Х’ю Лорі: Туга за сенсом

«Хто сказав, що сенс нашого існування в досягненні щастя?»

Чим Церква здатна зацікавити чоловіків? Помітивши, що Православна Церква — єдина конфесія, яка привертає й утримує в собі чоловіків не менше, ніж жінок, американська письменниця й публіцист Фредеріка Метьюз-Грін якось провела опитування серед ста православних чоловіків. Випробування — ось слово, яке звучало у відповідях найчастіше. Не секрет, що справжньому чоловікові для повноти буття «цілого світу мало». Ані улюблена справа, ані достаток, ані навіть повноцінне сімейне щастя не здатне вичерпати закладеної в сильну стать спраги вищого сенсу, подолання власної минущості. І немає йому спокою, поки двері в безсмертя залишаються закритими...

Зазвичай героєм «Отрока» стає людина, цікава своїм християнським досвідом, унікальними знаннями, однак сьогодні ми зробимо виняток. Ми пропонуємо читачеві фрагмент інтерв’ю, яке дав далекий від православ’я актор Х’ю Лорі журналу Psychology. Не зайвим, нам здається, буде дізнатися, як живе людина, у якої є все, крім Христа. Людина, що зуміла чесно розповісти про свою «екзистенційну ломку», про спрагу випробувань, про тугу за справжнім сенсом буття.

Х’ю Лорі не схожий на улюбленця фортуни, на успішного профі, не схожий навіть на просто актора — на ньому немає того відбитка, який накладає професія, що вимагає самодемонстрації. Х’ю Лорі схожий на людину, якій 51 рік, яка виростила трьох дітей, все життя працювала й багато думала. У якої є звичка до роздумів, хоча він і приховує це: як і більшість чоловіків нашого часу, він хотів би здаватися людиною дії, а не думки.

Ваше життя різко змінилося, коли вам було 45 років. Виїхати з рідної країни, жити далеко від рідних — мати справу з такими матеріями, як незаперечний успіх і всесвітня слава...

Слухайте, в цій моїй славі є щось абсурдистське, тому я і не довіряю їй ... Я взагалі не одразу зрозумів, що доктор Хаус — головний герой. Я довго читав сценарій з почуттям, що головним має бути доктор Вілсон, онколог. Людина позитивна, привітна, уважна до пацієнтів, добра й чуйна. Для мене було просто шоком, коли «Хаус» став рейтинговим лідером ледь не у всьому світі. У мене було відчуття, що я провів шість років у комі, несподівано прокинувся і тепер мені хотілося поцікавитися: «Єлизавета, як і раніше, у нас на престолі? У нас в Британії, як і раніше, лівосторонній рух? У нас усе ще фунти чи вже євро?» Власне, я досі в якомусь сенсі перебуваю у цьому стані. Хаус занадто незвичний — і як серіал, і як людина. Занадто безілюзорний для телесеріалу й занадто негероїчний і дискомфортний для героя. Він не може бути поп-зіркою. А став. Я контужений цим фактом — моя картина світу, заснована на підозрілості, піддалася деформації.

Підозрілості?

Знаєте, я належу до такого типу людей, для яких склянка завжди напівпорожня. Я, щоправда, не особливо ділюся цим світовідчуттям — сам ниття не люблю й намагаюся свою склянку якось наповнювати, але чим краще йдуть справи, тим більше підозрілим мені здається хід подій. Моє кредо: якщо все добре, то лише питання часу, коли погіршиться. «Нестерпна легкість буття» — чудова назва, геніальне формулювання й абсолютно про мене. Легкість буття — для мене щось нестерпне. Мене вічно мучить питання: чи гідно те, що відбувається, глибоких переживань чи треба ставитися до всього легше? Або, навпаки, для повноти відчування буття треба все переживати всерйоз? Щодо реальності, у мене занадто багато відкритих питань, і тенденція така, що їхня кількість не зменшується. Нам, британцям, знаєте, властива певна сентиментальність. Саме ця чутливість і зробила багатьох з нас циніками. Самозахист, захист від власних почуттів, від хворобливих впливів на нашу тонку взагалі-то шкіру... Я балансую над порожнечею — депресією, намагаючись зберегти чуттєвість і не впасти в цинізм. І при цьому усвідомлюю, що взагалі-то депресивність моя надумана: я не роблю нічого такого, що могло б діяти гнітюче. Моє життя легке — ви помітили, що я не шахтар? Та я навіть і не актор — я ніколи не вчився цієї професії й довго займався нею на аматорському рівні... Можливо, з цим пов’язана моя депресивність — я не готовий до побічних ефектів професії. Ну, на кшталт популярності. Чужий мені стан.

