світ, своїм характером, своїми страхами, радощами і сумом. Ці емоції ми бачимо в очах персонажів, у нахилі голови, у поставі чи жесті, і здається, що тільки такими і могли бути у Норштейна його знамениті Їжачок та Вовчок, Ведмедик, Філін або Акакій Акакійович. Вони мають чарівну силу, і ти ловиш себе на тому, що не можеш відвести погляд від Вовчка, який застиг у дверях старого будинку.
Погляд Вовчка гіпнотизує і змушує задуматись про те, що ж насправді відбувається в цій маленькій істоті, і від чого в очах така туга. До речі, очі цього героя Норштейн взяв у кошеняти, якого врятували, витягши з води з кругляком на шиї, і відразу сфотографували. Коли Норштейн випадково побачив цю фотографію, він зрозумів, що у Вовчка з «Казки казок» мають бути очі того кошеняти.
Фільмів небагато та всі вони об’єднані миттєво пізнаваною інтонацією. Один фільм «виростає» з іншого, хоча кожний окремо сприймається цілком самостійно. Немов частини сюїти, розділені й одночасно пов’язані одна з одною. Коли дивишся кіно Норштейна, невідомо чому хочеться плакати. Не від того, що на екрані, а від того, що там за кадром, від тієї історії, що вгадується за межами екрана.
Описати його фільми неможливо: це все одно, що переказувати музику своїми словами. В них і справді багато від поезії та музики — дивне почуття ритму, білий вірш. В певному сенсі Норштейн — художник-мінімаліст. Мінімум виразних засобів, скупа графіка. Внутрішня необхідність кожного штриха, жесту, плану. Разом із тим, він — страшенний максималіст. У смислі прагнення до досконалості кожної своєї картини, кожної її секунди. Звідси, почасти, і двадцятирічна робота над «Шинеллю». Не зовсім дитячі казки. Зовсім не дитячі казки. Фільми Норштейна не для дітей, але всі вони — спогади про дитинство.
Розповісти про «Їжачка в тумані» — це те ж саме, що розповісти сон. Оповідання майже зруйноване, воно перетворилося на сон, і казковий присмак тут уже майже не відчувається. Забутися і бачити сни... Піти в себе, у свій простір і час — простір спогаду, час сну. В дитинстві найяскравіші страхи: усе навколо видається великим, просто величезним — Сова, Равлик, Кажан; все навколо здається живим — туман, вода, дерево... Блукати в тумані... Рахувати зірки: праворуч від труби зірки Ведмедика, ліворуч — Їжачка. Залишитися наодинці з собою, наодинці з природою. Ввійти в її храм подібно до того, як Їжачок зі свічкою-світлячком входить у готичний собор огорнутого в серпанок лісу. Наприкінці шляху — обіцянка щастя: самовар, багаття з ялівцевих гілочок, чай із малиновим варенням. Туга за затишком.
Жанр цього фільму можна було б визначити як «потік свідомості», вірніше, потік спогадів. Невидимий головний герой там — мовчання... Все з комунального військового та післявоєнного дитинства Юрія Норштейна в Мар’їній Рощі. Починається фільм з яблука, яблуком і закінчується. Яблуко візуально римується з материнською груддю та щічкою немовляти, що смокче. І тут з’являється колискова, а з нею — Сіренький Вовчок. Вовчок із пронизливими, безмежно жалісливими очима. Фільм витканий із музики, від простої колискової до Баха і Моцарта. Кожна мелодія із відповідає певному набору епізодів. «Стомлене сонце» виникає у знаменитому епізоді — на танцмайданчику. Бах супроводжує сцени біля Лукомор’я з нескладно високим, тендітним Поетом, шахраюватим ученим Котом та сімейством Рибалки. Моцарт — зимовий парк, де рум’яний Хлопчик годує яблуком ворон. Шум шосе, потяг, що проноситься поруч, хтось забиває дошками вікна, хтось заводить машину... Пушкінські мотиви: у Лукомор’я дуб зелений — колискова, казка — Арина Родіонівна — осінній смуток. Поезія, що переростає в живопис та йде в музику. Образи, що спливають з минулого. Чи з підсвідомості? Дівчинка, що стрибає через скакалку з Бичком, отаким добрим Мінотавром. Чудо-риба, яка чи-то пливе, чи-то буяє в морі-океані.
Повернутися в дитинство: качатися на великій різьбленій педалі швейної машинки «Зінгер», пекти на вогнищі картоплю і зрештою піти слідом за довгою тінню Вовчка, по сліпучому коридорі: туди — у світло.