Київський феномен

Спроба спіймати вітер

Років із сім-вісім тому одне місто Київ змінилося на інше. Разом із двадцятим сторіччям скінчилось існування Києва затишного, зеленого, трамвайного, по-кошачому м’якого, провінційно-радянського, по-чиновничому сірого, подекуди заводського (ряд епітетів можна продовжувати). А на його місці виник жорсткуватий зубатий мегаполіс, сп’янілий від реклами, непомірно набряклий від людей та машин, він клекоче стовпотворінням та яскравим світлом.

В цьому неухильному вмиранні та переродженні нашого міста було дуже багато плюсів. Проте були й мінуси, особливо помітні люблячим серцям. Адже є такі дивні люди, які закохані у місто Київ. Не в столичний блиск та спектр можливостей, що відкриваються тут, — а у невловиму київську атмосферу, в зачарований старовинний світ, прихований, неначе град Кітеж, під спудом Києва реального.

Стрижнем цього романтичного образу заведено вважати Київ кінця ХІХ та початку ХХ століття. Те саме Місто, що втілене у книгах Булгакова та Паустовського, у фотографіях тієї епохи, у статтях наших сучасників Анісімова, Ковалинського, Макарова, у «Музеї однієї вулиці» та власне в Узвозі, на якому цей музей розташований. Таємне Місто цієї та інших епох світиться й у багатьох інших дороговказних зірках — на які хочеться відізватися, за якими хочеться йти, аби принести дари свого захоплення. Або, точніше, дари ностальгії, безпідставної внутрішньої радості від знання тих чи інших подробиць життя іншого Києва.

Зазвичай така радість поєднується із філософською мрійливістю. А ще — із ледь помітним смутком...

Товариське мiсто

Тож у чому полягає сутність київської атмосфери? Як описати глибинний «київський дух» загальними словами?

Одразу варто сказати, що це не легке завдання. Якщо за аналогією згадати феномен Одеси або Львова, Ужгорода, Харкова, Севастополя, Петербурга (про які «Отрок» писав у різні часи) — то там майже все зрозуміле. Ці міста дихають, як-то кажуть, «млосно», ароматно, помітно та привабливо для кожного. І, відповідно, душі цих міст давно оспівані та хрестоматійні. А в Києві — навпаки, ще треба знати, де шукати.

Зате неочевидність київської атмосфери й дає нам найважливішу здогадку. Київ для людини ненав’язливий. Наше місто не розчиняє людину, не домінує — воно огортає собою тільки групи людей, компанії, колективи. Неспроста дуже проникливий західноукраїнський автор Юрій Андрухович та деякі інші його талановиті земляки не розуміють Києва, протиставляють йому Львів та Івано-Франківськ як міста творчої атмосфери, якої в Києві ніби-то немає. Індивідуалістичному нашому Заходові дійсно нелегко зрозуміти східну істину Києва: тут товариство завжди важливіше за одинака.

Київ надає можливість кожній дружній компанії налагодити свій власний затишок. А потім примушує колективи перемішуватися; частково перетинатися один із одним, як ланки ланцюжка; точніше, як олімпійські кільця. При цьому наше місто не максималіст (що робить Київ за духом неросійським містом та прямою протилежністю Москви). Якщо одна людина активно належить до кількох товариств, у яких цінності взаємовиключні, несумісні, й чудово уживається і тут, і там — то це дуже по-київському.

У нас таких людей «перехресного запилення» можна зустріти набагато частіше, ніж в інших великих містах. І в нас набагато менше, ніж усюди, «закритих компаній», членам яких були б нецікаві інші колективи. Що є найбільш незвичним, то це те, що навіть киянин-філософ — зазвичай не тихий відлюдкуватий одинак, а гіпер-товариська людина, організатор (наприклад, Микола Бердяєв, Лев Шестов, Євген Трубецькой та багато інших).

Отже, Київ змушує бути у товаристві, товаришувати всередині компаній та поза їх межами. Тут із п’яти, десяти та більше однодумців як ніде легко створюється «сім’я», в якій люди стають значно більш рідними один одному, ніж кровні родичі. Можна помітити, що в Києві взагалі голос крові не в шанобі. Трохи перебільшуючи, можна заявити, що спорідненість тут — ніщо; товариськість — усе.