...Мені, мабуть, не вистачає й завжди не вистачало боротьби. Мети, пристрасті життя. Я помилявся, але в мене ніколи не було справжніх невдач. Життя не випробовувало мене, ось у чому справа. Якось я чув по радіо інтерв’ю одного відомого британського письменника й політика, а по натурі солдата й борця. Він тоді сказав, що шкодує лише про одне — що не вдалося загинути на війні. Мене вразила ця думка — в ньому говорило почуття генеральної, екзистенційної безглуздості існування. Йому не вистачало цього ось цього «померти за» — як насолоджуватися плодами перемоги, за яку інші померли? Чого варта наша теперішня свобода? У чому виражається моя свобода, свобода людей мого покоління? У свободі отримати равіолі о третій ночі?

Що вам допомагає вийти з подібного стану?

Бокс допомагає. Діти. І Хаус. Я нещодавно почав боксувати. Майже ніколи з грушею. З партнером. Це боляче, але ти стаєш згустком, грудкою сили, що не відчуває болю. Я боксую щоранку. По-справжньому — коли можу собі дозволити отримати фінгал або розсічену брову. Найчастіше — в режимі тренування. Через зйомки в «Хаусі» у справжньому боксі доводиться робити перерви. Але Хаус теж допомагає. На нього не впливає соціальність, він не прикутий до неї, він здатний піднестися над усіма цими канонами гарної поведінки, політкоректності, поверхневого такту. Він — заперечення соціальної гравітації. Я б теж так хотів. Але всього лише їжджу на мотоциклі. Це теж політ. Сурогат польоту, звичайно. Але схоже. У мене ж діти. Я їх люблю, вони — головне в моєму житті. Так що не ставте мені тупикове, але традиційне запитання «Що вас ріднить з Хаусом?». Щось, можливо, й ріднило б, якби мені не було кого любити. Але мені є кого. А це, між іншим, схоже на щастя. Але хто сказав, що сенс нашого існування в досягненні щастя? Сумніваюся.

Але хіба такого роду сумніви не ріднять вас з вашим героєм?

Мені подобається в ньому зовсім інше. У «Зоряному шляху» є такий епізод. Капітан Крик дивиться у відкритий космос через люк і каже: «Десь там зараз хтось говорить три найкрасивіших слова, які є в будь-якій мові». Ти думаєш, він має на увазі «Я люблю тебе». Але тут капітан уточнює: «Допоможіть мені, будь ласка». Під трьома найкрасивішими словами він мав на увазі прохання про допомогу. І має рацію — у ній полягає абсолютна краса, адже за нею — природний благородний контакт людських істот. Ось це мені й подобається в «Хаусі» — там всюди прохання про допомогу, вони йдуть від усіх героїв, а від Хауса, можливо, найбільшою мірою.

Чи не в цьому ваша версія щастя?

Можливо. Але важливо ще й подолання, щастя випробування. На 40-річчя дружина подарувала мені стрибок з парашутом. Тобто я ходив на тренування, а потім мав стрибнути. Але в день Х, коли ми піднялися в повітря, з’ясувалося, що вітер дуже сильний і таким йолопам, як ми, любителям, стрибати не можна. Ми повернулися на землю. Цікава деталь: жінки з нашої групи були засмучені, а всі як один чоловіки — і я не виняток — зітхнули з полегшенням. Але так чи інакше, всі ми опинилися там, щоб випробувати себе, щоб подолати. Щоб знати про себе, чи зможу я дійсно стрибнути в нікуди, коли на висоті цей хлопець-інструктор відкриє двері й скаже: «Давай!» Виходить, що я так і не зміг: тоді стрибок відмінився, потім відклався, а потім уже було й зовсім не до того. І виходить, я боюся падінь. Можливо, з марнославства. А може, з дефіциту вітальної енергії. Але все це вкупі робить мене пихатим песимістом.

