Трапляється так, що історія та географія перетинаються з нашими особистими спогадами і почуттями, і тоді ділянка простору отримує новий — наш особистий — вимір. Для мене особистий вимір отримала Керч — ровесниця Риму, місце проповіді апостола Андрія, поле численних битв, батьківщина святителя Луки (Войно-Ясенецького). Познайомив мене з цим містом мій батько — і Керч стала для мене назавжди рідною.
Тато і Керч
Людина я сухопутна, та море в моєму житті завжди мало своє окреме місце. Хоча б тому, що море — далеке, суворе море — було звичайним місцем перебування мого тата. Усі люди іноді їздили на море, а мій тато ходив у море. У моєму дитячому сприйнятті заміна прийменника «на» прийменником «у» перетворювала ці походи на легендарні занурення на дно таємничої безодні, до самого Нептуна. Це було загадково, незбагненно і трохи страшно — трохи, тому що тато завжди повертався.
Тато в моєму дитинстві існував саме так, незримо: він завжди був — але в морі, а вдома, з нами, — його не було. Інколи приходили «листи від тата» — пам’ятаю, я ще не вмів читати, але довго розглядав рядки, написані рвучким почерком, в якому вгадувалися крила чайок та напнуті вітрила на далекому горизонті. Коли листів не було, я діставав з заповітної шафи татові конспекти часів морехідного училища та, вдивляючись у ретельно виконані малюнки, креслення та записи, складав черговий «лист від тата»...
Завдяки тому, що тато весь час перебував то в Індійському, то в Атлантичному океані, ці віддалені місцевості земної кули видавалися ближчими за сусідні міста й села. Мені здавалося, що Південна або Центральна Східна Атлантика — ледь не частина СРСР. Але тато ж несподівано наблизив до мене і одне місто рідної України.
Татове пароплавство мало довгу і таємничо-секретну назву, що закінчувалася словом «розвідка». Моряки зазвичай так про це пароплавство і казали: «розвідка». Ця контора знаходилася у місті Керч. Судна, які належали пароплавству, також базувалися у Керчі, тому з цим містом у мене поступово зв’язалися слова «відхід» і «прихід». Коли я дещо підріс, мама почала брати мене з собою — на «прихід» і на «відхід».
...Поїзд тягнеться горбистою сіро-жовтою рівниною безкінечно. Сидіння, поручні, зім’яті простирадла і навіть мутне віконне скло — все розпечене. Вагон розхитується, похмурі, стомлені спекою та безсонною ніччю пасажири хитаються разом із вагоном. Столиками перекочуються давно спустілі пляшки з-під води. Час від часу хтось несвідомо тягне руку до пляшки, але негайно відсмикує її з роздратуванням: пляшка порожня і така ж гаряча, як і все в цьому вагоні. Панує мовчанка. Здається, рейки, що звиваються рівниною, прокладені в нікуди, і цей неквапливий рух, що відзначається рівномірним погойдуванням, триватиме без кінця. Нарешті, знайома назва, Багерово. Я вже запам’ятав, що після Багерова — Керч. Провідниця несподівано свіжим голосом вимагає постільну білизну, уважно рахує сіруваті рушники. Пасажири оживають, починається звична метушня...
Перипетії історії
Цікаво, що багато великих міст континентальної України мають історію, що нараховує понад 1000 років. В той же час містечка Кримського узбережжя іноді є ровесниками Риму і можуть похвалитися віком понад 2500 років (не претендуючи при цьому на звання «Вічного міста»). Це пов’язано з тим, що Північне Причорномор’я (в тому числі й узбережжя Криму) активно освоювали грецькі — точніше, давньогрецькі — колоністи. Так у VIII-VI ст. до н.е. виникли грецькі поселення на берегах Боспору Кімерійського (Керченської протоки). Одна з колоній, заснована вихідцями з Мілету, отримала назву Пантікапей, а нині зветься Керч.
Історія підготувала місту бурхливу долю — Керч майже завжди перебувала на перетині міжнародних торговельних шляхів і часто опинялась у перехресті військово-політичних планів. Місто й виникло як оборонна споруда мілетців проти місцевого населення — скіфів. Греки, скіфи, сармати, римляни, остготи, гуни, візантійці, слов’яни, генуезці, татари, османи, запорожці, росіяни, англійці, французи, німці — усі за 2500 років виявили інтерес до міста. Тому тут нині можна й скіфські кургани побачити, і на грецькі портики подивитися, і турецьку фортецю відвідати. Керч, так би мовити, — це музей історії Північного Причорномор’я під відкритим небом.
Однак історія — наука специфічна. Крім подій, у ній відбиваються оцінки цих подій, і навіть оцінки оцінок. Як наслідок деякі події можуть з історії зникати, деякі — з’являтися, а суперечки прихильників різних точок зору поступово перетворюються на самостійний розділ знань, власне, від історії досить віддалений. Та якісь події стерти або забути неможливо, а деякі з них настільки бажані, що складно утриматися від спокуси визнати: ймовірно, саме так все й відбувалося. Є такі події і в історії Керчі.
Андрій Первозванний
Андрій, брат апостола Петра, син Зеведеїв, галілейський рибалка, учень Іоанна Хрестителя і перший — первозванний — апостол Христа. Те, що покликаний першим опинився ніби в тіні свого брата Симона (Петра), може мати різні пояснення. Не виключено, що свою роль відіграла специфіка історії як науки. Наприклад, є думка, що певні суперечності в описі апостольського служіння Андрія та Петра пов’язані з протистоянням Риму і Візантії. Інше пояснення полягає в тому, що Андрій не відстоював своєї першості, тому що мав досвід безкінечного смирення перед волею Божою...
