Саме поняття «популярна музика» увійшло в ужиток у середині ХХ століття, але фактично цьому явищу вже майже двісті років. Розподіл музики на академічну й популярну відбувся десь у середині ХІХ століття. Батьківщиною «попси» можна назвати Америку, яка не мала своєї театральної та оперної культури, зате була багата на негритянські музичні традиції. Автор статті не має наміру поринути в історичні розслідування, а просто хоче поділитися з читачем думкою про те, як важливо не забувати, що «...на серці легко від пісні веселої, вона вам смутку ніколи не завдасть...».

Дорогі мої читачі-святенники, відкладіть цю статтю: її прочитання нічого не додасть до вашої повноти. І навіть ті з моїх сучасників, хто не досяг ще святості, але вже близький до неї — не читайте цю мою працю. Якщо всі ваші думки й почуття вже подолали тяжіння цього світу й піднеслися до висоти небесної, то не варто, подібно до Лотової дружини, озиратися назад і обтяжувати свої розум і серця марними клопотами...

Є тут ще хто-небудь? Чи залишився хтось, чи всі відклали читання? Агов! Ну, сподіваюся, хтось усе ж прочитає... Адже, наскільки мені відомо, існує чимало людей, які все ще в дорозі та які своїми падіннями, помилками, працею та надіями пробираються тернистим шляхом до того заповітного стартового майданчика, звідки праведники здіймаються угору. І навіть діставшись, з гіркотою бачать свій скафандр зовсім пошарпаним, не придатним до урочистого лету.

Так ось, дорогі мої звичайні люди, хочу спитати: звідки в нас така неповага до популярної музики? Один лише термін чого вартий — «попса»! Звучить наче ляпас... Я не кажу зараз про низькопробну похабщину, яку зазвичай не стільки співають, скільки еротично танцюють, напираючи на завороженого глядача неприкритими частинами «зіркових» тілес. І не кажу про деструктивні пісні, котрі виливають на слухача весь той бруд, який маргінальні автори накопичили в підворіттях «у нас на районі...»). Або ті, що неприховано оспівують розбещеність, ненависть або засліпленість «кращими друзями дівчат — діамантами».

На щастя, світ повен чудових пісень — і радісних, і сумних — про любов, про розлуку, про зустріч, про дивовижні відкриття в собі й у близьких людях, про дружбу й нескінченні долання. Вони можуть бути ліричними та мрійливими, енергійними та навіть танцювальними. Але в них є мелодія, що легко запам’ятовується, і зрозуміла багатьом історія в текстах, написаних простою, невигадливою мовою.

Чому ж серед людей, які претендують на осмислене ставлення до життя, бачимо таку зневагу до цього пласту людської культури? Ті, хто вважає гідною для існування тільки духовну музику, уже мали б відкласти цю статтю після першого абзацу — не заважаймо їм, адже Бортнянський з Веделем теж чимало написали, і музичним «ортодоксам» є чим тішити свій слух.

Але й серед людей, які не гребують світською музикою, також дуже часто можна почути, що «справжнє» мистецтво — це лише класична музика. Ну або рок, на крайній випадок. Тільки тут вони бачать «серйозність», глибину й алегорично виражене духовне послання, а будь-яка популярна музика презирливо називається «попсою», незалежно від її якості й художньої цінності.

До речі! Забув ще згадати тужливо-депресивні аматорські пісні під гітару у виконанні «професійно-православних» бардів — явище, що так само бентежить багатьох новонавернених, як і стоптані капці в комплекті з немитим волоссям ультраправославних парафіян.

Що ж до горезвісного протиставлення року й поп-музики — то тільки лінивий не брав участі в цій суперечці й тільки відлюдник про неї не чув. Оскільки я зовсім не відлюдник і зі своїми лінощами веду запеклу позиційну боротьбу, то доведеться й мені написати кілька рядків.

Відомий музикант Юрій Шевчук якось дав дуже влучне визначення року: «Рок — це больовий укол у совість!». І досить часто це визначення слушне. Якщо, звичайно, вилучити з поля зору величезну частину рок-музики, автори якої про совість думали в останню чергу. Деякі з них висловлювали лише бунтівний протест, нерідко навіть проти традиційних сімейних і в цілому християнських цінностей, які називають «буржуазними». Інші — просто передавали в музиці свій біль, образу та банальне вихваляння, замішане на куражі.

Але навіть позитивні приклади рок-музики — уколи в совість слухача — невже це все, чого цей самий слухач зі своєю стражденною совістю потребує? Спробуйте якось у вільний час систематично колоти забите місце — чого доб’єтеся? Можливо, окрім уколів, треба щось для знеболення та загоєння? Хіба милосердний самарянин виявив своє милосердя уколами в зранене розбійниками тіло? Чи ж не налив він олію для зняття болю та запалення?

І хіба наші душі — зранені повсякденними турботами й прикростями — не потребують хоча б інколи єлею звичайних радісних емоцій, що дають відпочинок і сили для подальшої боротьби? Скільки ж можна їх колоти!

Часом заперечують: більш ефективно людські душі лікуються духовними засобами, які пропонуються Церквою у великій кількості. У тому числі й музикою духовною. Це так, але всьому своє місце й час. Кожному хворому прописується та доза ліків, яку він може винести. І я ще не зустрічав звичайну людину (якою, швидше за все, і є мій читач), котра може слухати виключно церковні піснеспіви, не дозволяючи мирському мистецтву відволікти її від духовного діяння.

Є час для вправ духовних і час для радощів душевних, як є час для роботи й відпочинку. Безліч чудових популярних пісень можуть посісти важливе місце в нашому житті й зіграти свою позитивну роль.

Візьмемо для прикладу дуже відому пісню Боббі Макферріна, приспів якої вже став своєрідним афоризмом: «Don’t Worry, Be Happy». У ній є і віртуозне виконання (партії всіх інструментів насправді не зіграні, а проспівані голосом!), і цікаве аранжування, і мелодія, яка запам’ятовується, і — що найголовніше — важливий і правильний зміст. Причому це не сліпий «позитивізм», котрий так засуджується деякими православними психологами, а просто мудрість оптимістично налаштованої людини:

«...У кожного в житті існують якісь проблеми,/ Але коли ти тривожишся, ти їх подвоюєш — / Не тривожся, будь щасливий!».

Ця пісня викликає усмішку й гарний настрій навіть у людей, які не розуміють англійської мови. Дозволю собі навіть висловити крамольну думку: прослуховування цієї пісні в певному розумінні більш корисне для душі, ніж тужливо-пафосні «суто православні» пісні а-ля Бічевська, Копилова чи ієромонах Роман. І вже точно її варто послухати після декотрих рок-виповідань — як необхідно запити чимось солодким гірку пігулку.

Порівняйте, яке ставлення до проблем і способів їх подолання в згаданій пісні Боббі Макферріна і, наприклад, в одній із пісень ієромонаха Романа: «Якщо тебе невдача спіткала, Якщо ти не можеш розвіяти сум,... Вийди мерщій до мого джерела. ... Можеш поплакати, спокійно поплакати, Хто розбере, де вода, де сльоза?».

І завершує цей плач супероптимістичний приспів: «За джерелом — білий храм, Старий цвинтар. Цей забутий край Русь нам залишила». Причому, не просто храм (це було б зрозуміло: натяк на духовне подолання труднощів), але й цвинтар у забутому краю!

Так, сум і біди — невід’ємна частина життя людства, яке втратило Рай. Але де в цій пісні хоча б натяк на подолання? Де тут бодай іскра іронії, без котрої навіть мудрі народні пісні з трагічним сюжетом не обходяться — але ж це потрібно для нормального засвоєння душею такої скорботної інформації, оскільки створює необхідний «ковток свіжого повітря».

Г. К. Честертон висловив цю думку дивовижною метафорою: «Це — відчинені вікна у будинку плачу, крізь які, хоч на секунду, нам відкриваються більш мирні сцени, більш широкі, давні, одвічні картини. У багатьох сільських піснях про вбивства й смерть надзвичайно веселий приспів, як спів півня, наче хор протестує проти такого похмурого погляду на життя. У «Беркширській біді» довго співається про лиходійку-сестру й злочинця-млинаря, але тут підхоплює хор: «А я буду вірний коханій моїй, Якщо не покине мене».

Але цю просту споконвічну мудрість забувають апологети «серйозного підходу» до музики — тільки ця серйозність того ж ґатунку, як і та, з якою мами-неофіти забороняють своїм дітям чарівні казки.

Або візьмемо приклад іншого роду: покажіть мені рок-пісню — «глибоку, серйозну, хвилюючу», під яку можна влаштувати романтичний вечір з коханою людиною? Щось не пригадую...

А ще покажіть мені рок-пісню, що задовольняє всі критерії православності, під яку можна потанцювати в дружній компанії або на сімейних урочистостях? Чи танцювати — це не гідно? Мені, звичайно, не до смаку конвульсивні рухи тіла деяких сучасних стилів, більше схожі на вияв психічної хвороби, аніж на танець. Але негоже й обмежувати «канонічне» коло танців хороводами й етнотанцями XVII століття, буркочучи про «доброчесність минулих століть». Кожній епосі — свої танці. І для нашого часу можна знайти цілком підходящі.

А найкраща ілюстрація цього — у чудовій французькій комедії, яка зустрічалась мені з двома варіантами назви: «1+1» і «Недоторканні». У фільмі є епізод, де головний герой-аристократ показує своєму працівникові — звичайному парубкові — найкращі творіння класиків. Але зрештою всі танцюють під запальну музику групи «Earth, wind and fire» в стилі диско-фанк. Якщо хтось не дивився цю веселу картину — можете не дочитувати статтю, біжіть виправляйте це прикре упущення.

Багато можна «проспівати» на виправдання й похвалу популярної музики. Багато в чому їй можна і дорікнути, як, утім, і іншим проявам людської творчості — адже ми примудряємося забруднити неосвяченими руками все, до чого торкаємося, навіть літургійну музику (почитайте критику партесного співу від апологетів знаменного розспіву) або іконопис (суперечки про межі й стилі «канону» не замовкають).

Але ж яким був би бідним наш світ, якби в ньому не було музики Стінга й Бітлз, АББА, Елвіса Преслі та ZAZ, Френка Сінатри, Джо Дассена, Браво, Адріано Челентано та багатьох інших. Їхні пісні — це найкращий адвокат того дивовижного явища, яке в народі зветься «попсою».

Ось і хвалебній співанці кінець, а хто слухав — зовсім не молодець, оскільки ще не відповідає критеріям, які визначені в першому абзаці!