Продовження дискусії
Якось так сталося, без зусиль із мого боку, що багато моїх статей викликають шквал емоцій і бурхливі обговорення. Часто це стосується тих робіт, де прямо або опосередковано порушена тема протестантизму. Найменше в житті я люблю сперечатися. Але оскільки мовчати не можна, а суперечки виникають самі, то доведеться продовжувати тему. До того ж, я добре знаю, що найбурхливіша негативна реакція виникає у тих, кого «зачепило», хто відчуває правду сказаного, але не готовий погодитися. Звідси пафос опору й ломка списів об чужий щит. Хто мовчки прочитав і мовчки забув, той, найпевніше, довго залишиться без змін. А хто обурений і мовчати не може, той, так і дивися, за рік напише: «Ви мали рацію. Дякую».
Як продовження духовного бенкету я хочу запропонувати вам вишукану страву, якою насолодився багато років тому і смак якої забути не можу. Це змістовна фраза, що складається з небагатьох слів і описує сучасний протестантизм. Автор слів — протоієрей Фома Хопко, клірик Американської Православної Церкви. Він пише: «Що таке сучасний протестантизм? Це віра в те, що якийсь Бог (без гніву) рятує якусь людину (без гріха) і вводить її в якийсь рай (без суду) за допомогою якогось Христа (без Хреста)». Перш ніж читати далі, перечитайте цю фразу ще разок-другий і помовчіть.
А тепер можемо продовжувати. Можемо постаратися «розжувати» сенс цієї ємної і для багатьох образливої фрази. Бога не хочуть боятися. Його відразу хочуть любити. Хоча друге без першого неможливо. «Спочатку я боявся Бога. Тепер я люблю Його». Це слова Антонія Великого. Це голос Православ’я. Протестантизм же (сучасний, підкреслимо) починає зводити будинок із даху. Самому Богу протестантизм відмовляє в гніві, роблячи вигляд, що це не Він навів на світ води потопу і не Він спалив Содом і Гоморру. Сказати, що був інший Бог, мстивий Бог Старого Завіту, означає потрапити в гностики, тобто в єресь. Поєднувати любов і покарання важко. Іноді й Апокаліпсис з описом страт важко читати. Тому будемо говорити тільки про любов, простіше кажучи, наллємо молоко в миску з-під дьогтю. Будемо робити вигляд, що живемо любов’ю, хоча серце для любові не очищене. Тут смиренний голос Православ’я вустами святих отців скаже нам, що жити треба між страхом і надією, що зневіра лікується думками про любов Бога, а гріх вмирає від страху Божого. Але все це потрібно тому, хто кається. Тому, хто гордиться, це нецікаво. Тому, хто гордиться, цікавіша інша теза. Бог без гніву рятує людину без гріха.
Православна людина завжди скаже, що грішна. Протестант же може сказати, що він «був грішний». Гріх вважається переможеним, як тільки людина не п’є і не курить. Не лається матом і не зраджує дружині. Усе це речі дуже хороші, але жодним чином не є святістю. Святість — це інше. Богослов’я протестантизму, як не дивно, схоже тут на богослов’я ісламу. Іслам вважає людину хорошою, для ісламу гріх людину не зіпсував. І протестантизм, здуваючи пил із поверхні, вважає, що людина вже хороша. Православ’я глибше, а значить, драматичніше. Істина в тому, що людина саме зіпсована, глибоко зіпсована гріхом, і, як казав Гоголь, «не видно добра в добрі». Марнославство й самохвальство так тісно сплетені з усяким добрим ділом, що справжні мудреці ті, хто оплакує свої чесноти нарівні з гріхами.
Протестантизм юридичний. Була вина — простили. Був борг — його сплачено. Була прірва — її засипали. Залишається тільки радіти. І велика справа, дійсно, Воскреслим Господом порадіти. Але невже совість не шепоче, що всередині душі гріх не переможений, що голова змія мною не розтоптана, що, за Павлом, я «маю зачаток Духа», але все ще «бідна я людина»? Ґенеза протестантизму збігається з ґенезою капіталізму. А капіталізм — це вихід назовні, сп’яніння від зовнішніх перемог, захоплення простору і втрата внутрішньої цілісності. Чиста сорочка, біла усмішка, Біблія в портфелі, немає шкідливих звичок, ось тобі й новий тип святості. І Бог — Любов, і я без гріха.
