У будь-якому монастирі чи Лаврі, де є духовна семінарія, можна зустріти особливий тип молодих незаміжніх дівчат. В народі їх з любов’ю звуть абревіатурою ХБМ, що розшифровується просто: хочу бути матушкою. Дівиці справно відвідують усі семінарські служби, де їхній пильний погляд підшукує собі об’єкт серцевих зітхань ...
Що ж тягне юні створіння в семінарські храми? Наївний романтизм чи вічна жіноча пристрасть до чоловіків у формі? Очевидно, що не останню роль тут відіграють ілюзії. Багато хто уявляє собі роль дружини священика як безтурботний спочинок на лаврах у променях софітів. Обранець, зрозуміло, служитиме на столичній парафії, а ніяк не на сто першому кілометрі, у глухому селі, де піч — єдине джерело тепла. Про те, що священик — солдат: куди пошлють, туди й поїде — ніхто й не замислюється.
Якщо провести опитування серед загартованих матушок: «Чи знали ви, на що йдете?» або «Чи пішли б ви на це знову?» — цікаво, чи багато буде позитивних відповідей?..
Але зовнішні складнощі — це лише один бік медалі. Мало хто з юних «хабеемок» розуміє, що слова апостола Петра про «заховану людину серця в нетлінні лагідного й мовчазного духа» (1 Пет. 3, 4) стануть наріжним каменем усього життя майбутньої матушки. А інакше — ніяк. Матушка людям потрібна не іграшкова, не вдавана, а справжня. Вона не проповідує про Спасителя, а втілює Його проповідь у власному житті, не вчить істинам Євангелія, але своїми вчинками стверджує ці істини.
В описі доброчесної дружини, зробленому Соломоном у Старому Заповіті, де все видиме було покровом духовному, коротко викладено все, що можна сказати на цю тему: Хто жінку чеснотну знайде? А ціна її більша від перел: довіряє їй серце її чоловіка, і йому не забракне прибутку! Вона чинить для нього добро, а не зло, по всі дні свого життя. І встане вона ще вночі, і видасть для дому свого поживу, а порядок служницям своїм. Про поле вона намишляла, і його набула, із плоду долоней своїх засадила вона виноградника. Вона розуміє, що добра робота її, і світильник її не погасне вночі. Долоню свою відкриває для вбогого, а руки свої простягає до бідного. Холоду в домі своїм не боїться вона, бо подвійно одягнений ввесь її дім. Килими поробила собі, віссон та кармазин убрання її. Чоловік її знаний при брамах, як сидить він із старшими краю. Сила та пишність одежа її, і сміється вона до прийдешнього дня. Свої уста вона відкриває на мудрість, і милостива наука їй на язиці. Доглядає вона ходи дому свого, і хліба з лінивства не їсть. Устають її діти, і хвалять її, чоловік її й він похваляє її: Багато було тих чеснотних дочок, та ти їх усіх перевищила! Краса то омана, а врода марнота, жінка ж богобоязна вона буде хвалена! Дайте їй з плоду рук її, і нехай її вчинки її вихваляють при брамах! (Прип. 31, 10-31).
Священик постійно перебуває на передовій, і варто трохи заґавитися, як ворожа куля зробить свою справу. Матушка в основному живе в землянці, й нікому невтямки, що й у неї на зубах скрегоче окопна пилюка, її життя і життя її дітей також під снайперським прицілом ворога. Але якщо вона самовіддано створює в оселі атмосферу затишку та спокою, то можна сказати, що в її бійця за спиною надійний тил.
Одна літня черниця Покровського монастиря якось сказала: «Я що? Сама собі голова, тільки за себе й відповім перед Богом, а в матушки хрест у сто разів важчий від мого. На її совісті душі всіх тих людей, яких не зміг утішити її батюшка через їхні сімейні негаразди». Матушка — як камертон: який тон зранку задасть батюшці, так день і мине. Часом досить одного незадоволеного виразу обличчя, щоб зіпсувати на весь день настрій чоловікові. Тим більше, як відомо, ліпше сидіти в пустинній країні, ніж зі сварливою та сердитою жінкою (Прип. 21, 19, 25, 24). А священикові, як нікому, необхідний умиротворений стан духу, щоб щедро дарувати Господню радість усім, хто приходить до Нього.