Не стану я ритися в давніх манускриптах і «оцінках оцінок». Згідно з переказом — а вірити хочеться лише йому! — Андрій Первозваний пройшов нашими землями, від Криму до Новгорода. Апостол почав проповідь Євангелія на Боспорі, у Пантикапеї — тобто у Керчі — майже за 1000 років до хрещення Русі. Андрій пройшов від Пантікапеї до Херсонеса (нині — територія Севастополя). Часто як доказ цієї проповіді наводять свідчення іншого апостола — святого Климента, одного з сімдесяти учнів Христа, який незадовго до своєї мученицької смерті, близько 98 року н.е. і приблизно через 30 років після проповіді апостола Андрія, був висланий у Інкерман, де нарахував понад 2 тисячі християн.
Неподалік від берега Керченської протоки, де центральна вулиця Керчі (звісно, Леніна, колишня Воронцовська) виплескується на широкий майдан у підніжжя гори Мітрідат, стоїть храм Іоанна Предтечі. Архітектори та історики (ще б пак!) сперечаються: віднести цей храм до VIII чи до IX століття. Але різниця у 100 років не має значення — цей храм є найдавнішою на теренах колишнього СРСР пам’яткою візантійського зодчества періоду раннього християнства. Понад 50 років храм був зачинений — але тепер, при наближенні до білих вапнякових стін, перепоясаних червоною плинфою, зникають усі сумніви, що храм на цьому місці стоїть невипадково. Невипадково храм вистояв усі набіги, окупації, бомбування, десанти й навіть науковий атеїзм. Адже саме звідси нашими землями почала розповсюджуватися Блага Вість, принесена Андрієм. Стоячи під давніми кам’яними склепіннями, в цьому неможливо сумніватися.
Десанти
За тисячоліття своєї історії Керч перетворилася на місто-музей. А 4 роки Великої Вітчизняної війни перетворили її на місто-герой (всього таких міст у Білорусі, Росії та Україні 12). Не останню роль в цьому відіграли десантні операції — Керченсько-Феодосіївська (грудень 1941 — травень 1942) і Керченсько-Ельтігенська (жовтень-грудень 1943). Мій прадід Максим був серед тих, хто в грудні 41-го атакував керченський берег.
...Важко уявити собі, як можна з повною викладкою, по шию у крижаній воді, час від часу поринаючи у хвилі з головою, йти назустріч добре озброєному, дисциплінованому й досвідченому ворогу, під щільним прицільним вогнем із суші, з води і з повітря. Що веде людину назустріч невідворотній смерті — мужність, патріотизм, віра? Потім у енциклопедіях і підручниках писатимуть про помилки і прорахунки, про героїзм і подвиг, про тактичні успіхи і стратегічні виграші, про славу і безсмертя. Але зараз треба підвестися на повний зріст і йти назустріч смерті...
Та прадід не загинув — ані в підступних прибережних глибинах між обмілинами-барами, ані в виснажливих боях із армією Манштейна. Він розділив долю десятків тисяч наших солдатів: контуженого, його підібрали німці і відправили у концтабір. Лише в 1945 році його вивільнили американці і він повернувся додому. Тих, хто потрапив у полон під час цього десанту, не саджали за «зраду Батьківщині».
У військових мемуарах відзначають, що десантні частини піхоти підкріплювалися моряками. Враховували не лише досвід і виучку (а на флоті тоді служили 5 років). Моряки, що ввіряли своє життя крихітним шкаралупкам, ледь здатним протистояти стихії, ставали іншими — відчайдушними, неприборканими, шаленими. У піхотних частинах вони продовжували носити свою чорну флотську форму — ніби намагаючись бути помітнішими. Німці та румуни називали наших моряків «чорна смерть». Своя піхота казали про них — «полундра». Моряки називали своїх, флотських — «братішки». У мене є маленька чорно-біла фотографія. Мій тато, курсант «мореходки», у формі ВМФ СРСР, усміхаючись від вуха до вуха, стоїть у гарматній башті зі снарядом у руках. І є в ньому щось таке — і рідне, і грізне — що стають зрозумілими і «чорна смерть», і «полундра», і «братішки»...
...Пройшло, мабуть, років із 25 з тих пір, як я останній раз був у Керчі на «приході». Ми всією родиною відпочивали у Феодосії — всього лише 100 км від Керчі. Тиждень я нудився, роздивляючись карту Кримського півострова і переконуючи себе, що немає сенсу тягнути дітей у страшну спеку в цю Керч. Та на восьмий день, коли я в черговий раз вимовив: «І що нам там робити?», мої рідні у три голоси заволали: «Та відвези ти нас, нарешті, у цю Керч!» І поїхали, і поблукали смутно знайомими вулицями, і постояли у благодатній прохолоді під куполом Іоанна Предтечі, і пройшлися — такою вузькою і короткою! — вулицею Леніна... Як усе змінилося! Як я змінився! Так, можна повернутися у місто свого дитинства, але назад у дитинство дороги нема. Ось воно, «страшне і суєтне електричне майбутнє людства»... Мені стало сумно; але тут дочка потягнула мене в один бік, син — в інший, чайка косо пронеслась над майданом, сонце в останній раз гостро зблиснуло у вікнах і сховалося за горою. Хлопнули дверцята, зашелестіли шини, пустинна дорога потекла горбистим сіро-жовтим степом назустріч червоному сонному сонцю. Здавалося, що чорна стрічка асфальту прокладена в нікуди, і неквапливий рух, відзначений рівномірним погойдуванням, триватиме без кінця...