В ідеї подолання як сенсу існування звучить щось дуже британське — завойовницьке, колоніалістське. До того ж, ви зіграли Берті Вустера та інших англійських аристократів. Тож до якої міри ви англієць, з усім цим національним комплектом: іронією, снобізмом, ретельно прихованим «золотим серцем», пристрастю до підкорення нових просторів, бажанням перемагати, напористістю, вихованістю?

Тобто до якої міри мені властиве англічанство? Знаєте, мені в чомусь симпатичні британські футбольні вболівальники. Як відомо, найбільш злісні з усіх. Тому що вони спростовують цей ваш міф про англійця, колонізатора в корковому шоломі. Я не вірю в національний характер у сучасному світі. Я вірю тільки в акцент. Для того щоб стати стовідсотковим американцем Хаусом — з усім його досвідом історичних і культурних розчарувань (він усе-таки живе в епоху політкоректності та пост-класовості) — мені треба було обдурити... мову.

Але ви отримали справді британське виховання: пресвітеріанські аскетичні цінності в родині, потім школа — престижний Ітон, потім Кембридж ...

А мені здається, що важливе інше. Я виріс у родині лікаря й спортсмена. Мій батько був неймовірно делікатною, неймовірно вихованою людиною, лікарем, виключно відданим своїм пацієнтам, справжнім атлетом — адже він виграв золоту медаль з парного веслування на Олімпійських іграх у Лондоні в 48-му. І я хотів бути схожим на нього й також займався веслуванням, досить серйозно. Подруга моєї юності Емма Томпсон тут нещодавно сказала: «Слухай, я згадую тебе тодішнім і не вірю своїм очам — ти був величезний». Так, веслування — силовий вид спорту. Я був величезний. Почасти тому мене й до Кембриджу взяли — спортивна форма вразила. Але я хотів бути схожим на батька й одночасно заперечував його — і його тактовність, і його чесність. Я був поганим підлітком, таким собі гидким тінейджером... Але всі ми приречені усвідомлювати себе лише погіршеною версією своїх батьків ... І ось чим скінчилося: вдаючи з себе лікаря Хауса, я заробляю в десять разів більше, ніж заробляв би батько, якби був живий. Журналісти запитують, чи не шкода мені, що батько помер ще до «Хауса». Ні, не шкода — можливо, мені було б соромно за це вдавання. Але мені шкода, що батька немає в живих. Я так і не змирився з його смертю, мені не вистачає його — і цієї його делікатності, й відданості. Незадовго до його смерті я поїхав до США, зніматися в «Стюарт Літтл», здається. Я знав, що він почувається погано, але вирішив не їздити до нього й не прощатися ретельно. І зробив це цілком свідомо: я не хотів його відпускати, не хотів давати йому дозвіл піти. У нього мала «висіти» ця справа — зустрітися зі мною. І я до ладу не попрощався. Зараз шкодую про це. Але не виключено, що зробив би те ж саме, якби ситуація повторилася.

А взагалі ви вважаєте — варто залишати незавершені справи? У житті є сенс у відкритих фіналах?

Життя саме залишає фінали відкритими. Для мене явний приклад — моя мати. Вона страждала перепадами настрою, була жінкою з дивацтвами — наприклад, по-моєму, першою в Європі почала реально втілювати в життя «зелені» ідеї: збирала макулатуру по сусідах і здавала... Вона зневажала переконання, що жити треба заради щастя, що треба його неодмінно досягти. Вона терпіти не могла саме слово «комфорт». Вона вороже ставилася до сентиментів, до проявів ніжності, сльози просто ненавиділа. На наші дитячі сльози могла сказати: «Сирість не розводь!» У нас були дивні стосунки: мені здавалося, що вона занадто багато від мене чекає, бачить у мені щось, чому я ніколи не зможу відповідати. А я тільки й робив, що розбивав образ ідеального себе: у школі брехав, всерйоз учитися грати на фортепіано відмовився. Став актором-самоучкою, а не лікарем, як батько, — як вона хотіла... Наші стосунки не були безхмарними, і мені здавалося, в цілому я її розчарував. Але після її смерті брат розповів, що я, виявляється, був материним улюбленцем, що вона пишалася моїми сценічними дослідами... Але її вже немає, мені нікому сказати те, що тепер хочеться. Фінал так і залишився відкритим.