Як часто, приходячи до Церкви, люди думають, що батюшка та його родина — це особлива раса, «надлюди», вони не можуть, не мають права мати людські слабкості й гріхи. І тому буквально все — одяг, зачіска, хода, кожне слово — постійно піддаються пильному, не завжди доброзичливому, аналізу. І якщо зірок телеекрану слава гріє, то матушка мріє пройти по вулиці спокійно й не чути перешіптувань у себе за спиною.
Як правило, родина священика бачить свого главу рідше, ніж його паства. Матушці хочеться опори, допомоги, а вона — остання в черзі за нею. І як тут необхідні й тепле слово, і ніжність з боку батюшки, щоб наповнити сенсом її працю, дати відчути, що вона потрібна та кохана. Не обійтися й без видимих знаків уваги: букет троянд, зворушливий подарунок, похід у кіно — цьому буде рада будь-яка жінка. Не треба забувати, що матушка — теж «слабосильна посудина», а не безтілесна істота. Взаємна довіра має стати міцним фундаментом шлюбу, адже до священика за допомогою приходять не тільки дев’яносторічні бабусі, а й молоді, красиві жінки. І сказане ласкаве слово на підтримку такої духовної дочки на тлі вчорашньої сварки зі своєю матушкою може стати бомбою в арсеналі ворога.
У турботах про порятунок прихожан у батюшки майже не вистачає душевних сил на своїх дітей. А життя йде, і годинникові стрілки невблаганно здійснюють своє коло. Часто можна почути скарги на синочків священиків, які з дитинства у вівтарі, проте не мають елементарних навичок духовного життя. І це також біль матушки... Втім, як і будь-якої матері, яка сама виховує своїх чад. Тому мудрий той пастир, який вчасно гасить пожежу не тільки в сусідів, але й на своїй особистій ділянці.
І останнє, найважливіше питання, яке цікавить наших наречених: чи можлива між батюшкою й матушкою закоханість, звичайна людська любов? Чи це всього лише співпраця зі спільними цілями й інтересами?
У сім’ї священика «працюють» ті ж закони, що й у будь-якій іншій сім’ї. Любов завжди, у всіх її проявах, стає цілющою силою шлюбу. Рік за роком вона вдихає нове життя в щоденність та буденщину стосунків чоловіка й дружини. І коли настають хвилини відчаю в пошуках взаєморозуміння — там, де, здається, вже ніщо не в змозі воскресити почуття з руїн, потяг один до одного відіграє роль рятувального круга.
То невже хрест матушки складається з одних лише труднощів і безрадісних буднів? Невже в дівчини, яка мріє стати супутницею життя семінариста, немає шансів на щастя? Хочеться вірити й сподіватися, що, будучи співучасницею великих трудів священика, вона також стане й співучасницею його великих нагород. Виходячи з вівтаря, він спускається з небес, і отримана благодать рясно виливається і на його співспадкоємицю вічного життя (1 Пет. 1, 3, 7). І якщо вона займе своє місце помічниці, а не першої скрипки, то побачить «добро Єрусалиму» (Пс. 127, 5) і в цьому житті, і в майбутньому.
Пішов другий десяток років нашого з батюшкою спільного життя. Ніколи й уявити собі не могла, що Господь вручить мені цей хрест і скаже: «Іди й неси!» Усе своє свідоме життя до шлюбу я провела в богемній атмосфері, де всі сили витрачалися на творення тільки власного «я». Життя матушки вчить мене роздавати себе всю, без залишку, своїм близьким. Із усмішкою згадую, як мій чоловік, а тоді ще наречений, боявся зі мною одружуватися. «Ти в село за мною не поїдеш і дітей мені не народжуватимеш!» — повторював він мені, мов мантру, та я і не поспішала його переконувати, бо була повністю з ним згодна. Але Божий Промисел усе визначив інакше — служить мій батюшка в селі, і дітей у нас — вісім. Слава Богу! Були й бурі, і шторми, але сонячних днів згадується завжди більше. Ми не втомлюємося зізнаватися один одному в любові, і я кожен день відчуваю, що я «кістка від кісток його, і плоть від плоті його...»
