Уривки зі щоденників отця Олександра Шмемана

Кожен із нас прагне істини, продираючись углиб смислів, відшуковуючи міру речей і понять. І тому, хто просить, дається, тому, хто стукає, відчиняють, той, хто шукає, знаходить. Одержавши відповідь на питання, що довго нас мучило, ми так по-різному чинимо зі своїм відкриттям. Один, ніби набравши в долоні прохолодної води, шумно обсипає бризками свого захвату всіх, хто стоїть навколо. Інший, наче затиснувши в жмені коштовну перлину, поспішає сховатися від людей і в тиші милується своїм скарбом. А третій, із вдячністю прийнявши дар, вміло пускає даний йому талант у хід ― і всім своїм життям примножує отриманий капітал. Посіяні ним зернини щедро сходять, і багато поколінь живляться цим урожаєм. Слова й думки таких людей коштують дорого ― може, тому, що за кожним словом стоїть досвід: росту, подолання, смирення, любові.

Як багата спадщина залишилися нам щоденники отця Олександра Шмемана ― видатного богослова, проповідника й пастиря, людини незрівнянної широти поглядів та інтересів. Щоденники отця Олександра нещодавно були видані окремою книгою, уривки з неї ми публікуємо в надії, що вони знайдуть відгук і в серці читача.

П’ятниця, 19 березня 1973

«…З головою занурився у свою діяльність». А от цього якраз і не треба. Повна неможливість у певний момент побачити все в перспективі, звільнитися, не дати метушні й дріб’язковості з’їсти душу. І по суті все та ж гординя (не пиха): все залежить від мене, все стосується мене. Тоді «Я» заповнює собою реальність, і починається розпад. Страшна помилка сучасної людини: ототожнення життя з дією, думкою тощо і вже майже повна неспроможність жити, тобто відчувати, сприймати, жити життя як безупинний дар. Іти на вокзал під дрібним, уже весняним дощем, бачити, відчувати, усвідомлювати пересування сонячного променю стіною ― це не лише ще одна подія, це і є сама реальність життя. Не умова для дії і для думки, не їхнє байдуже тло, а те, по суті, заради чого (щоб воно було, відчувалося, жилося) і варто діяти та мислити. І це так, тому що лише в цьому дає нам себе відчути Бог, а не в дії і не в думці. І от чому має рацію Жюльєн Грін: «Усе там, усе інше. Правда лише в хитанні гілок на тлі неба» тощо. Те ж саме й у спілкуванні. Воно не в розмовах, обговореннях. Що глибше спілкування і радість від нього, то менше залежить воно від слів. Навпаки, тоді майже боїшся слів, вони порушують спілкування, припиняють радість. Це я з особливою силою відчув у той новорічний грудневий вечір, коли в Парижі сидів у мансарді Адамовича. Всі кажуть, що він надавав перевагу розмовам про дурниці. Правильно, але не тому, що не було, про що говорити, а тому, що таким явним було саме спілкування. Звідси моя нелюбов до глибоких і особливо духовних бесід. Чи розмовляв Христос зі Своїми дванадцятьма, йдучи галілейськими дорогами? Чи вирішував їхні проблеми і труднощі? Між тим, все християнство є, у кінцевому підсумку, продовженням цього спілкування, його реальність, радість і дієвість. Добре нам тут бути. Слова ж мають виношуватися не в розмовах (де вони так часто ― чеки без покриття), а на глибині, от у тому самому досвіді «тут і зараз», як, по суті, свідчення про нього. Тоді вони звучать, самі стають даром, таїнством.

Дивовижний, абсолютно весняний день! Майже спекотно. Увесь день удома за столом. Щастя.