Полiт

Фото В. Телегин

При цьому в Києві не тільки люди, а й окремі місцевості, ансамблі споруд часто-густо є «колективом», що виділяється на тлі свого району. Ось вулиця Володимирська та простір Софійського монастиря на ній, що вони мають спільного? Заходиш за софійські мури — й ти у зовсім іншому світі. Те ж стосується Печерської Лаври та оточуючого Печерська; ботанічного саду із Іонінським монастирем та сусідніх районів новобудов; глухих хащ понад Дніпром та лімузинних вулиць поруч...

Або візьмемо вулицю Велику Житомирську. Її фасадна частина — тісний високий коридор, в якому пролітають машини із тролейбусами, а перехожі тиснуться на вузьких тротуарах до будинків. А затилля тих самих будівель — набережна над міжгір’ями, де погляду легко злетіти у небо над Гончарами, Кожум’яками, Замковою горою. Адже ці два світи просто протилежні один одному! Чудові засофійські вулички й не менш вражаючий гірський надподільський простір, по ідеї, важко навіть в уяві поставити поряд. А у Києві вони поруч розташовані.

І якщо казати про ті місця, в яких Київ «дорівнює собі», — то, насамперед, це гірські оглядові майданчики над Дніпром. Альтанка на Володимирській гірці, вікна фунікулера, майданчик під аркою Дружби народів, майданчик коло Маріїнського палацу, узвіз від Верхньої Лаври до її печер, спуск «у бузок» коло Іонінського — й іще декілька не менш культових місць «медитації» та фотозйомки. У цих місцях щось головне київське відчувається більше, ніж у багатьох важливих вулицях, майданах, спорудах, пам’ятках нашої столиці. І це підтверджують багато літераторів, що писали про місто.

Чи варто дивуватися , що з Києва вийшли (злетіли!) розробник ракет Корольов та винахідник вертольотів Сикорський, автор мертвої петлі Нестеров, будівник дирижаблів Андерс, надзвичайно відомий авіаконструктор Антонов та багато інших підкорювачів повітряного простору. Ще б пак, якщо у провулках Наводницького парку пройти до цегляної лаврської «задньої» стіни, що заросла кропивою, стати над сходинками, що ведуть до нижнього входу в Лавру — невже не захочеться віднайти крила, відштовхнутися, злетіти над цією рікою до самої її середини (передавши вітання Гоголю!), над дорожнім гулом Набережного шосе, над усім нашим набережно-шосейним містом?!

Фото В. Минаков

Пiвденний торт

Усі ми уявляємо карту України та сприймаємо Київ досить північним містом. Принаймні, вважаємо його таким, що має інший клімат, аніж наше Причорномор’я та Приазов’я. А тим часом, у свій «осьовий час» (століття тому) Київ сприймався як одне з найпівденніших міст імперії. Ніхто не бачив суттєвої різниці його погодних умов із Одесою чи Таврійською губернією.

Навіть дивно, як часто писали тоді про особливе київське південне повітря з його «яскравішими барвами», про київські південні зорі та південні ночі. А особливо автори милувалися нашими «південними пирамідальними тополями». Погодьтеся, навіть смішно: стовбури тополь по всій Україні — найбільш рядова та розповсюджена зелень, важко уявити, що вони можуть десь не рости. Ще більш дивно, що й мешканці — зокрема, євреї, що складали 35% населення Києва та 75% оточуючих його містечок — сприймалися колись як типове південне явище. У всякому разі, тихе віяння Музи далеких мандрівок та «почуття гавані» тут вже відчувалося. Й люди мистецтва захоплено його ловили.

Тоді ж Київ вважався особливо «солодким» містом. Знамените «київське сухе варення» (цукати з садових ягід та плодів) постачалося до імператорського столу, продавалося у якості сувеніра, а саме це словосполучення було добре відоме усій Росії. Так само, як тепер мільйони людей знають словосполучення «київський торт».