Віруюча людина на Суд не приходить. Це вам кожний протестант скаже й наведе розділ і вірш із Євангелія. Рай набуває рис неминучої реальності, якогось Богом сплаченого рахунку у швейцарському банку. Без сліз, без злетів і падінь, без хворобливого здирання старої шкіри, без перетворення. Тільки за фактом віри. А начебто ту ж саму Біблію читаємо, але якось по-різному читаємо. Ми читаємо, що «Царство Боже здобувається силою», що «багатьма скорботами належить у нього увійти», що багато тих, хто пророкували й творили чудеса, в цей День почують: «Відійдіть від Мене». А вони прочитали, що «на суд не приходить» — і все, можна заспокоїтися. Але ж там само далі написано, що такий «перейшов від смерті в життя». Невже можна, перебуваючи при здоровому розумі й у правій вірі, сказати, що ти вже зробив перехід. Що в тобі немає нічого мертвого, тобто гріховного й старого, але все, що в тобі, — це життя, тобто Бог! Не говорить такого Православ’я. Воно тихо каже нам, що в раю немає не розіп’ятих. Воно втішає засмучених, страхає безтурботних, смиряє тих, хто розгордився. Воно пропонує нам для підбадьорення й зміцнення життєві приклади великих святих і їхні святі мощі. Воно каже нам: ось ті, хто став храмом Бога живого. Ті, хто не жалів себе заради Господа. Воно каже нам: «Віддай кров і прийми Дух». Але це духовна їжа для тих, хто має вуха. Але ті, хто зловживає словом «любов» і переконаний в особистій безгрішності, впевнені також у неминучому входженні в рай без усіляких судових процедур.
Ну й остання, четверта частина. Та, що про Христа без Хреста. Павло писав до коринтян, що прийшов до них як би не знаючи нічого, «крім Ісуса Христа, і Того розп’ятого» (1 Кор. 2, 2). І апостольська віра така, що хрестом знаменуються, Хресту вклоняються і хрест свій життєвий несуть. Причому, до кінця і не скидаючи. А коли хрест несуть, то тут ні до гордості, ні до насолоди власною святістю. Щоб здійснити швидкий стрибок в уявне царство благодаті, потрібно змінити ставлення до хрестоношення або навіть зовсім від Хреста відмовитися, як це зробили лжесвідки з «Вартової вежі». Ісус протестантських брошур добрий і веселий, акуратно підстрижений і схильний до дружньої бесіди. Але ми, знаючи, що можуть «проповідувати іншого Ісуса, якого апостоли не проповідували» (див. 2 Кор. 11, 4), щоб не помилитися, будемо, подібно до Фоми, шукати на Його тілі «рани від цвяхів». Адже прийде одного разу ошуканець, який захоче бути замість Ісуса й захоче всесвітньої слави, тільки розпинатися не буде.
Тепер ще раз перечитаємо слова отця Фоми Хопка повністю. Вони сказані про сучасний протестантизм. Класичний протестантизм — це англіканство й лютеранство, і вони інші. Вони серйозніші й глибші, оскільки їхній зв’язок з Апостольською Церквою не порвано так рішуче й назавжди. Лютеранство, наприклад, породило Баха, а англіканство Льюїса, а це багато про що свідчить. Йдеться про незліченні конфесії, що з’явилися в результаті того розпаду, який триває і триватиме в протестантизмі. Є протестанти, які моляться довго й тихо, схиляються перед Хрестом, які читають отців, які розуміють складність боротьби з гріхами. Є протестанти, які прагнуть до того типу благочестя, яке можна назвати неусвідомленим Православ’ям. Це — наші люди й завтрашні брати наші. Їх багато. Я їх люблю. Але є інші. Галасливі, горді, які не можуть проповідувати, стоячи на одному місці, але скачуть по сцені туди й сюди. Половина їхніх проповідей про десятину й про земне процвітання. Світ для них вже у злі не лежить. Світ розстилається перед ними, як арена насолод і поле реалізації амбіцій. Вони хороші шоумени й хитрі бізнесмени, лукаві піарники й природжені менеджери з роботи з персоналом. Їхній вплив у світі можна порівняти з дією зброї масового ураження. Багато «наших» протестантів на ці слова скажуть «амінь».
Я знову повторю те, що казав уже неодноразово. «Наші» протестанти, «інтуїтивно православні» протестанти, це люди, з якими можна й потрібно спілкуватися, можна разом трудитися, можна говорити про Господа. Адже вони протестанти лише тому, що ніхто не поклопотався розкрити перед ними двері в Церкву. Тепер вони дорослі, і коли дозрівають, відкривають її самі. У Православній Церкві, в якій їх навчили бачити попелюшку й замазуру, вони поступово впізнають Принцесу, яку любить Небесний Принц. Ця стаття не повинна їх зачепити, оскільки вона не про них. Ну а тим, кого зачепила, варто замислитися.