Одна питуща людина зауважила, що в житті немає майже нічого, що не могло б стати приводом. Не темою, а саме приводом стало для нас кіно: приводом поговорити — про мистецтво, про масову культуру — про те, що значною мірою впливає на людину та на її вибір шляху до свого справжнього «я» — до образу та подоби Господа у кожному з нас.
Неходовий товар
Чим більше навколо нас синтетики та підробок, тим голосніше кричать торговці всілякими «справжніми» культурними цінностями. Мудрі, вони прекрасно знають, що прагнення до справжнього закладене в кожному з нас. А тому безсоромно експлуатують наше бажання перебороти спотворену гріхом сутність та наблизитися до прообразу Бога у первозданній людині. Ось так і накидає нам масова культура форму без змісту, зношені кліше під виглядом одкровень. Один із найгидкіших її продуктів — беззмістовний штамп «справжній чоловік».
Чоловік був створений Господом як перша людина, за образом та подобою Божою. «Образ та подобу» не можна сприймати лише як опис зовнішності. Господь залишив на Своєму творінні відбиток Себе, як гончар залишає відбитки своїх пальців на глиняному горщику.
Сучасний же світ такий, що образ Творця — неходовий товар. Жодна рекламна кампанія чи глянцевий журнал не стануть пропагувати цей образ, оскільки він передбачає досягнення у сферах, де неможливо щось продати: душевна чистота та прямота, благочестя, немотивована та мудра любов до ближнього... Світ же хоче від нас створення образу горезвісного Справжнього Чоловіка передусім за допомогою атрибутів, які можна придбати, і чим дорожчі атрибути, тим більш мужній, тим «справжніший» їхній власник. Про те, що атрибутика без змісту — фальшивка, адепти усього «справжнього» замовчують. За їхньою логікою, «справжній чоловік» — це шалений споживач, який мислить стереотипами з рекламних роликів і глянцевих журналів. Ну й подруга його, «справжня жінка», теж істота надто малоприваблива, «з уявою дятла»: не благочестя, не материнство, а 90-60-90 у гламурній обгортці популярних брендів роблять цю істоту подругою «справжнього чоловіка».
Де ж тут образ та подоба Господа? Господь у першу чергу Творець; із нічого Він створив, «уявив» Усесвіт. Господь — невичерпний Дарувальник нескінченного різноманіття прекрасних дарів, схоже, що Він Сам отримує задоволення від створення гармонії та краси. Невипадково світ навколо нас прекрасний та гармонійний. У природі Творця — прагнення створювати, а не брати; дарувати, а не споживати. Забуваючи про образ Творця в нас, ми привносимо у свою душу, у світ хаос та руйнацію.
Вибір
Господь являє нам взірець мудрої любові та мудрої доброти. Помилково вважати, що якщо «Бог є Любов», то це Бог «добренький». Господь не просто бездіяльно, «теплувато» та абстрактно любить Свої творіння. Він установлює правила для них, винагороджує праведних та стягує з грішників, тобто виховує, вчить та допомагає. Люди не створені праведниками або грішниками, вони створені вільними — з правом помилкового вибору та з можливістю каяття і спокути. Тобто Господь хоче, щоб ми навчилися робити осмислений вибір на користь добра. Світ же, населений людьми, які не просто не роблять, а не здатні робити вибір — на користь добра чи на користь зла — навряд чи міг стати метою нашого Господа. У такому світі немає євангельської точки відліку «висот доброчесності та глибин негідництва», а тому ключові поняття людської свідомості — поняття добра і зла — позбавлені сенсу. У цьому мудрість любові Господа до Своїх творінь — не просто поставити їх на шлях істинний, а дати їм можливість цей єдиний шлях шукати та знаходити. Тільки так людина може навчитися наслідувати образу та подобі Творця й осягати велике мистецтво любові до ближнього. Господь любить людину; заповідана Ним любов до ближнього, любов, яку ми часто притлумлюємо і яка все ж залишається невикорінною властивістю душі, — ось голос образу й подоби нашого Творця, втілення у людині Його любові до нас.
Напевно, справжній чоловік — це людина, яка прагне побачити себе таким, яким його бачить Творець. А чи знімають кіно для таких?
З гусені — у метелика
Сучасна кіноіндустрія — всього лише форма рекламного бізнесу. Ні, звичайно, кіно й саме по собі бізнес, проте ті образи та сюжети, які штампуються на кіностудіях, окрім продажу самих себе, продають і «супутні товари» — ті, які герої носять, їдять, п’ють, на чому їздять, як поводяться тощо. Чи можливо у таких умовах знімати «справжнє» кіно? Це можливо у будь-яких умовах, як у будь-яких умовах можливо залишатися справжнім чоловіком. Яким далеким не є сучасний світ від християнських ідеалів, християни в ньому є, є вони і серед тих, хто так чи інакше має стосунок до кіно, і як на людині можна побачити відбиток образу й подоби Творця, так і на всьому, чого торкається така людина, видно слід її особистості.
Більше того, людина, навіть якщо вона часто не слідує своїй природі й заперечує закладені в ній чистоту, духовність та безсмертя, не здатна повністю відкинути свою природу, яка ріднить її з Богом. Личинка стає гусінню, гусінь — метеликом, проте можливість стати метеликом уже закладена в личинку з самого початку, і вона не може за власним бажанням стати бджолою або мухою. Тому зняти кіно для справжнього чоловіка може й той, хто про це не думає і гадки не має, — зв’язок людини з Творцем не лише прекрасний, але й надзвичайно сильний.
Кіно — і для тих, хто його знімає, і для тих, хто його дивиться, — лише один аспект пошуків свого справжнього «я». Пошуки ці сьогодні надзвичайно ускладнилися. Міф про трьох китів, на яких лежить земля, розвіявся, а сім смертних гріхів, на яких лежить те, що прийнято називати цивілізацією, все ті ж; проте розпуста зараз рідко показує свій лик без камуфляжу. Такі гримучі штампи та разючі кліше, як «справжній чоловік», позбавляють нас праці на ниві власної душі — але ж неоране поле прихистить лише тернини. Псевдоцінності, псевдоістини, псевдоцілі, у великих кількостях тиражовані засобами масової інформації, просто розривають нас на шматки.
Кіно (як і мистецтво в цілому) іноді допомагає нам усвідомити це досить жорсткими засобами. Наприклад, фільм «Остання пісня Міфуне» (реж. С. Краг-Якобсен, Данія — Швеція, 1999). Столичне життя, розкіш і багатство виявилися для Керстена втечею від злиденного і страшного минулого на крихітній фермі. Проте коротке повернення на ферму відкриває йому очі й допомагає знайти любов до ближнього і любов ближнього. Легко любити ближнього, який нам симпатичний; приємно подобатися ближньому, якого ми не засуджуємо. Керстен не може відмовитися від любові до недоумкуватого молодшого брата й від непідробної любові до нього проститутки, заради них він відмовляється від блискучих атрибутів успішного «справжнього чоловіка». Він починає розуміти, що ніякі атрибути (успішності чи розпусності) не визначають справжньої сутності людини та не дають їй нічого вартісного; він нарешті переборює принизливу залежність від лушпиння стереотипів. Контрастним тлом є дружина Керстена, для якої його сільське походження та недоумкуватий брат — абсолютний привід для розлучення.
Хтось заперечить, цитуючи класика, — «Людина славна бути може і дбать про нігті разом з тим». Може. Але починати варто все-таки з краси душі — потім вона сама підкаже правильний шлях, допоможе у виборі пріоритетів, у розумінні, чого варта краса нігтів. Якщо ж юна людина починає своє зростання із тамбовських гобеленів, шанхайських барсів, мексиканських тушканів та іншої нісенітниці, то з неї виростає... «квітка бездумна та безмозка». Чи зможе вона зробити вибір, коли їй запропонують, наприклад, блискучу кар’єру непереможного адвоката — але адвоката диявола? («Адвокат диявола», 1997, реж. Тейлор Хекфорд, США — Німеччина). А зміцнілій в Істині душі не потрібні ні популярні брязкальця, ні астральні дзвіночки — пошуки сенсу життя нарешті знаходять мету, засоби досягнення якої такі далекі від сучасної «масової культури».