Водночас відзначимо, що увага до гастрономії у киян здавна була підвищеною. Крім фірмового торта, скрізь відома «котлета по-київськи» та хліб із назвою «Дарницький» (він продається по всій Росії — цікаво, чи знають кавказькі або ж сибірські покупці, де ця Дарниця є?) Також розповідають, що половина дореволюційної імперії чула про ресторани на «Трухашці», а половина Радянського Союзу знала «Вареничну» на Хрещатику. Й неспроста, мабуть, знаменитий вірш Вертинського «Київ — батьківщина ніжна» був написаний тут на аркуші рахунку, поданого офіціантом.

Втім, у Києві не було (й немає) тієї масової традиції пиття кави та перебування в кафе, яку ми знаємо у Львові та західніше нього. Причини нерозвиненої «кафешності» Києва — в ненав’язливості та колективоцентризмі: тут, мабуть, більш звично зібрати друзів на чай удома. А можна зібратися й у парку, дякувати Богу, останніх тут багато, як ніде.

І ще про смаки та аромати. Останні півсторіччя у Києві є своя «квітуча сакура», куди там тій Японії! А саме — тисячі кущів бузку в ботсаду, на цвітіння яких приходять сотні тисяч споглядачів та митців. Деякі з них лишаються у саду на пікнік на цілісіньку травневу ніч. І тими ж самими бузковими (дуже київськими!) ночами починають теплітися свічки славнозвісних наших каштанів — до речі, ніхто не помічав, що їх квіти схожі на тістечка?

Тiнь Лисої гори

Одначе пушкінський гусар, вигукнувши: «То ль дело Киев! Что за край!» — тільки почав свій опис із смачних галушок. А продовжив він, звісно ж, киянками, які кралечки та розумниці, — але тільки «єдиним негаразді». А негаразді вони тим, що — відьми! В цьому припущенні Пушкіна обома руками підтримав Гумільов, і йому можна повірити: «Из логова змиева, из города Киева я взял не жену, а колдунью...»

Взагалі-то, давно підмічено, як багато великих людей з інших міст взяли собі дружин із Києва. Треба сказати, в цьому переліку люди із явно добрим смаком: Бальзак (Париж), Франко (Львів), Гумільов (Петербург), Мандельштам (Петербург/Москва), Бабель (Одеса); із киянкою одружений був Пастернак, за киянками побивались Врубель та Ференц Ліст, і так далі до нескінченності. Проте не в образу мешканкам Києва, ми міркувати про їх чарівну сутність не будемо. Проте не згадати, принаймні мимохідь, про містику, пов’язану із образом Києва, було б просто «антинауково».

Адже в цьому «лігвищі змієвому» існують найбагатші прошарки символів. Згадайте «Страшну помсту» Гоголя або київського бурсака Хому в його ж «Вії»; «Зірку Соломона» Купріна або фантасмагорії у «Білій гвардії» Булгакова. Ці та багато інших «жахів», якщо ними проникнутися, перетворюють Київ на досить моторошний васнєцовський казковий ліс. А крізь нього проростають уже найновітніші легенди, приміром, про урядове «Метро-2» та інші таємні підземні ходи радянського Києва. Нашаровуються у свідомості й жахливі реальні події останніх часів, скажімо, грандіозна офіра Бабиного Яру (до речі, ось ще одне «київське» слово, відоме усьому світові, нікуди нам від цього не дітися). Та й Чорнобиль у свідомості більшості людей достатньо міцно прив’язаний до Києва...

Перший пояс оборони Києва

"Проте не страшний він«,— написав Булгаков про загрозливий меч, що світиться в київському небі. Можливо, письменник сказав це й про когось, хто стане героєм іншого його роману. «Не страшний він», тому що насправді в нашому небі не меч — а хрест! Хрест у руках святого правителя Києва. Тут є кому молитвами боронити нас від виру ворожих сил. В одній Києво-Печерській Лаврі святих почиває більше, ніж їх відомо у деяких країнах. Місто на них стоїть. А над містом парить Оранта, «Богоматір, що молиться» — про місто та його (і Її) дітей.