П’ятниця, 14 грудня 1973

Я обожнюю дім, і для мене поїхати з нього з ночівлею завжди як смерть, повернення здається нескінченно далеким! Наявність у світі дому ― всіх цих незчисленних освічених вікон, за кожним із яких чийсь «дім», ― мене завжди наповнює світлою радістю. Я хотів би в кожен із них проникнути, відчути його неповторність, якість його життєвого тепла. Кожного разу, коли я бачу чоловіка або жінку, які ідуть з покупками, ― отже, додому, я думаю ― ось він чи вона йде додому, у своє справжнє життя. І мені стає добре, і вони стають для мене якимись близькими. Більше за все мене цікавить ― що роблять люди, коли вони «нічого не роблять», тобто саме живуть. І мені здається, що лише тоді вирішується їхня доля, лише тоді їхнє життя стає важливим. «Міщанське щастя»: це вигадали, в це вклали презирство і засудження активісти всіх відтінків, тобто всі ті, хто, по суті, позбавлений почуття глибини самого життя, хто думає, що воно цілком розпадається на справи. Видатні люди ― де Голль, наприклад, ― насправді «маленькі» люди, і тому від них так мало залишається, або, точніше, інтерес після їх відходу, все більше й більше зосереджується на «маленькому» в них, на їхньому житті, а не на їхніх справах, що виявляються значною мірою примарними! «Він не мав особистого життя», ― кажемо ми з похвалою. А насправді це безглуздо й сумно; і той, хто не мав особистого життя, врешті-решт нікому не потрібний, оскільки людям одне від одного й одне в одному потрібне життя. Бог дає нам Своє життя («щоб мали ми життя за життя» ― Кавасила), а не ідеї, доктрини і правила. І спілкування лише в житті, а не у справах. Тому дім і не суперечить принципу «тут і зараз», який суперечить майже будь-якій діяльності. Вдома, коли все «зроблено» (прийшов із роботи…), починає царювати саме життя, але лише воно й відкрите ― «іншому, іншому, іншому». Христос був бездомним не тому, що зневажав «міщанське щастя», ― в Нього було дитинство, родина, дім, а тому, що Він був «удома» всюди у світі, Його Отцем створеним як дім людини. Тільки «дому» (не державі, не діяльності тощо) можна, за Євангелієм, сказати: «Мир дому цьому». Ми не маємо «постійного міста тут, а шукаємо майбутнього», тобто не можемо ототожнити себе ні з чим у світі, тому що все обмежене і будь-яке ототожнення стає ― після Христа ― ідолопоклонством, але ми маємо дім ― людський і дім Божий ― Церкву. І, звісно, найглибше переживання Церкви ― це саме переживання її як дому. Завжди те ж саме, завжди й передусім саме життя (обідня, вечір, ранок, свято), а не діяльність. «Церковна діяльність», «церковний діяч», «громадський діяч» ― які все це, по суті, грубі поняття і як від них ― ні світла, ні радості…

Страсний понеділок, 21 квітня 1981

Любити Божою любов’ю. І себе, й інших… Як треба було б ― у наш час майже повного нерозуміння любові ― якомога глибше вникнути в радикальну «особливість» Божої любові. Мені часом здається, що її перша риса ― це жорстокість. Це означає ― відсутність у ній тієї «сентиментальності», з якою вже давно ототожнив її (і тому ― саме християнство) «світ цей». У любові Божій немає обіцянки «земного щастя», немає і турботи про нього. Або, краще сказати, воно цілком підвладне обіцянці й турботі про Царство Боже, тобто про те абсолютне щастя, для якого створив, до якого покликав людину Бог. Звідси перший, основний конфлікт між любов’ю Божою і грішною любов’ю людською. Відсікти руку, вирвати око, залишити дружину і дітей, піти вузьким шляхом тощо ― все це так очевидно несумісне з «житейським щастям». Саме від цього з жахом відсахнувся «світ цей», цього не захотів, це зненавидів.

Четвер, 21 лютого 1974

Страх смерті ― від метушні, не від щастя. Саме коли метушишся і раптом згадуєш про смерть, вона здається незносним абсурдом, жахом. Але коли в душі тиша і щастя ― і про смерть думаєш, і її сприймаєш інакше. Оскільки вона сама на рівні високого, «важливого», і лякає в ній невідповідність її лише дріб’язковому, нікчемному. У щасті, правдивому щасті ― завжди дотик вічності до душі, і тому воно відкрите смерті: подібне пізнається подібним. У метушні ж немає вічності, і тому вона жахається смерті. «У блаженному успінні» ― це значить: у смерті, яку приймає щаслива людина.