Наш категоричний імператив
Чим далі людина відходить від закладених у неї Творцем образу та подоби, тим менше вона залишається людиною. Розпад духовної сутності, перемога біологічної, тваринної природи стирає межу між нами та іншими живими істотами. Тонкість цієї межі нічого не каже про її значення, — краще навести приклад. Тварини випивають усю воду зі ставка, що ось-ось пересохне, в результаті чого гинуть амфібії та риби, які населяли ставок. Тут немає злостивості, помсти, ненависті, злорадства, немає і провини — тварини просто хочуть пити. «Мінотавр не винен, що народився потворою, і пожирав він інших тому, що хотів їсти» (брати Вайнери). Ось що чітко відділяє нас від тварин і наближує до Господа — можливість утриматися і не випити воду, від якої залежить життя ближнього. Не варто розуміти це так, що лише вбивство ближнього зводить людину, — адже воду можна пити по краплі. Слово брехні. Відмова у допомозі. Лицемірство. Жадоба. Заздрість. Кап, кап, кап — і водойма душі спорожніла...
Категоричний моральний імператив православної людини — полюби ближнього свого як самого себе — короткий та всеосяжний. Кіно для справжнього чоловіка — не обов’язково від початку до кінця пронизане цим імперативом. Сила його така, що одного епізоду достатньо, щоб підкорити собі весь фільм. Тим яскравіше враження, тим сильніший вплив імперативу.
Бажання вислужитися примусило графа Мерзляєва сфабрикувати справу про змову в гусарському полку («Про бідного гусара замовте слово», 1980, реж. Ельдар Рязанов). Одним із елементів «блискучого викриття» бунтівників став розстріл (холостими патронами) уявного «карбонарія» гусарами, які завинили: таким чином гусари доведуть свою лояльність, а «карбонарій» заслужить пробачення за мимовільне ображення однієї сановної особи. «Карбонарій», провінційний актор Афанасій Бубенцов, розуміє, що після такого «розстрілу» гусари все життя будуть каратися усвідомленням убивства. Щоб урятувати їх від мук совісті, він інсценізує втечу з місця страти й падає, «вбитий» кулею конвоїра. Гусари врятовані, проте сам Афанасій тут же вмирає від серцевого нападу. Спонукуваний любов’ю до ближнього, він не лише знаходить правильний шлях, але й проходить його до кінця.
Без лапок
Портрет художника скаже про нього менше, ніж картини, які він створює. Автопортрет режисера — по ту сторону об’єктива. Безперестанні, болісні, радісні та важкі пошуки Бога красномовно свідчать про людину; це її видова відмінність. Треба вчитися бачити цей пошук, його Ціль — і любити цю Ціль. Це складніше, ніж полюбити себе в цьому пошуку. Проте фільм (чи інший твір) про пізнання Бога, створений без Бога, — хоча й цінний, але всього лише випадковий проблиск душі крізь нашарування культури та культів. Творчість як спосіб свідомого пошуку себе та Бога й породжує те, що ми називаємо православним кіно, православною літературою, православною журналістикою. Проте не можна допустити, щоб православна культура стала закритим клубом, «культурою для православних». Мало користі від воцерковлення воцерковлених. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? (Мф. 5, 46).
Провідною зіркою, маяком, компасом і лоцією для тих, хто ще не знайшов Бога, має бути православна культура. Зневажання тими, хто може стати, але ще не став нашими братами у Христі, — форма гордині. Відштовхуючи їх від православного мистецтва й від православних храмів, — на що їх прирікають? Світ послужливо пропонує безліч альтернатив, і жодної корисної для душі, жодної рятівної. Невіра, безвір’я чи секта — усе згубне.
Світ буде ловити нас і наших дітей, як він ловив покоління до нас. Але наше знання свого справжнього «я», своєї співпричетності Істині та діяльне прагнення побачити себе такими, якими задумав нас Господь, допоможе нам розпізнати дешеві примани й залишитися до них байдужими. Ми будемо в усьому тільки справжніми. Без усіляких лапок.