Серед київських святих особливо багато дивовижних, непересічних біографій, неординарних душевних та духовних шляхів. Тут і старець-дівиця, й напрочуд колоритний юродивий, і преподобний, що прожив увесь ХІХ вік та пожив у віці ХХ, і святий інок, зцілений від німоти святим митрополитом. Є й усім відома християнська правителька язичницької країни і є, навпаки, п’ятнадцятирічна дівчинка, про яку не відомо нічого, окрім нетлінності її мощей та надзвичайних випадків її чудесної допомоги. Також на іконах киян, що досягли Царства Небесного, можна побачити людину, закопану по пояс, людину з лопатою, з трьома хлібами, з травами; князя, що відмовився від князівства, і бранця, що відмовився від дружини-грошей-слави...

І це тільки якщо казати про подвижників, що в Києві упокоїлися. Ще в нашому місті багато років жили святі, яких ми часто «прописуємо» в іншій місцевості. Серед них і шановані угодники: Михайло Чернігівський, Дионісій Суздальський, Димитрій Ростовський, Паїсій Величковський, Кукша Одеський, Лука Кримський.

Дивовижне почуття виникає, коли усвідомлюєш цю центральність, фокусність, намоленість нашого міста (у давнину очевидну для всіх: недарма, за прислів’ям, язик доводив сюди прочан). Або, скажімо, подивишся на ікону Печерських святих, і раптом зрозумієш, що все це море німбів — кияни, наші земляки. До того ж, до них ще й можна навідатися у гості. А вони, як відомо, іншим разом можуть з гробів хором відповісти відвідувачу на його «Христос Воскресе!» — «Воістину Воскресе!»

Усвідомлюючи це, проймаєшся бережністю та уважністю до нашого безмірно багатого, істинно багатого Міста. Й виникає та сама романтична тиха ніжність. І тоді ви непомітно вступаєте до нашого таємного ордену дивних людей — києволюбів.

Опублiковано: № 1 (31) Дата публiкацiї на сайтi: 24 March 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237254938.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 16 з 16
16:38 30.01.2015 | Ольга
Чудесная статья, прекрасные фото.
Передана атмосфера.
Цитирую, где могу.
Люблю Киев.
Борюсь с незаконной застройкой против пришлых с бандитов, планово и намеренно уничтожающих город и его историю, особенно археологические памятники, поскольку она им мешает присвоить историю Киева.
00:42 20.06.2011 | Ксюша
Я- украинка наполовину,муж-тоже.Детство и юность прошли в Союзе.Очень скорблю,что нас разделили с Украиной,Белоруссией - мы нужны друг-другу,вместе мы - СИЛА.Не надо вспоминать о прошлом,пострадали все,надо жить настоящим и бороться за будущее.Я люблю Украину,люблю Россию - не могу их разъединить!!!
12:26 29.07.2008 | dzroman
Сатття прекрасна! Не поступається всім іншим в журналі. От тільки коли читаю критику інколи боляче на серці, боляче за автора (тільки аби вся ця критика була настановою для нього) і боляче за того хто пише, оскільки критикувати завжди легко. Ось і боляче за пана Vit, котрий взяв на свій осуд приїжджих. Я із західної України, приїхав сюди навчатися, «знайшов дорогу» до Лаври, і з допомогою друзів, і до Іонінського монастиря.
А як же Київ розрісся до таких розмірів? Всі ж колись приїхали сюди, і всі ми діти одних і тиж же Адама і Єви.
Хай Бог простить і мені. Критикувати легко. А промисел Божий нам людям знати не дано. Та й людей варто судити, не як вони почали жити, або живуть, а, про те як вони своє життя закінчать. А як - один Бог знає. А нам потрібно знати, що ми, перш за все, будемо відповідати за своє…
Спаси вас Господи
15:44 17.04.2008 | Ирина
интересно,приятно...хочется читать и бывать,чтобы ощутить прочитанное.Спасибо автору. Вы пишите талантливо.
00:39 05.04.2008 | Наталия В.
Сижу и плачу... я-коренная киевлянка, но стала матушкой и уехала в другой город(500км) от нашего Города... и пишу я о нем с большой буквы не из-за Булгакова, а из-за его святости, чистоты, крепости и моего о нем Страдания...Осудить Киев легко: он и правда уже не Тот, но люди, которые "понаехали" дают нам,киевлянам, ощущение причастности к Тайне, ведь это мы(!)росли здесь, это наш дом, и это милость Божья, что Он взрастил нас в этом древнем удивительном Городе с его сиренью, каштанами, святостью и тишиной...Хорошо вам...
22:42 04.04.2008 | Юля
Вы даже не представляете, насколько близки мне эти мысли, я все время думаю об этом...я брожу по Городу, разговаривая с Ним и грущу...мне грустно наблюдать то, что происходит и все чаще кажется, что мой мир рушится...
Это так хорошо, что есть еще люди, искренне любящие Киев...если подумать об этом, то не так грустно...
05:17 03.04.2008 | Леонид Василь