Переїзд до США не зробив вас меншим песимістом? Адже все-таки прийнято вважати, що Америка — країна оптимістів-життєбудівників.

Послухайте, коли я закриваю за собою двері у себе в Англії, я входжу в свою фортецю. У солідне кам’яне вмістилище життєвих основ. А коли я грюкаю дверима в будинку в Лос-Анджелесі, здригаються стіни! Тут усе хистко, все тимчасово, ніхто не думає про сталість. Тут будують, але так, не зациклюючись, щоби було зручно зараз. У цілому, мені подобається цей американський принцип життя — fast & easy. Нема чого заявляти світу про себе як про щось неминуще!

Але як, маючи схильність до депресії, ви стільки років грали в комедіях і самі писали сценарії комедій і скетчі, тобто смішили людей?

Та я всього лише депресивний тип, а не мізантроп. Мені подобаються люди. І вони знають про це — ніхто про мене не скаже поганого слова. Тому погане я говорю про себе сам.

Нотатки на полях одного інтерв’ю

У чому секрет популярності «Доктора Хауса»? Чому життя часом здається безглуздим навіть людям, які, здавалося б, цілком реалізували себе? У чому сенс болю й страждання? Про все це розмірковує архімандрит Іоасаф (Перетятько).

Уже більше ста років світ кричить про толерантність, про любов усіх до всіх, і все більше ця любов стає якоюсь безхребетною. Але ж навіть у Євангелії любов показана «з характером», з кулаками. Світ втомився вже від цієї солодкої любові до всіх і вся, від цукру лібералізму й політкоректності. Ось тут і з’являється Хаус, якому наплювати на пристойності, на правила, на себе, навіть на закон, якщо цим він врятує людину.

Світові, в якому вже, здається, ніщо не називається своїми іменами, все-таки хочеться правди, як би непривабливо вона не виглядала. Усім нам потрібна така правда, коли на наші спроби виправдання всіх своїх невдач хоч одна людина скаже прямо: ти брешеш. Брешеш собі й брешеш мені. Брешеш, щоб виглядати білим і пухнастим, щоб нічого не змінювати в житті. Добре в цьому сенсі людям церковним: існують священики, які докопуються до наших неправд. Але поки ми брешемо, ні священик, ні хтось інший не поставить правильний духовний діагноз. Лише коли людина перестане брехати — собі, в першу чергу, — стає можливим духовне одужання.

Так і в Хауса. Поки люди брешуть про себе, складно поставити медичний діагноз. Тільки правда, навіть найжорстокіша, допомагає рятувати людину. Хаус дістає «скелети з шафи» — у своїх пацієнтів і паралельно у глядачів, даючи їм поживу для роздумів. Хто з нас знає себе досконало? Якщо людина вважає, що вона цілком пізнала себе й тепер їй залишилося тільки виправлятися — ця людина і є перший брехун. Процес пізнання самого себе займає все життя, якщо ми наважуємося його почати.

Класик сказав, що зрозуміти біль іншої людини може тільки той, хто сам по-справжньому відчув біль. Хаус як інвалід постійно страждає від болю. Цікавий такий момент: коли на деякий час страждання залишили його, він дуже сильно злякався, адже біль дозволяв йому налаштовуватися на одну хвилю з хворими, яким він повинен був ставити діагноз. Як це нагадує наше життя! Ми прагнемо позбутися болю, і нам здається, що без нього ми станемо щасливішими — але це самообман. Господь, посилаючи нам скорботи, таким чином нас самих налаштовує на одну хвилю з тими, хто навколо нас. Адже тільки пройшовши через біль життя, ми зможемо бути чуйними до страждань інших.

«Легкість буття» ... Людство століттями спрощує собі життя, щоби більше часу звільнити для чогось головного, глибинного. Раніше родина займалася прибиранням цілий день, зараз — півгодини. Але чим вона зайнята решту часу?.. Ми спрощуємо наше життя, але часу більше не стає. І, звісно, сенс буття не стає від цього ближче.

У чому тут причина? Обираючи спрощення життя, людство йде не шляхом подолання труднощів, а шляхом їх уникнення. Це починається з побуту — й поширюється на все наше внутрішнє життя. Ми біжимо від боротьби із зайвими зусиллями — і таким чином втікаємо від боротьби з собою. Чи варто дивуватися, що розумній людині в такому житті вбачається мало сенсу?

Ясна річ, це не означає, що потрібно відмовитися від досягнень прогресу. Але якщо ми шукаємо сенс, повинна відбутися переоцінка цінностей: щоб припинилася гонитва за легкістю буття, щоб людина всю себе віддавала на боротьбу з собою, зі своїми нескінченними бажаннями. Зауважимо: люди, які пережили кризові ситуації — війну, голод, концтабори, — згадують про них як про поворотні моменти свого життя. Там була боротьба за сенс життя, за саме життя. І життя це мало величезну ціну!

Все це чітко підмітив Х’ю Лорі. Людина, у якої є все, про що можна мріяти, й навіть більше, шукає, виявляється, сенс життя у випробуваннях. Як продукт західного світу він відчув цей нерв сучасності: у ситуації розцерковленості та якоїсь метафізичної розгубленості людина відчуває важкість легкості буття. І тут одні схиляються до цинізму й відкидання будь-яких ідеалів, інші впадають у депресію. Тому актор абсолютно має рацію в тому, що людині необхідна боротьба.

Коли я служив у Іраку в миротворчому контингенті, там, в умовах смертельної небезпеки, ніхто не впадав у депресію. Це, однак, не означає, що нам потрібні штучні труднощі й біди. Зосередити б свій потенціал подолання на боротьбі з пристрастями — і щастя, і сенс життя, можливо, виявляться не так далеко.

Журналіст запитує Лорі про таку якість, як завойовництво, жага перемог... Вочевидь, що саме цими властивостями людство споконвіку підміняє Богом дану потребу у внутрішній боротьбі. Людина спрямовує свою спрагу боротьби на кар’єру — і не отримує насичення. Тому що знайти сенс можна тільки в битві з самим собою.

«Допоможи мені, будь ласка». Чому Лорі вибрав ці три слова як найкрасивіші? Чому не слова любові? Говорячи «я тебе люблю», людина має на увазі, що готова жертвувати собою. А коли людина просить про допомогу, вона тим самим закликає до жертовності того, до кого звертається. Це й називає Лорі природним благородним людським контактом. Коли виникає контакт сердець, тоді й реалізується весь сенс людського буття. Адже ми створені Богом для жертовності. І жертовність не вписується в «легкість буття», і саме прохання про допомогу робить мене людиною, закликаючи подолати свої бажання, послужити іншому, віддати всього себе без залишку. Так мати не спить ночами біля колиски немовляти. Ніхто не бачить, не чує, не обіцяє плати, але вона несе свій подвиг й не вважає це чимось особливим. У цьому й полягає приборкання пристрастей.

Опублiковано: № 6 (48) Дата публiкацiї на сайтi: 21 February 2011

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 7 з 7
23:47 20.03.2013 | Татьяна
Ошеломляющая статья. Поражает и ее герой, и авторское заключение. Спаси вас Господь!
21:25 12.06.2011 | Евгений
Думаю,Главный секрет этого героя в его подвижничестве. Вся его жизнь ради несчастных. Страдая сам, помогает другим. И он не эгоист.
21:18 08.04.2011 | валентина
лори сложный человек.в роли хауса он воплощает свою несбывшуюся судьбу.у него получилось.
18:15 06.03.2011 | Вероника
Отличная статья! Есть, над чем подумать:)
18:42 26.02.2011 | Александр
Молодцы все очень интересно редакция, так держать !
15:03 22.02.2011 | Владимир
Мне кажется, что «Помоги мне, пожалуйста» это и есть «я тебя люблю». И разница,в богословском смысле слова, только в том, что «Помоги мне»(как и крик младенца) звучит в начале пути, а слова «я тебя люблю» венчают путь праведника.
09:56 22.02.2011 | анна
Очень понравилось! Спасибо!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: