Вид із вікна лікарняної палати й вид із вікна японського ресторану. До чого ж вони різняться! Хоч і лікарня, і ресторан розташовані поряд на одній вулиці. Так не змішуються вода й олія. Так ситий не розуміє голодного, а люди схожі на планети, що якимось чином притягаються й відштовхуються, але не зустрічаються і не зліплюються в одне.

Чому цей величезний світ зберігає гармонію і стрункість? Він уже давно мав би розпастися на шматки, розділитися на атоми, які б віддалялися, віддалялися один від одного в нескінченність. Якщо, звичайно, світ нескінченний і якщо правда те, що колись стався Великий вибух…

Світ міг би не вибухати, а навпаки взаємопритягатися частинками, склеюватися, зліплюватися в суцільну масу. Це було б схоже на оргію, на містичне злягання. Можливо, так затьмарюється свідомість у сектантів на нічних зібраннях і вони, не впізнаючи облич і статі, змішуються, перетворюються на багаторуке й багатоголосе хтиве чудовисько. Зрештою, і пельмені, кинуті невмілою господаркою в холодну воду, також зліплюються докупи. Світ міг би бути схожим на цю масу.

Склеїтися й розлетітися ― два імені однієї і тієї ж смерті. Два полюси, між якими, ні за що не тримаючись, висить і тремтить від напруження наш всесвіт.

Світ і не склеюється, і не розлітається. Тому він і живий.

Дерева не відриваються від землі й не падають у небо. Журавлі летять струнким ключем, а не безформним місивом. Чому? Світ сам керує собою? Сам себе дисциплінує?

Ні. Він слухається і не може не підкоритися.

Хаос починається там, де є воля і де нею неправильно користуються. Хаос, як запах із кухні, пролазить через найменші щілинки у світ людей, а потім, на плечах людини, повзе далі, у живу й неживу природу. Але навіть нещасна людина, внутрішній світ якої настільки ж перевернутий до гори ногами, як речі в будинку після гри Малюка та Карлсона, навколо себе споглядає впорядкованість.

Сонце піднімається зі сходу й сідає на заході. Навесні теплі речі можна заховати в шафу.

Хаос у нас всередині. Зовні його, слава Богу, немає.

Весна вступає у свої права за графіком, майже в строк. Ледь запізнюється, як приміський поїзд. Але ми не німці, і на такі дрібниці не ображаємося.

Барви світу продовжують шикуватись у веселку. Бог продовжує правити світом, і світ усе ще дивовижно прекрасний.

Як добре, що не ми цим світом керуємо.

Як добре, що вид на ту ж саму вулицю з двох різних вікон ― різниться.