Уважаемый Олег!С огромным удовольствием прочел все Ваши эссе в этом журнале.Очень понравилось.
Фамилия Кочевых довольно редкая.Не родственник ли Вы Ивана Павловича Кочевых-- очень незаурядной личности,
ученого и мыслителя.
13:24 02.04.2008 | Киевлянка
А в печатной версии журнала фотографии были в бОльшем количестве. Ценители приглашаются к чтению первоисточника.
13:04 02.04.2008 | vit
С одной стороны есть капитал, с другой стороны трудовые ресурсы. Представители капитала всегда в меньшинстве. Для себя они формируют менталитет трудовых ресурсов, коих масса. Но само меньшинство не питается масскультом. Ведь он изобрен для "забивания баков", для промывки мозгов трудовым ресурсам. Поэтому все классическое и традиционное отмирает, а кап-элита захватывает все больше власти над ресурсами, в т.ч. над трудовыми. НАТО продвигается на восток... А какой тип человека они предлагают? Посмотрите на среднестатистического американца: http://www.zip.org.ua/2008/02/29/dumbing/ (статья называется "Америка тупеет")
10:07 02.04.2008 | Харизма
статья замечательная.
но то, что происходит с нашим городом - печально...
20:07 01.04.2008 | AB
Статья хорошая, фотографии - лубок. Для тех "киевлян", для которых весь Киев - Андреевский спуск.
06:46 31.03.2008 | Артём
Фотографу большое человеческое спасибо.
Действительно потрясающие фотографии, статья им не уступает!
Спаси Господи.
15:25 28.03.2008 | Наталья
Спасибо Вам. Спаси Вас Господи!
12:30 26.03.2008 | Киевлянка
Уважаемый Vit, как приятно, что Вы так же неравнодушны к судьбе и тайне древнего города. Только причисляя себя к горстке посвящённых и проч., Вы так яростно противопоставляете себя приезжим "свиньям"... Не кажется ли Вам, что это не вполне достойно любителя старины и хранителя тайн? Кажется, Вы же сами сетуете на повсеместное бескультурье. Оскорбление с высоты своей "элитности" - не лучшее средство в борьбе с хамством. Камень, как мы помним, - оружие пролетариата:) Простите.
22:37 25.03.2008 | Vit
Правда, что Киев перерождается в американский. Люд познает свой город благодаря сводкам новостей о нем. Кто они, киевляне? Приезжие за куском хлеба, свиньи, как правило. Кто видел, что остается после гуляний по Крещатику, тот поймет. Горы мусора в основном состоящий из пивных бутылок. Запад пришел к нам и приманил бескультурье и жлобство. Создал массового человека. История города, его святые - удел меньшенства, которое не смотрит запоем всякие шоу, футболы, сериалы. А большинство тупеет и работает по западному, живя релятивистской моралью. Растут "свечки" - новые дома, их заселяют разные дельцы, а "заробитчанам" остается по вечерам пить пиво. Черниговское или еще какое, вспоминать родное село, свою семью... А нам, меньшинству - быть причастными тайне города, передавать её посвященным.
08:47 25.03.2008 | Константин
Статья понравилась...
Дайте две!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: